Раді Вас бачити!

Ясміна.

Заплющую очі, щоб сльози не потекли. Роблю глибокий вдих. І в цей момент гарячі долоні лягають на мою талію дуже несподівано. Надто впевнено. Надто… ніби мають право.

Спина притискається до мускулистого тіла, і я різко завмираю. Дихання обривається. На мить здається, що це Коля. Але запах парфумів... Важкий, терпкий, із чимось солодким — огортає, мов дим. Від нього стає тісно всередині.

Розумію — незнайомець.

Хапаюся за чужі руки, збираючись відштовхнути. Але він не дає. Не стискає. Не смикає. Силу не застосовує. Він утримує обережним ковзанням долонь по моїй шкірі, піднімаючи на сантиметр шовк сукні вгору.

І чомусь відчуття таке, ніби я під прицілом у вовка, який дуже уважно спостерігає за здобиччю.

— Не любиш, коли торкаються без дозволу? — хрипко лунає просто біля вуха.

Ноги й руки миттєво німіють, вкриваючись мурашками. Від голосу. Від близькості. Від того, як спокійно він це каже, ніби знає мене надто добре.

Серце робить різкий удар.

— Відпусти, — видихаю, але голос звучить слабше, ніж хотілося б.

Він трохи схиляє голову, і його подих торкається моєї шиї.

— Тоді не стій так, ніби чекаєш продовження.

Мене ніби обливають холодною водою.

— Нічого я не чекаю, — шиплю, сильніше стискаючи його руки.

Злюся.

На нього. На себе. На те, що якась неясна хвиля страху разом із збудженням збирається в животі.

Знову намагаюся вирватися — і цього разу він розвертає мене сам. Різко.

Тепер я обличчям до нього. А його руки в мене на попереку.

Підіймаю погляд — і на секунду забуваю, як дихати.

Високий. Світловолосий. Широкі плечі. Обличчя… красиве, але з вадами: садно під оком, розбита губа, свіжа рана біля скроні.

Він хто, блін, узагалі? Дворовий задира?

— Отак краще, — тихо каже він, вивчаючи мене так, ніби я щось цікаве.

Упираюся долонями йому в груди.

— Я сказала — відпусти.

Але відпускати він не поспішає. Дивиться мені в очі й трохи тягне до себе. Ніби перевіряє, наскільки я серйозна. І що буде далі.

— Ти глухий? — голосно питаю, сильніше натискаючи йому на груди.

— Ні, — спокійно відповідає. — А ти завжди боїшся реакції свого тіла?

— Що? — розгублено виривається.

— Ти тремтиш, — спокійно зауважує.

— Від злості, — миттєво відповідаю.

Кутик його губ трохи смикається. Пальці сильніше впиваються в шкіру. Моє дихання збивається.

— Брешеш, — промовляє.

І перш ніж я встигаю щось сказати — він нахиляється.

Поцілунок не м’який. Не обережний. Він як удар. Нахабний. Владний. Пекучий.

Я на секунду гублюся — музика глухне, усе навколо ніби відходить на задній план. Залишається лише жар його губ і надто сильна реакція мого тіла. Воно мліє в його руках, притискаючись до нього максимально щільно, спалахуючи так, ніби зсередини запалили вогонь.

Чорт.

Руки самі тягнуться вгору по його грудях — хапаюся за його потилицю, ніби шукаю опору. У ньому ж. І в цей момент розумію, що… відповідаю.

О боже. Це не я. Це алкоголь. Це точно не я.

Я не з тих, кого можна підчепити на одну ніч, навіть імені не спитавши.

Ясю, вали звідси, поки не влипла у щось! — пищить у голові.

Відвертаю голову вбік. Дихання важке, рване.

— Ні, — видихаю.

Він гаряче дихає мені в щоку, рука в моєму волоссі, і я відчуваю всі вигини його тіла. Включно з його пахом.

— Ти чого, крихітко? — хрипить, ніжно цілуючи у вилицю.

Голова паморочиться. Тремчу в його руках, як загнаний заєць біля стіни.

Це неправильно. Усе неправильно. Так не можна.

— Відпусти мене, — вже голосніше.

Він схиляє голову набік, вдивляючись мені в очі. І в цьому погляді — щось недобре. Ніби він щось вирішує для себе.

— Розумієш, крихітко, те, що потрапляє мені в руки — моїм стає.

Це сказано таким тоном, ніби не обговорюється й не заперечується.

Мої очі розширюються від нахабства, а він продовжує:

— Ти ще не зрозуміла… але ти вже нікуди не дінешся.

— Та зараз, — гаркаю. — Не згодна.

От же самовпевнена морда. Через це його, мабуть, хтось і розмалював.

Незнайомець ухмиляється, очі блищать у світлі прожекторів. І я роблю те, чого вчать усіх дівчат — коліно летить вгору. Чітко. Різко.

Він згинається, а я вже вириваюся з його рук. Серце б’ється у всьому тілі.

— Зараза, — шипить.

Я кулею лечу до столика. Хапаю сумочку, пальто і мчу до виходу. Чомусь здається, що він зараз побіжить за мною. Надто вже він якийсь не такий. Від його близькості віє чимось дивним. Владою, чи що.

Фиркаю, відчиняючи вхідні двері. З п’яна ще й не таке привидиться. Яка влада? Він же весь побитий. Задавака, блін.

Озираюся навсібіч.

Справа — компанія вилазить із таксі.

— Чудово, — шепочу, витираючи губи, що припухли.

Йду до машини й сама себе сварю:

Верх розуму, Ясю, цілуватися незрозуміло з ким.

— Вільні? — питаю у водія.

— Так, — не дивлячись у мій бік, каже. — Сідайте.

Відчиняю задні дверцята й бачу того блондина. Він виходить із клубу з трьома амбалами, щось їм кажучи.

— Бляха, — шиплю, швидко залазячи в машину.

Здається, я таки влипла в якусь фігню.

— Карумперова, 20, — бурмочу адресу, озираючись назад.

Блондин дивиться на таксі, а відчуття, ніби прямо на мене.

Ховаюся, а серце вибиває ребра. Навіщо він пішов мене шукати? Вибачення за моральну травму хоче почути?

— Машина тонована. Вас не видно, — повідомляє водій і плавно виїжджає на проїжджу частину.

— Ага, — шепочу, розслабляючись.

Чого я взагалі так злякалася? Він же не схопить мене силою, серед людей. Та й узагалі, зараз забуде, знайшовши собі довгоногу Барбі.

— Хлопець був?

Підіймаю погляд на водія. Через дзеркало заднього виду бачу — вусатого чоловіка, років п’ятдесяти.

— Ага, — погоджуюсь, щоб без зайвих питань. — Колишній.

Чоловік хмикає.

— З небезпечними хлопцями зустрічаєтесь.

У мене холод по шкірі пробігає.

— Ви про що?

Він вмикає поворотник і косить на мене погляд через дзеркало. Мовчить кілька секунд.

— Музику ввімкнути? — несподівано питає.

Він що, змінює тему?

— Ні, — шепочу, міцніше притискаючи до себе пальто, бо руки незнайомця й досі відчуваються на шкірі. — Ви знаєте того хлопця? Блондина, — уточнюю.

Хоч і так зрозуміло — знає.

— Ні, — одразу відповідає. — Не знаю.

Бреше. Причому нахабно. Але з розпитуваннями не лізу. Упевнена — це якийсь мажорчик, і тільки.

Ха. Ясю, переконуй себе переконливіше!

Мажорчик? Тоді чому навіть водій зробив вигляд, що його не знає?

Чорт…