Раді Вас бачити!

Ясміна.

Стук у двері — наче холодна вода посеред спекотного дня. Миттєво приводить до тями. Змушує мозок зібратися докупи й знову працювати, а не перебувати під впливом пристрасті до Демидіва.

Макар підіймає голову й дивиться мені в обличчя палаючим поглядом. А я кидаюся очима то до дверей, то на нього. Тільки цього ще бракувало — щоб хтось зайшов і побачив мене в такому вигляді.

— Геро, пиздуй до Андрія, — гаркає Макар.

За дверима на секунду западає тиша. А потім:

— Ваш батько в курсі. Єлисей приїхав до «Нокауту».

Обличчя Демидіва миттєво змінюється. Щелепа стискається, зіниці розширюються, а долоня, що ковзала моїм боком, завмирає. Пальці впиваються в шкіру з такою силою, що я мимоволі морщуся.

— Ай... — виривається в мене.

Він одразу прибирає руку й підводиться з ліжка.

— Іду, — коротко відповідає.

Розв'язує краватку зі спинки ліжка, а я, як остання дурепа, задираю голову, стежачи за кожним його рухом, і питаю:

— Ідеш?

Жар ще сильніше прилипає до щік.

Дідько. Що я щойно ляпнула?

Макар кидає на мене короткий погляд.

— Справи, крихітко, — крізь зуби промовляє. — Можеш лягати спати.

Бере куртку й швидко прямує до дверей.

Дивлюся йому вслід і просто кліпаю очима, наче справді поглупішала.

Він прочиняє двері рівно настільки, щоб самому вийти й не відкрити мене погляду охоронця. За що йому велике спасибі. А потім грюкає ними так, що аж повітря здригається.

— Якого біса мій батько в курсі?! — гаркає на Геру.

— З'ясуємо, Макаре Юрійовичу, — відповідає той.

— Я вас, сука, крабам на корм відправлю, — уже ледь долинає його голос.

Лише коли за дверима остаточно все стихає, я схоплююся з ліжка й стягую гольфік із рук, жбурляючи його на підлогу.

Демидів стріляє в людей. А я, як остання ідіотка, тану від його дотиків. Про своє запитання взагалі мовчу. Це вже нічим не поясниш.

— Бовдурка, — бурмочу собі під ніс, відчуваючи, як волосся стає дибки.

Хоч сама не розумію, чого в мені зараз більше — люті на себе, на нього чи отруйного бажання, що розлилося тілом, мов кров по венам.

Руки сильно ниють після тієї клятої краватки. Шкіра пече. Зап'ястки сильно почервоніли.

Краса, бляха.

А тіло — просто триндець. Палає. Дзвенить. Пульсує. І категорично незадоволене. Вогонь пожирає зсередини, перетворюючи бажання на справжнє покарання.

— Козел козленський.

Що в нього за методи такі збочені? Лікар, хрінов. Хто взагалі так робить?! Він же навмисно доводив мене до межі... і кидав там. Кат клятий.

Його поцілунки й досі палають на моїх губах, стегна мимоволі стискаються, серце калатає так, ніби я щойно пройшлася кімнатою страху з дуже гострими специфектами.

Хоча... так воно і є. Я надто близько познайомилася з його хворими вподобаннями.

Підхоплюю легінси й різким рухом стягую з них трусики.

Натягую білизну, смикаючи її так, ніби вона в усьому винна. Пальці тремтять, не слухаються, тканина чіпляється до вологої шкіри, а я лише дужче злюся.

— Та щоб тебе... — слова самі зриваються з губ.

Не знаю, кого саме зараз проклинаю. Його. Чи себе. Але злість у мені вирує, мов закипілий чайник — на ВСЕ. Хочеться рознести його кімнату в друзки, але в цій «святая святих» Біса — клятий мінімалізм.

Зриваю з ліжка плед і накидаю його на плечі, щільно закутуючись. Одяг хапаю й притискаю до грудей. Він у мене єдиний, тож бережу його, мов жебрак останню монету.

Грюкаю дверима так, що луною віддається по всьому будинку, і мчу до своєї спальні. В душ. Змити з себе його руки. Його губи. Його жар.

Речі летять на ліжко. Плед — на підлогу.

Заходжу в душову, вмикаю майже холодну воду й, заплющивши очі, завмираю під струменями. Не хочу нічого тут бачити. Бо навіть спогади про те, що сталося в цій кабінці, зараз проти мене.

Чому моє тіло взагалі здатне реагувати на таку людину? Він же без душі і серця. Хоч Віолетта й стверджує протилежне.

В голові все перемотується, ніби хтось навмисне знущається з мене, раз по раз прокручуючи сьогоднішній день.

Секс із ним...

Ніж у моїй руці...

Мить свободи...

А потім — його справжнє обличчя... мафіозі. З пістолетом у руці.

І моя готовність справді попросити його полегшити мій стан. Якби не той стукіт у двері... я б ганебно здалася.

Сором накриває миттєво, мов сніг узимку — тихо, м’яко... але підло. Я не повинна реагувати. Не повинна хотіти. Повинна рятуватися від нього. Я ж його боюся.

А я?.. А я — дурепа.

Стогони, дихання, губи, тіло, яке не збрехало, а видало все, наче моя особиста інструкція до використання. І мій поцілунок. Сама. Знову.

Бо-о-оже... Я так сильно злюся на себе. За те, що так легко показую, що хочу... Його хочу. Варто йому лише торкнутися мене.

Здається, тепер я розумію, про що говорила Віола. Ось як він грає. Ось як стає для жінок центром їхнього світу кому хочеться догодити. І все заради того, щоб заслужити його увагу й схвалення.

Різко розплющую очі й вимикаю воду.

— Я такою не буду.

Фізичне задоволення стирається з пам'яті набагато швидше, ніж емоційний біль. А Макар обов'язково його завдасть. Так само легко, як сьогодні вистрілив у людину.

Виходжу з душу й ніяк не можу зібрати себе докупи. Вода не змиває спогадів. Навіть губи досі пам'ятають його поцілунки. Це отруйне бажання протикає мене, мов металева стріла: гаряче, нестримне, майже фізично болісне. Хочеться плакати від розпачу й водночас стогнати від злості. Хочеться просто провалитися крізь землю... від самої себе.

Обмотуюся рушником і піднімаю погляд на дзеркало.

У відображенні стоїть якась незнайома дівчина. Розпатлане волосся. Припухлі губи. Щоки й досі палають. На зап'ястках уже проступають темні смуги від краватки. А на шиї — засоси.

Бісять його «автографи». Усе бісить. Дуже.

Макар поводиться так, ніби я одна з його ляльок, якими можна крутити, торкатися й зовсім не думати про наслідки. Йому байдуже, який вигляд вони мають після нього.

ЦЕ НЕНОРМАЛЬНО.

— Так зі мною не можна!.. — шиплю своєму відображенню.

Не хочу. Не хочу бути в списку тих тупих овець. А якщо він продовжить... саме там я й опинюся.

— Супер... — вскрикую.

Я вже зізнаюся собі в цьому, а пробула з ним не більше доби.

— Та пішло воно все! І він. Разом із усім.

Хапаю баночку з рідким милом і жбурляю на підлогу. Скляна тара хрускає, а зелена рідина витікає на підлогу. Але мені не легшає.

Обходжу скло й плетуся до кімнати.

Більше ніяких втеч. Жодних ідей, як йому розонравитися. Чекаю розмови. Тихо. Не привертаючи уваги. Вислухаю його умови, а потім буду щось робити. Можливо, він запропонує щось адекватне, за що я зможу вхопитися.

Або... зрозумію, де в нього слабке місце, і скористаюся цим.

Воно ж у нього є.

Просто зобов'язане бути.