Раді Вас бачити!

Макар.

Спускаюся сходами вниз, палаючи чи то від збудження, чи то від злості.

Яке, сука, чмо підпалило мій клуб? Зіпсувавши мені ніч з крихіткою.

І якого хріна батько дізнався про це раніше за мене?

Навіть якщо одночасно — усе одно якась херня. Єлисею потрібен час, щоб доїхати до «Нокауту». Та й батько майже ніколи не відпускає його від себе. Надто вже дорожить власною шкурою. А тут раптом відправив розгрібати мої проблеми.

Не подобається мені це. Взагалі. Занадто дохуя збігів для одного дня.

Я відмовився виконувати вимоги батька. Виправляти свої, як він любить казати, «косяки». І в мене горить клуб. А він уже в курсі.

Збіг?..

Аякже.

Не здивуюся, якщо це черговий спосіб натиснути на мене. У нашій сімейці такі методи вже давно нікого не дивують. Підпалити власність сина, щоб показати, хто тут головний? Цілком у його стилі.

Виходжу під дощ. Холодні краплі миттєво лягають на обличчя, але голову не остуджують. Навпаки. Лише сильніше розганяють кров.

Ярик уже стоїть струнко, відчиняючи переді мною дверцята позашляховика.

— Де Андрій?

— Андрій Сергійович поїхав до клубу, — швидко відповідає Ярослав.

Ну хоч у когось є мізки і працють так, як треба.

— Що відомо?

— Пожежники працюють. Людей евакуювали. Вогонь локалізують, — доповідає він.

Похуй. Мене цікавить зовсім інше.

— Причина підпалу?

— Поки що невідома.

Блядь.

— Їдемо, — командую.

Сідаю в машину на заднє сидіння, гучно грюкаючи дверима. І в ту ж мить телефон починає вібрувати.

Мені не треба бути Вангою, щоб знати, хто телефонує.

Дістаю телефон із кишені.

Звичайно — батько.

Видихаю й проводжу пальцем по екрану.

— Що?

— Довго слухавку береш. Я вже втретє телефоную.

— Був зайнятий.

На кілька секунд западає тиша. Наче чекає, що я почну виправдовуватися.

Не дочекається.

— До мене дійшли новини, що твій клуб горить.

— Бачу, інформація в тебе з'являється швидше, ніж у мене.

— Не язви, Макаре, — трохи підвищує голос. — Краще прийми допомогу з вдячністю.

Я був йому вдячний сімнадцять років тому, коли він влаштував мені десятиріччя.

— Я сам розберуся. Забирай Єлисея назад.

У слухавці знов западає тиша.

Я майже бачу, як він зараз стискає щелепу. Він ненавидить, коли йому відповідають тим самим.

— Макаре...

— Це ти організував підпал? — запитую прямо.

Я завжди так робив. Цим батька вже точно не здивую.

— Ти зовсім ідіот?

— Не відповів.

— Мені немає сенсу палити те, що приносить тобі гроші. Якщо захочу вдарити — зроблю це інакше.

Пальці сильніше стискають телефон.

— Як саме?

Він позіхає в слухавку.

— Приїдеш завтра до батьківського будинку — обговоримо.

У скронях починає тиснути.

Я туди не їжджу. Ні на свята. Ні у справах. Ні на його прохання.

Той будинок просякнутий кров'ю. Моєю теж.

— Не приїду. Кажи зараз.

Він робить ковток чогось.

— Якщо я приїду до тебе — будуть наслідки, сину.

Повільно вдихаю й видихаю, щоб нахуй його не послати.

— Я тебе в гості не запрошував. Батьку.

Він хмикає.

— Ну дивись. Потім не пошкодуй.

Серце неприємно сіпається.

Він говорить це аж надто вдоволено. Наче має козир у рукаві.

— Що сталося на перегонах? Чому Ясміна з Віолою були без охорони?

Запитання прилітає настільки несподівано, що я на кілька секунд навіть зависаю.

Він і це знає?

Знайду щура — особисто прострелю йому голову.

— Усе нормально, — холодно відповідаю. — Я був із ними.

— І прострелив якусь блоху?

— Заслужив.

— Через свою дівчину? — приязно уточнює.

Якого біса?

— Ні.

Відповідь народжується швидше, ніж я встигаю подумати. Бо визнати протилежне — однаково що ткнути пальцем у власний прорахунок.

І мені зовсім не подобається його інтерес до Ясміни. Ця язва таки привернула його увагу своїм «виступом» із тим «мене викрали».

Батько мовчить кілька секунд.

— Синку, — м'яко протягує. — Брехати батькові недобре.

Стискаю щелепу, а він тим часом продовжує засипати мене запитаннями.

— Стала настільки цікавою? — зі смішком запитує. — Або, може, дорогою?

— Не лізь. Не зли мене, — намагаюся говорити спокійно, але виходить погроза.

У слухавці лунає важкий видих.

— Макаре, не пори хуйні через бабу. У тебе й без того проблем вистачає.

— Я все вирішу. Я ж сказав, — шиплю в слухавку.

— Та невже? — глузливо протягує. — І загублений вантаж уже знайшов?

Сука. Він завжди радіє моїм провалам так, ніби це його особиста перемога.

— Обережніше, батьку, — на диво спокійно кажу. — А то ще подумаю, що це твоїх рук справа.

У слухавці щось глухо грюкає. Наче склянка об стіл.

— Чекаю тебе завтра на обід. Із дівчатами, — звучить як наказ. — І не забудь про банкет у Пономаренка.

Виклик обривається.

— Старий чорт...

Жбурляю телефон на сидіння.

Ось від кого Ясміну треба берегти насамперед. Від уваги мого батька. А вона, дурне дівчисько, тоді вирішила, що саме він їй допоможе.

У цієї людини немає співчуття. Узагалі. І допомагає він лише тоді, коли це вигідно йому самому.