Раді Вас бачити!

Ясміна.

Розвертаюся — а на мене дивляться дівчата. І в кожної в погляді — злість і жаль.

— Ясю... — починає Настя, але замовкає.

Проходжу повз них і зачиняю двері в кімнату.

Мені й самій нічого сказати. Тато став... чужим. Зовсім. Він і за життя мами особливо не балував мене увагою й любов’ю, а тепер… А тепер тим паче.

Переодягаюся, а всередині порожньо. Лише відлуння розчарування й неминучості — жити в одному приміщенні з тією, яка, можливо, була й при мамі.

Сльози тихо стікають, коли застібаю рюкзак.

Навіщо я йому? Якщо не приймаю його нову… пасію. Дозволив би жити тут, а сам би насолоджувався «новим» життям. Яке йому точно подобається.

Витираю щоки, видихаю на повні груди.

— Давай, Ясю, іди в нове життя, — тихо шепочу.

Де явно якийсь збій у програмі.

Виходжу. А дівчата так і тупцюють біля дверей.

— Ясмін, — починає Людка. — Якщо що — до мене приїжджай. Там твого батька охорона не пропустить.

— Дякую, дівчата, — це все, на що я спроможна зараз.

Взуваюся, і відчуття таке, ніби йду на каторгу. А не до власного батька.

Вниз спускаюся повільно. Сходинка за сходинкою. Ніби якщо йти достатньо довго — можна щось змінити й не доведеться сідати до нього в машину. Але сходи закінчуються. А рішення так і немає.

Мені навіть позичити ні в кого грошей на навчання. А якби й були — чим віддавати? Я не потягну. Просто не потягну. 

На вулиці холодно. Різко. Неприємно. Листопад у всій своїй красі.

Я щільніше запахую пальто й одразу бачу його машину. Дим від сигарети виходить через прочинене вікно.

Не знала, що тато палити почав.

Відчиняю двері, сідаю на переднє сидіння й зачиняю їх трохи гучніше, ніж хотілося б.

Він не повертається. Дивиться вперед. Ніби мене поруч немає. Повертає ключ і рушає з місця.

Тиша. Важка. Тиснуча.

Я дивлюся у вікно, на вивіски магазинів, що пролітають повз, і думаю лише про одне — як усе могло так швидко розвалитися? Ще вчора… Ні. Учора вже не було «нормально». Учора все остаточно зламалося.

— Я не хочу з нею жити, — кажу, не повертаючи голови. Голос звучить тихо, щиро.

Тато не відповідає одразу. Стискає кермо трохи сильніше.

— Будеш, — спокійно. Як факт. Як щось вирішене.

Мене це бісить.

— Навіщо? Я не зобов’язана!

— Зобов’язана, — перебиває він. — Поки живеш у моєму домі — будеш.

Я різко повертаюся до нього.

— Це був наш дім. З мамою.

Він на секунду заплющує очі. І тут же розплющує.

— Тепер мій, Ясміно.

У мене в животі стискається від його фрази.

— Ти зараз серйозно?..

— Звичайно серйозно, — тим самим рівним голосом.

Ніби йдеться про щось буденне.

— І ми сьогодні йдемо на день народження. Сім’єю.

У мене округлюються очі. Смішок зривається — гучний і короткий.

— Сім’єю? — голосно кажу. — Ти… захворів? Чи, може, надихався газів?

— Ясміно...

— Зупини машину, — перебиваю його. — Я вийду.

— Ні, — і тисне блокування дверей, адже ми зупиняємося на світлофорі.

Клацання. Коротке. Остаточне.

Смикаю двері.

— Відчини, — кричу. — Ти сім’ю заводь із ким хочеш. Хоч із жабою зі стічної канави. Але мене не втягай. Відчини!

— Досить! — жорстко каже. — Ти поводишся як дитина, Ясміно.

— А ти — ніби мами ніколи не було.

Його пальці на кермі стискаються до побілілих кісточок. Мовчить. І це мовчання тисне сильніше, ніж якби він виправдовувався.

Відвертаюся назад до вікна. Сльози печуть очі, але я вперто їх не витираю.

— Ти маєш рухатися далі, — каже він за кілька хвилин. — Як і я.

— Через три місяці? — тихо уточнюю.

— Терміни кожен визначає сам.

Стискаю зуби.

— Зручно, тато.

Він ігнорує. Як і завжди, коли розмова стає незручною.

Ми їдемо мовчки ще якийсь час. І я вже майже заспокоююся, коли він каже:

— Ірина не ворог тобі. Вона хоче подружитися.

Кошу на нього погляд. Губи кривляться в подобу усмішки.

— Та що ти? І по магазинах хоче пройтися зі мною? Для зміцнення дружби?

— Досить! — вигукує.

Повертаюся до нього майже всім тілом.

— Ні. Не досить.

Голос тремтить, але я продовжую:

— Ти хоч раз подумав, як це виглядає збоку? Як я маю це прийняти?

Він різко повертає голову.

— А ти подумала, як це виглядає для мене? — підвищує голос. — Я залишився один.

Я завмираю.

— У тебе залишилася я, — тихо кажу.

Батько стискає щелепу.

Пауза.

Дивиться лише на дорогу.

— Так. Ти, — каже вже спокійніше. — Але ти зараз поводишся так, ніби втратила більше за всіх.

Мене ніби вдаряють в самі груди. Сильно.

— Бо так і є.

Слова вилітають самі.

— Я втратила маму. Маму. Розумієш?

Сльози частими доріжками біжать по щоках. Упираюся лобом у скло й заплющую очі.

Ми з ним ніколи одне одного не зрозуміємо. Він навіть не намагається мене почути.

Знову тиша. Довга. Важка.

Він більше нічого не каже. І я теж.

Машина звертає у наш двір, і серце підскакує до горла. Зараз зайду у звичну для мене квартиру, в якій прожила все життя. А вона вже чужа.

— Виходь. У Іри є для тебе сюрприз.

Стискаю зуби, щоб не застогнати вголос. Він навіть не дав мені часу змиритися із думкою, що в нього буде хтось інший. А просто показав своє нове життя, у яке мене затягують силоміць.