Раді Вас бачити!

Ясміна.

До зали заходимо, ніби в окремий всесвіт. Світло ще яскравіше. Людей — надто багато. Різнобарвні вбрання рябіють в очах. Музика — не гучна, але важка. Бас глухо віддається десь під ребрами. Змішується з голосами, сміхом, дзвоном келихів.

Іра тягне тата вперед, навіть не озираючись.

— Ходімо, — кидає мені через плече.

Ну звісно. Я ж іду в комплекті.

Роблю кілька кроків углиб — і одразу відчуваю на собі погляди. Ковзні. Оцінювальні. Ті, що затримуються довше, ніж треба.

Я інстинктивно випрямляю спину. Підіймаю підборіддя. Мої чоботи — як маяк у темряві. І про що я думала? Краще б уже блищала туфлями. Була б точно менш помітним бадиллям в ідеальному квітнику.

Намагаюся ні на кому не затримувати погляд, більше дивлюся на інтер’єр. Так спокійніше.

Зал величезний. Стелі високі, з підвісними світильниками, що дають яскраве біле світло. Як на столі у хірурга.

По периметру — столи із закусками, напоями, офіціанти в чорному рухаються майже безшумно. Квіти. Стільці. І сховатися ніде. Тут, де не стань — ти як на долоні.

— Михайле! — лунає чийсь голос.

Тато одразу оживає. Випрямляється. Усміхається. Зовсім інша людина.

У грудях щимить. Він зараз схожий на мого тата… коли ми були щасливою сім’єю. Разом із мамою.

До нас підходять. Тиснуть руки. Сміються. Я стою трохи осторонь. Слухаю. Але не вслухаюся. Мене для галочки привели і роль німої мені дуже імпонує.

— Це моя донька, Ясміна, — кидає тато, навіть не обертаючись.

Як факт. Без жодної емоції.

Підіймаю погляд.

Кілька пар очей одразу на мені. Усмішки. Фальшиві. Ввічливі.

— Приємно познайомитися, — каже жінка в бордовій сукні.

Сканує мене з голови до ніг. Особливо затримується на чоботях. А потім усміхається ширше — але так, ніби кривиться.

— Взаємно, — вичавлюю із себе брехню.

Я навіть не почула, як її звати. Та це й не важливо. Вони одразу перемикаються на обговорення якогось Демидіва. Забуваючи про мене, як про парасолю в сонячний день.

І це… навіть зручно. Дуже. Я постою ще трохи, а потім стану страждальницею від болю в животі. Сподіваюся — зіграю переконливо.

Беру келих із таці у офіціанта, що проходить повз.

— Для хоробрості, — бурмочу під ніс.

Роблю ковток — і здивовано дивлюся в келих на бульбашки. Це навіть дуже смачно. Солодке. Прохолодне. Шипуче.

Ну що ж… може, я навіть зможу розслабитися.

Ковзаю поглядом по всьому навколо. Усі — красиві. Зібрані. Упевнені. А я серед них… як помилка.

— Усміхайся, — шепоче Іра, навіть не обертаючись. — На тебе дивляться.

Серйозно? Чудово, блін. Я ще й щастя зображати маю.

Підіймаю кутики губ. Трошки. Фальшиво. Для вигляду. Іра косо дивиться на мене. Так невдоволено, що моя усмішка мимоволі стає ширшою.

Її «щастя» — моя радість.

До них підходить чоловік. Років сорока. У дорогому костюмі. З надто впевненим поглядом. 

— Михайле, — тисне руку татові. — Радий бачити.

— Взаємно, — киває тато.

Я допиваю шампанське. А Іра вже усміхається чоловікові. М’яко. Привабливо. Наче неймовірно рада його бачити.

У мене навіть на мить з’являється надія: може, вона причепиться до цього мужика і зникне з нашої орбіти.

Ставлю пустий келих на тацю і різко обертаюсь на голос тата:

— Це моя донька, Ясміна, — гордо каже він, показуючи на мене рукою.

Брови у мене самі собою вигинаються.

Це він зараз до чого?

— Ян, — спокійно каже чоловік.

Але розглядає мене так, ніби шукає кривий шов на сукні.

Неприємний холодок пробігає по спині.

— Приємно познайомитися, — додає він.

І погляд просто в обличчя.

— Взаємно, — знову брешу.

Він ледь усміхається. Наче зрозумів. Ну й чудово. Значить, на цьому розмова закінчиться.

— Ясміна — майбутня лікарка, — додає Іра з усмішкою.

Повертається до мене й прибирає моє волосся за спину. Я інстинктивно смикаюся. Відступаю на крок убік, кидаючи попереджувальний погляд:

«Не чіпай мене».

Але їй, схоже, байдуже. Усмішка в неї м’яка. Доброзичлива. А очі горять так, ніби вона виграла дорогий приз у вікторині.

— Як цікаво, — говорить Ян. — І на кого навчаєшся?

Його погляд повільно спускається вниз і зупиняється десь на грудях.

У животі стискається тугий клубок. Повертаю волосся вперед, прикриваючись.

— Майбутня хірургиня, — повідомляє батько. — Йде маминою стежкою.

У мене серце спотикається від почутого.

— Це похвально, — киває чоловік. — Хороша професія. Потрібна.

— І відмінниця. І красуня. І скромниця, — грайливо додає Іра, проводячи рукою по моїй.

Дивлюся на неї. Потім — на тата.

Що, блін, відбувається?

— От тільки до Волкова на практику потрапити не може, — м’яко каже Іра, з легким жалем. — А дуже хоче.

— У сенсі? — уточнюю в неї.

Я ще навіть не зверталася до Юрія Володимировича з цим питанням. Що вона взагалі несе?

— Я можу допомогти, — каже Ян. — Це мій хороший знайомий.

— Чудово, — тягне Іра. — Правда ж, Ясміно?

Нічого чудового тут не бачу.

Повертаю голову до Яна — і мурашки пробігають по руках і ногах від його погляду. Надто уважного. Занадто... відвертого.

— Мені не потрібна допомога, — випалюю з натягнутою усмішкою, дивлячись йому в очі. — Дякую. Я сама впораюся.

— Ясміно, — строго каже тато.

— Не сваріть її, — говорить Ян татові, але з мене погляду не зводить. — Характер — це чеснота жінки… Іноді.

У мене в роті пересихає. Що це за двозначна фраза?

— Що відбувається? — питаю в тата.

Він трохи примружує очі, дивлячись на мене.

— Я чула, Яне, ви виграли тендер, — Іра йде до нього майже впритул. — Що будете будувати?

Батько підходить до мене й міцно хапає за лікоть, трохи відводячи вбік.

— Ти що ляпнула, Ясміно? — шипить. — Навіщо відмовляєшся?

У мені обурення з подивом сплітаються в одне ціле.

— Він… розглядає мене надто… — я навіть не знаю, як це сказати йому. — Довго.

Усе ж знаходжу якесь слово.

— Нормально він дивиться, — відрізає. — Іди й вибачся. Скажи, що допомога потрібна.

 — Навіщо? — голосно питаю. — Тату, ми ж самі можемо. Мама працювала у Волкова.

Він голосно видихає, ніби я його виснажила цією розмовою.

— Тарасов — поважний, багатий… неодружений. Його допомога тобі потрібна.

Роблю крок назад, розкривши рот.

Він зараз це серйозно сказав?

— Ти ж хотіла жити окремо? — питає.

З мене виривається щось між нервовим смішком і переляком.

— Ти зараз серйозно?.. Ти мене… до нього підштовхуєш?

Я вдивляюся йому в очі. І нічого там не знаходжу. Лише холод.

— Зачекай… — шепочу. — Ти що взагалі робиш?..

О боже… Він…

— Ти мене… віддаєш? Як річ?

Тато закочує очі.

— Ясміно, ну не драматизуй. Не віддаю.

— А як це ще назвати? — підвищую голос. — Поясни. Я послухаю.

Дивлюся на нього широко розплющеними очима — і плакати хочеться.

— Це можливість. Яку ти не в змозі отримати сама.

Серце вже гупає у вухах.

Що?.. Як таке взагалі може бути? Він же мій тато. І... ось так робить?!

— Можливість? — пищу, роблячи ще крок назад. — Ти мене… продаси?

Він стискає щелепу й шипить:

— Закрий рот. На нас дивляться.

— Та мені начхати, — кажу ще голосніше. — Ти при своєму розумі, батьку?

Він хапає мене за зап’ястя, стискає так, що шкіра пече, і тягне в кут зали. Туди, де менше людей. І, здається, навіть світло темніше.

— Відпусти, — намагаюся вирвати руку. — Зараз же відпусти.

Боковим зором помічаю Яна. Він щось п’є і спостерігає за нами, ніби йому цікаво, чим це закінчиться.

Сльоза скочується по щоці, але я швидко витираю її. Мозок відмовляється приймати цю реальність. Але всередині вже все знову руйнується.