Раді Вас бачити!

Ясміна.

Двері спальні грюкають за моєю спиною з таким гуркотом, що на мить у голові майнула думка: заклинить до біса, доведеться вибивати.

Але ця думка зникає майже одразу. Бо це взагалі дурниця. Нехай заклинить. Не страшно. Навіть добре. Макар не зайде.

Обертаюся до дверей. Прислухаюся.

За мною точно ніхто не женеться? Охорона? Віола? Чи сам Макар?

Тиша. Нікого.

Починаю метатися кімнатою, не знаючи, куди себе подіти. Але варто лише зупинитися біля шафи, як ноги майже миттєво підкошуються. Я сповзаю по ній на підлогу й притискаю долоні до обличчя.

— Боже...

Голос звучить чужим. Тонким. Наляканим.

Мене трясе так, що зуби цокотять. Тіло дрижить, ніби хтось безупинно його трусить. Сильно. Ритмічно.

Я схопила ніж. Наставила його на людину. І порізала її. 

Перед очима знову спалахує кров на його зап’ясті. Справжня. Червона. І її було багато.

Мене пересмикує.

— Жах...

Долоні тремтять так сильно, що доводиться стискати кулаки.

Я ж не збиралася його різати. Справді не збиралася. Хотіла домовитися. Налякати. Відштовхнути. Змусити відпустити.

Останнє взагалі було найважливішим. Заради цього я й пішла на крайнощі.

А потім... Усе сталося надто швидко. Я навіть не зрозуміла як.

Підводжуся на ноги й знову починаю ходити кімнатою. Туди. Сюди. Так ніби думок у голові стає менше.

Фиркаю. Нервово й голосно.

Нормальні люди після ножа викликають швидку. А цей обговорює умови моєї свободи.

— Божевільний.

Серце неприємно смикається, ніби збивається з ритму.

Чому він не відібрав ніж одразу? Міг же. Запросто.

Або чому не покарав? За таке взагалі-то можна здати в поліцію. І навіть треба.

А він нелогічний. Почав говорити про якісь переговори.

Не кричить. Не хапає мене за горло. Не кличе охорону. А жартує й усміхається, ніби ситуація його розважає. Ніби йому все це дуже цікаво.

Страшна людина. Непередбачувана. Від того й страшна. 

Зачіплююся ногою за підлогу на рівному місці.

— Бляха, — шепочу.

Зараз ще розтелюся мордою в підлогу.

Падаю на ліжко, підтягуючи коліна до грудей, і протяжно видихаю. Заплющую очі. А тіло все ще гуде від напруги і... адреналіну?

Цілком можливо.

Переговори?..

Ця думка не відпускає ні на міліметр. Про що ми взагалі будемо домовлятися? Які умови він може мені висунути?

Не знаю. Та, мабуть, це й неважливо. Головне — він випустить мене з цього будинку. І я повернуся до...

— Куди?.. — шепочу в порожнечу, розплющуючи очі.

У квартиру до батька? Чи, може, я зможу пожити в Насті? Або, ще краще, у Людки.

А може, це блеф?

— Та ні.

Не думаю. Навряд чи він став би так жартувати. Макар не розкидається словами.

Принаймні, мені хочеться так думати.

А раптом завтра виявиться, що «переговори» — це просто красива обгортка для нової клітки? Я ж насправді не знаю, чи можна йому вірити. І чи не вирішить він пожартувати, встановивши якісь безглузді правила.

— М-м-м...

Пальці судомно стискають плед. У скронях настирливо стукає: Він відпустив. Він відпустив. Він відпустив. І не покарав мене.

Але пам’ятається й інше: «Ти моя дівчина».

І це відчувається не як проста фраза. Швидше як якась мітка.

— Капець... У що мені вірити?

Мене все ще трусить. Сильно. Я закутуюся в плед, згортаюся клубочком і ховаю обличчя в подушку. І розумію — по щоках течуть сльози. Тихо. Беззвучні. Гарячі. А потім схлипування стають гучнішими, переходячи в судомні вдихи.

Я не витримую. Усе навалилося одразу. А я лише дівчина в руках небезпечного чоловіка. І допомоги чекати нізвідки.

Повіки важчають. Серце все ще калатає. Сльози течуть. Але тіло, як не дивно, поступово розслабляється. Свідомість тьмяніє. Втома накриває лавиною. 

І ось я вже десь між сном і реальністю. Але навіть уві сні не почуваюся вільною.

Мені сниться коридор. Довгий. Безкінечний. Я біжу ним щосили. Відчиняю одні двері. Другі. Треті. Але за кожними знову опиняється цей будинок.

Ті самі стіни. Ті самі сходи. І важкі кроки десь за спиною.

Я не бачу його. Але знаю, хто йде слідом.

— «Ясміно...» — голос Макара звучить м’яко й ніжно.

Різкий вдих. Очі розплющуються. Я швидко озираюся навколо.

Кімната. Тиша. Лише я.

Закриваю обличчя долонями й шепочу:

— Я божеволію.

Швидше б вибратися з цього будинку!