Раді Вас бачити!

Ясміна.

Тато зупиняється біля великого вазона з якоюсь рослиною. Різко відпускає моє зап’ястя. Ніби я не людина, а непотрібна річ, яку просто пересунули.

Смикаю руку до себе, розтираючи її. Шкіра палає.

— Ти навіщо привертаєш увагу, Ясміно? — блискає очима. — Пліток хочеш?

Я нервово хмикаю, відкидаючи пасмо волосся з очей.

— А тебе тільки це хвилює? Плітки?

Він дивиться на мене, як на набридливу мошку.

— Ти вся в матір. Така ж емоційна, — сердито каже.

Ковзаю поглядом по його обличчю й не розумію — це комплімент чи докір?

— А мама тут до чого?

Батько мовчить кілька секунд, пронизуючи мене поглядом.

— Що тебе не влаштовує? — раптом рівно питає.

І саме запитання звучить дивно. Бо що в його поведінці взагалі може мене влаштовувати?..

— Усе, тату, — гаряче кажу. — Особливо твоє бажання позбутися мене.

— Я не хочу позбутися тебе, — у тому ж тоні відповідає. — Я хочу для тебе хороший варіант. Вдалий варіант.

Я нервово сміюся. Коротко. Без жодної радості.

— Вдалий варіант, значить? — уточнюю.

— Так, Ясміно. Згадай, як ми раніше жили. Грошей ледь вистачало.

Робить крок до мене й уже трохи спокійніше каже:

— А зараз у тебе дорогий телефон, гарний одяг і платне навчання в престижному коледжі. Тобі ж це подобається? — питає.

І тут же сам відповідає:

— Звісно, подобається. Таке всім подобається.

Він озирається довкола й продовжує:

— Ми з мамою намагалися вибитися в люди й дати тобі все найкраще. Тепер ти сама можеш це зробити.

— Можу, — погоджуюся. — Коли піду працювати. На роботу. За професією лікарки.

Тато різко видихає.

— Ти під дурненьку косиш? — шипить. — Не розумієш, як дівчата вибиваються в люди?

Я на секунду гублюся. А потім накриває.

— Ти себе чуєш? — шиплю, ледве стримуючи голос. — Ти взагалі розумієш, що щойно сказав?

Змахую рукою, вказуючи на все довкола.

— Мені ось це не потрібно. Я можу всього досягти сама. Головою, тату, — уточнюю.

— Не будь егоїсткою, Ясміно. Мені це потрібно, — рявкає. — Я хочу розширити магазин. А Ян крутить мільйонами. І може стати спонсором.

Я різко вдихаю, усвідомлюючи, що за мене вже все вирішили. І, цілком можливо, навіть домовилися про ціну цієї «вигоди».

Сльози підступають до очей, але я намагаюся їх стримати.

— Клас, тату, — підіймаю великий палець угору. — Ти чудово вирішив скористатися тим, що в тебе є донька. Показати, кому треба, і спихнути. Як товар.

— Припини, — різко обриває. — Це не ринок.

— Та що ти? — хмикаю. — А що тоді? Виставка? Аукціон?

Він примружує очі.

— Це можливість, — майже гарчить. — Можливість.

— Перестань повторювати це слово, — перебиваю. — Воно не робить те, що відбувається, нормальним.

— Не будь святою, — підвищує голос. — Тільки дурепи втрачають такі можливості. Хочеш бути серед них?

— Себе вигідно продають повії, — парирую. — То вже краще бути дурепою.

Пауза.

Батько дивиться просто в очі.

— Отже, ти проти скористатися можливістю?

— Проти, — не відводжу погляду. — Розвивай свій бізнес не за мій рахунок. Іру пускай у витрати.

Дзвінкий ляпас оглушує. В очах на секунду темніє. Світ ніби смикається і глухне. Я навіть не одразу розумію, що сталося.

Мить. І лише потім — пекучий біль. І дзвін у вухах.

Я повільно піднімаю руку до щоки. Шкіра палає і пульсує під пальцями.

— Ще раз таке скажеш — і поїдеш жити до Тарасова тієї ж секунди, — випльовує слова мені в обличчя.

Вдихаю обережно, немов повітря може легені порізати. Сльози рясно течуть по щоках.

Фізичний біль — ніщо порівняно з тим, що зараз усередині. Це не заглушити. Не прибрати. Не перечекати. Особливо, коли його завдає кохана людина.

Підіймаю голову на нього. А він навіть не дивиться на мою щоку. Ніби нічого не сталося.

— Чому я для тебе нічого не значу? — тихо питаю. — Де ж твоя батьківська любов?

Жодна емоція на його обличчі не змінюється. Ніби я чужа людина. Ніби любові до мене в ньому немає взагалі.

— Приведи себе до ладу, Ясміно, — спокійно каже. Занадто спокійно. — І вибачся перед Тарасовим.

Я ковтаю, але слина ніби застрягає в горлі. Зрада батька вгризлася в мене мертвою хваткою. Тисне. Стискає. Так, що важко вдихнути.

— Я не хочу, — шепочу.

— Тебе не питають. Роби, як кажу.

Розвертається і йде кудись. Я навіть не дивлюся куди. Мені байдуже. Мене ніби знову штрикнули в серце. Поруч із тією раною, коли Коля зрадив. Тільки тепер — одним ударом до кінця. Точно. Цілеспрямовано.

Витираю щоки і хапаю у офіціанта, що проходить повз, одразу два келихи. Один — залпом випиваю. Навіть смаку не відчуваю. Другий — повільніше. До половини.

Погляд натикається на Яна, який розмовляє з чоловіком, що колись був моїм батьком. Він дивиться. Не відвертається. І дивиться не в обличчя. А туди… де вже подумки приміряє своє придбання.

— Швидко, — шепочу.

Швидко ти мене продаєш, тату. Боїшся, що угода зірветься?

Допиваю решту шампанського й відвертаюся, прямуючи до столу з напоями. Цей вечір і свою долю можна прийняти лише так.

— Ясміно, — ніби з-під землі виростає Іра. — Ти навіщо п’єш?

— А що? — кривлю губи в усмішці. — Тарасов так менше за мене заплатить?

Іра підтискає губи, а я обходжу її. Ставлю порожні келихи й знову беру повний.

— Не пий, — забирає. — Що про тебе Ян подумає? Де твої манери?

Вона справді думає, що мені є діло до чужої думки?

— Та мені по цимбалах, що про мене подумає Ян, — тягнуся за новим келихом. — Чи ви переживаєте, що ціна впаде?

— Не говори дурниць, — шипить. — Ти осоромиш не лише себе, а й нас із Мішею.

— Та що мені до...— підіймаю на неї погляд і завмираю.

До зали заходить той самий блондин. Із клубу.

Чорна сорочка, штани. Годинник блиснув, коли він махнув рукою, щось відповідаючи тим, хто йшов поруч.

Серце підлітає до горла, згадуючи його слова:

«Розумієш, крихітко, те, що потрапляє мені до рук — стає моїм».

Може… Може, я зможу з ним домовитися? Бо гірше вже точно нікуди.

— На кого дивишся? — чіпляється до мене Іра.

Ігнорую її питання. Роблю великий ковток — і наші погляди з блондином зіштовхуються.

Важкий. Хижий. Здивований.

Незнайомець оглядає мене з голови до ніг, і куточок його губ повільно тягнеться вгору. 

Упізнав. І, здається… задоволений.

Я глибоко вдихаю, ставлячи келих на стіл. Зараз — або врятуюся від батька. Або загрузну в цьому болоті ще глибше.