Раді Вас бачити!

Ясміна.

Йду до будинку, навіть не озираючись довкола. Упевнена, Макар уже влаштував прочуханку охороні за те, що «випустили» мене через паркан. Тепер до мене буде особлива увага — як до в’язня суворого режиму.

Дощ уже не ллє стіною, але все одно неприємно мрячить в обличчя. Хоча мені краплею більше, краплею менше — ситуацію це не врятує. Я знову мокра наскрізь.

Демидів іде слідом. Повільно. Спокійно. Він же знає — тікати мені нікуди. 

Як там кажуть? Блискавка двічі в одне місце не б’є? Так? Ну от це явно мій випадок. Ще раз — не втечу через паркан.

І дивиться мені в спину так, що я це шкірою відчуваю. Не знаю, як пояснити. Просто відчуваю цей важкий погляд, як гірчичник якийсь. Липкий і прохолодний.

Підіймаюся сходами до вхідних дверей і завмираю на секунду. Дуже хочеться розвернутися і просто… Не знаю. Втекти. Розчинитися. Зникнути з його поля зору. Але замість цього двері переді мною відчиняються. Якимось охоронцем, що взявся нізвідки. 

Охоронець кидає на мене швидкий погляд і переводить його на Демидіва.

— Добрий день, Макаре Юрійовичу. Треба поговорити.

Серце прискорюється від надії, що він піде вирішувати свої бандитські справи й дасть мені час заспокоїтися. І, звісно, зібратися з думками та щось придумати.

— Про що, Андрію?

— Про «Нокаут».

Я тупцюю на порозі, чекаючи подальшої відповіді Макара цьому Андрію. Але її немає. Натомість його лапа обіймає мене за талію.

— Заходь у дім, Ясміно. Захворіти хочеш?

— Звісно хочу, — бурчу. — Сильно. Щоб із госпіталізацією.

Демидів нахиляється й тихо каже мені ледь не у скроню:

— Розумничка. Продовжуй дерзити.

Кошу погляд у його бік. І як мені розуміти цю фразу?

— Братику, — голос Віоли лунає раніше, ніж вона сама з’являється. — Ти з батьком… О, привіт, — усміхається мені. — Недовго свобода тривала, так?

Скидаю руку Макара, хоч біля нього й тепло.

— Сподіваюся, ув’язнення буде таким самим коротким, — відповідаю їй і заходжу до будинку.

Краще вже тут грітися, ніж біля нього.

Тепле повітря миттєво огортає шкіру, але мене все одно трусить. І навряд це лише через холод — тут ще й нерви шалять.

Очі Віоли спалахують цікавістю. Вона складає руки на грудях.

— Огризаєшся. Тікаєш. І жива, — задоволено каже вона. — Статус «нареченої» ще не отримала?

І поглядає на Макара.

— Та боронь боже, — скрикую.

Оце вона ляпнула. Гумористка, блядь.

— Віолетто, — рівно каже Макар. — Ти чого не на навчанні?

Веселість миттєво стирається з її обличчя.

— Проспала, — коротко відповідає.

— Так і зрозумів, — каже їй, але дивиться на мене. — Покажи Ясміні спальню.

— Твою? — уточнює вона.

— Гостьову, — миттєво відповідаю. — Подалі від його спальні.

— Крихітко, — м’яко каже Макар. — Я тебе навіть з-під землі дістану, якщо мені буде треба. А в моєму домі — тим паче.

Во, бля. Знову грайливий Макар.

— Пішли, — командує Віола. — Тобі треба викупатися, щоб зігрітися.

Мені не зігрітися треба. Мені план порятунку потрібен.

Хоча… спочатку перше, потім друге.

Йду за нею й прислухаюся до голосу Макара.

— У кабінеті поговоримо.

Боже, хоч би в нього проблеми з’явилися й йому було не до мене.