Раді Вас бачити!

Ясміна.

Я й кроку не встигаю зробити, як Іра стає переді мною, перекриваючи дорогу.

— Ти куди зібралася?

Переводжу на неї погляд.

В очах — недовіра. Напруга. І ця паскудна впевненість, що вона має право мною командувати.

Я повільно розтягую губи в усмішці. Зіпсую всі ваші плани. Мене ніхто нікому продавати не буде.

— Це твоя ідея? Запропонувати мене Тарасову? — питаю дуже спокійно, навіть безтурботно.

Чхала я тепер на стриманість, повагу і всі ці реверанси з поважним "ВИ". З її появою все кануло в прірву.

Вона мовчить. Вдивляється в мої очі.

Мені не хочеться вірити, що це тато сам. Сам вирішив так брудно вчинити зі мною. Нехай це буде що завгодно: тиск, маніпуляції, імпульс. Але не він сам.

— Ти забагато випила, — починає вона ухилятися від відповіді. — Ходімо, вмиєшся холодною водою.

Моя усмішка стає ще ширшою. Я справді випила немало. Але не настільки, щоб не бачити, як вона намагається бути не при справах.

— Сміливості не вистачає зізнатися? — тихо питаю. — А я думала, ти не страус, — плескаю її по плечу й обходжу.

— Куди? — шипить, хапаючи мене за руку. — Куди зібралася?

— До свого хлопця, — м’яко кажу. — Він щойно зайшов до зали.

Брови в неї ледь помітно смикаються.

— У тебе не може бути хлопця в цьому залі. Тут лише поважні люди.

Поважні люди?

А я тоді хто? Інструмент?

— М-м, — тягну. — Але я можу бути тією… — віддираю її пальці зі своєї руки й ляпаю те, що в тверезому стані нізащо б не сказала. — … кого трахає поважна людина.

На секунду з її лиця злітає маска. Губа смикається, обличчя витягується від моїх слів. Але вона швидко бере себе в руки.

— Єдиний, кому ти належатимеш, — це Ян, — вимовляє майже лагідно, поправляючи моє волосся. — Тож не старайся. Усе вже домовлено.

Мене пробирає неприємним холодом від її впевненості.

— І тут поважають право власності, — додає з насолодою. — Тож якщо хтось і глянув на тебе разок…

Вона нахиляється до мого обличчя:

— То це лише разок. До Тарасова.

Ковтаю. Надія, що блондин якось допоможе, вислизає крізь пальці, мов вода.

— А ось і Ян, — солодко щебече Іра. — А ми вже вас зачекалися.

— Справді? — спокійний голос тата. — Приємно чути.

Я повільно переводжу погляд на батька.

— Ти хотіла щось сказати Яну, Ясміно, — каже він.

Не запитання. А твердження. Нагадування.

Глибоко вдихаю, піднімаючи очі на Яна. Він дивиться мені в обличчя спокійно. В очікуванні. Наче знає, що я зараз буду вибачатися.

Гучний сміх долинає збоку, і я мимоволі дивлюся туди. Компанія щиро веселиться, отримує задоволення від вечора. Хлопець відступає вбік, відкриваючи мені огляд на блондина.

Він усміхається й підносить склянку до губ. Розслаблений. У центрі уваги. І дивиться на мене так, що мурашки біжать по шкірі.

— Плювати, — шепочу. — Я і так у дупі.

Обходжу Яна з гучним вигуком:

— Зайчику, — майже сміюся, — чого ж ти так довго?

Розмови на секунду стихають. У мій бік обертаються люди. А я, стиснувши кулаки, швидко й упевнено йду до блондина, який дивиться на мене, піднявши брови.

— Ясміно, — чую позаду голос батька й ледь не зриваюся на біг, щоб він не зупинив мене.

Хлопці поруч із ним вибухають сміхом.

— Зайчик? — хтось повторює, регочучи. — Серйозно?

Серце калатає, пальці починають тремтіти, і я подумки повторюю, як молитву:

Хай би вийшло. Хай би допоміг.

Я не підходжу до незнайомця. Я врізаюся в його міцне тіло. Хапаю за потилицю й тягну для поцілунку.

Він обіймає мене за талію однією рукою, трохи відступаючи назад. Зупиняється впритул до моїх губ.

— Це таке вибачення за твоє коліно? — хмикає.

— Допоможи, будь ласка… — шепочу. — Підіграй.

І підводжуся навшпиньки, втискаючись у його губи.

Він відповідає одразу. Без паузи. Поцілунок — не обережний. Не для вигляду. Рука вплітається в моє волосся, стискає, фіксуючи. Його губи накривають мої — жорстко. Упевнено. Без права на відступ. 

Я завмираю на мить… А потім відповідаю. Бо вибору немає. Сама це почала.

Його язик упевнено проникає до мого рота. Ковзає по моєму зухвало. Повільно. Стираючи будь-яку дистанцію в нуль. Наче ми цілуємося так щоразу. І глядачі нас не бентежать.

Тіло пронизує розрядом. Різким. Майже болісним. Ноги німіють. Стискаю пальці на його потилиці сильніше. Я вже не граю. Рятуюся занадто довірливо. І нічого не контролюю. Веде він. Повністю.

— Припиніть! Ясміно! — голос батька розриває повітря, долітаючи до мене надто різко.

Незнайомець відривається від моїх губ і дивиться мені за спину.

Я не можу віддихатися. Тіло тремтить. Серце пульсує у скронях. Але я притискаюся до нього, шепочучи на вухо:

— Скажи, що я твоя, — вчіплююся в нього ще міцніше.

Блондин опускає погляд на мене. Прямо в очі. Я вдихаю уривчасто, дивлячись у його блискучі, блакитні з надією й благанням. Якщо він не погодиться — батько… я не знаю, що він зі мною зробить.

Поб’є. Що цілком можливо після сьогоднішнього ляпаса. Або відправить до Яна. А той уже… навіть думати про це не хочу.

— Будь ласка… — майже беззвучно.