Раді Вас бачити!

Ясміна.

Машина плавно зупиняється. Я повертаю голову — і завмираю. На секунду. А потім різко подаюся вперед, піднімаючи погляд угору до верхівки будинку.

Хоча… ні. Слово «будинок» до цього особняка взагалі ні з якого боку не клеїться. Він у чотири поверхи вгору. Чотири. А в ширину… здається, він тягнеться без кінця й краю.

Чекаємо.

Високі ковані ворота з візерунками нарешті плавно розсуваються, впускаючи нас усередину. Наче ми не приїхали — а нас… дозволили впустити.

Двір залитий м’яким світлом ліхтарів. Машини стоять рівними рядами — блискучі, красиві, ніби виставка дорогих іграшок.

— Приїхали, — спокійно каже тато.

Ніби це звичайна справа. Ніби ми щодня буваємо в таких місцях.

Кошу на нього погляд. Потім — на Іру. І в грудях повільно стискається щось важке.

Хто вона така… якщо її «знайомі» живуть тут?

І де тато міг із нею познайомитися? Якщо в нього маленький бізнес — аксесуари до телефонів. Чохол вдало їй продав?

Двері машини відчиняє чоловік у формі. Холодне повітря одразу б’є в обличчя — разом із запахом дощу й чогось дорогого… пряного.

Мені простягають руку з рівним:

— Добрий вечір. Дозвольте допомогти.

Дивлюся на чоловіка — і ледь не пирскаю зі сміху.

Серйозно? У наш час таке ще роблять?

— Не потрібно, — відмовляюся, але усмішка вже тягне губи. Не стримуюся: — Ви краще карету охороняйте. І якщо кришталева туфелька десь загубиться… вона моя.

Чоловік ледь усміхається, відступаючи вбік.

— Гарного вечора, — каже він.

— Якби ж то, — бурмочу собі під ніс, виходячи з машини.

— Поспішай, Ясміно, — тихо каже Іра, беручи тата під руку.

Ага. Уже біжу й волосся назад закидаю, щоб не заважало.

Видихаю, щільніше кутаючись у пальто, і йду за ними.

Батько озирається.

— Поводься пристойно, Ясміно, — строго каже.

— А зазвичай я поводжуся непристойно? — уточнюю.

— Будь ввічливою.

Ясно.

— Буду, — відповідаю, аби відчепився.

Я заб’юся десь у куточок, відсиджу годинку, а потім поскаржуся на погане самопочуття й звалю додому. Навіть якщо пішки доведеться. Під дощем.

Іра щось нашіптує татові, той постійно киває. А я тримаюся на крок позаду. Сподіваюся, так буде весь вечір. І про мене просто забудуть.

Біля вхідних дверей стоять двоє чоловіків. У костюмах. З гарнітурами у вухах. Без усмішок. Один із них ковзає по мені поглядом. Затримується на чоботях — і одразу підіймає на обличчя.

Шкіра вкривається мурашками. Якщо навіть охорона здивувалася моєму взуттю… то що буде далі — я навіть уявляти не хочу.

Відчиняють двері, і ми заходимо всередину. У просторий, надто яскравий хол, де зліва від нас, у всіх забирають верхній одяг.

Простягаю пальто чоловіку з питанням:

— А забрати потім де? Чи це вже не передбачено?

Я не планую тут затримуватися надто довго.

— Ясміно, — шипить Іра з натягнутою усмішкою. — Давай без жартів.

— У чому тут жарт? Я нормальне запитання поставила.

— Вільні, — холодно каже вона чоловікові.

Той киває, забираючи одяг.

— Ясміно, — схиляється до мене. — Зайвих запитань не став. Просто стій поруч і усміхайся.

— М-м, — тягну. — І з усім, що ви скажете, погоджуватися? — саркастично питаю.

— Ясю, — рявкає тато. — Припини. Ти у вищому товаристві.

У мені знову розквітає роздратування.

— Із бруду в князі, тату?

Батько стискає щелепу, дивлячись мені в очі. І точно хотів щось сказати, але Іра вчеплюється йому в руку з гучним:

— Аню, привіт. Яка зустріч.

Тато миттєво змінюється, натягуючи безтурботний вигляд. Я йому більше не… цікава. І, здається, не лише зараз.

Переводжу погляд на відчинені двері, де видно столи із закусками й групу людей із келихами. Вони жестикулюють, сміються. Ну, хоч комусь тут комфортно.

— Ясміна, моя падчерка, — щебече Іра й кладе руку мені на спину.

Слово «падчерка» звучить так, ніби мене вже вписали в її життя. Без мого дозволу.

Різко повертаю до неї голову, роблю крок убік — і дивом стримуюся, щоб не відкрити рота.

Вона з нами добу — а поводиться так, ніби завжди була на цьому місці.

— А ви смілива дівчина, Ясміно.

Повертаю голову на голос.

— Таке взуття до нарядної сукні.

Погляд — як у оцінювача антикваріату. Губи — качечкою. Тут усі такі «природно» красиві?

— Так, — відповідає Іра. — У неї є почуття стилю. Гарно виглядає.

Мовчу. Як і просили.

У шатенки смикається брова. Вона знову оглядає мене — і стає так незручно, ніби я сажотрус серед білих полотен. І зараз обов’язково щось забрудню.

— Ще побачимося, — каже їй Іра.

Вчіплюється в тата й муркоче:

— Ходімо, любий.

Я глибоко вдихаю й нагадую собі:

Практика. Навчання. Ти тут заради майбутнього.

Заради того, що батьки роблять для дітей без умов. Але, схоже, не в моєму випадку.