Раді Вас бачити!

Ясміна.

Двадцять хвилин пролітають надто швидко. Наче хтось увімкнув перемотування часу.

Натовп гуде навколо. Хтось сперечається за гроші. Хтось закладає свої прикраси. Хтось просто горлає, підігріваючи атмосферу.

Я стою біля червоного байка Віоли й дивлюся на трасу. Точніше — на міст. Звідси його видно погано. Лише довга темна смуга дороги й вогні по краях.

Два кола. Без правил. І я погодилася.

Дуже «розумно», Ясміно. Дуже.

Вирішила не дожити до завтрашньої свободи?

— Передумала? — лунає поруч голос Віоли.

Повертаю голову.

Вона жує жуйку й виглядає надто задоволеною.

— Так.

— Брешеш. Ти не боягузка. Братика ж не боїшся.

Хто сказав, що не боюся? Я скоро заїкатися почну в його присутності. І шарахатися, коли до мене підходять надто близько.

Вона хмикає.

— Ну чого така кисла?

Дивлюся на байк. Потім на натовп. Потім знову на байк.

— Бо жити люблю.

Віола починає сміятися.

— Не переживай. Ти впораєшся. Я в тебе вірю.

І звучить це дуже щиро.

— Мені б таку впевненість, — бурмочу.

— А ти уяви, що братик їде за тобою, — каже вона з усмішкою. — Упевнена, це допоможе тобі перемогти.

Пирхаю.

— Ну дякую за пораду.

Допомогла, блін, називається. Нагадала про Макара.

— Завжди будь ласка.

Закочую очі.

Нестерпна дівчина. Майже завжди. Хоча знаю я її трохи більше доби.

Організатор піднімає рупор.

— Зараз почнемо!

Натовп поступово стихає. Люди підтягуються ближче до стартової лінії.

Серце прискорюється, важко б’ючись об ребра.

— Учасники, байки на старт!

Під’їжджаємо до лінії. 

Натовп тиснеться до огорожі. Телефони здіймаються вгору — усі хочуть зафіксувати «момент ганьби». Дай Боже, не моєї.

Віолетта махає мені з натовпу. Її очі блищать так, ніби вона горда мамка, яка прийшла підтримати дитину на першому виступі.

По людях прокочується свист. Хтось вигукує ім’я мого суперника:

— Серьога!

А хтось уже горлає:

— Дівчисько зіллється на першому ж повороті!

— Та вона взагалі до фінішу не доїде!

— Біс потім усіх закопає! Якщо вона справді його!

Остання фраза змушує мене скривитися.

Ну от знову. Навіть зараз. Знову згадують Макара. Він як привид. Наче тінь за моєю спиною, яка ніколи надовго мене не залишає.

Стискаю зуби від злості. Натягую шолом. Клацаю застібкою. Світ одразу стає тихішим. Залишається лише власне дихання і стукіт серця.

Поруч той самий хлопець із сережкою. Дивиться на мене згори вниз. Усміхається так самовпевнено, що аж виникає бажання стерти цю посмішку ганчіркою для миття підлоги.

— Останній шанс відмовитися, кицю.

— Останній шанс заткнутися.

Натовп вибухає сміхом. Усмішка з його обличчя трохи сповзає.

Приємно. Дуже.

Він заводить двигун. Його байк гарчить.

Я відповідаю тим самим. Мотор підо мною оживає миттєво. У грудях розливається знайомий захват.

Що б там не було, але задоволення я отримаю. І плювати на думку оточуючих.

Серьога натягує шолом і повертає голову до мене.

— Не ображайся, кицю, — кидає крізь гуркіт моторів. — Я тебе красиво обжену. І постараюся не подряпати твою гарненьку мордочку.

— Дивись, щоб твоя цілою залишилася, — відповідаю, провертаючи ручку газу.

Байк підо мною загарчав так, що натовп завив від захвату.

Організатор виходить між нами. Піднімає руку вгору. Натовп починає зворотний відлік.

— Десять!

Ревіння моторів посилюється.

— Дев’ять!

Опускаю погляд на дорогу.

— Вісім!

Зчеплення. Газ. Дихання.

— Сім!

Опускаю скло шолома й роблю глибокий повільний вдих.

— Шість!

— П’ять!

— Чотири!

Мотор тремтить підо мною, мов хижий звір.

— Три!

Серце калатає в усьому тілі.

— Два!

— Один!

Свисток розрізає повітря. І я відпускаю зчеплення. Байк зривається вперед. Асфальт верещить під колесами, вітер б’є в тіло так, що воно німіє. Надворі похолоднішало, а мій одяг для такої погоди зовсім не підходить.

Серьога виривається вперед, але я чіпляюся за його тінь. Червоний звір підо мною розтинає повітря, ніби був створений саме для цієї ночі. У голові залишається лише одне: 

Вперед.

Натовп позаду гуде, але для мене цей звук зникає. Є тільки дорога. Ревіння мотора. І адреналін, який врізається в кров, мов електричний струм.

Перший поворот.

Серьога входить у занос, іскри летять з-під коліс. 

Я заходжу в нього на мить пізніше. Серце провалюється в п’яти, але руки тримають кермо мертвою хваткою.

Друге коло — вирішальне.

Я буквально висю в хлопця на хвості. Бачу, як він починає нервувати. Озирається через плече. І мухлює. Намагається виштовхнути мене з траси.

Різко смикається в мій бік, і я дивом встигаю вивернути кермо. Холодний піт миттєво прошибає спину. Усередині все стискається. Але я втрималася. Хоч і втратила швидкість.

— Скотина, — шепочу в шолом і сильніше викручую газ.

Програвати я не збираюся. Принаймні не так легко.

Ми вилітаємо на міст.

Дорога рівна, освітлена фарами, а вітер буквально розриває мене на частини. Здається, гріє мене лише адреналін і більше нічого.

Байк тремтить, летячи вперед, але слухається кожного мого руху. Ми їдемо паралельно одне одному, і світ стискається до однієї-єдиної точки: Фінішу.

Натовп реве, коли ми пролітаємо мостом. Останній ривок. Останні метри.

Додаю газу до максимуму і, як мені здається, фінішну лінію ми перетинаємо одночасно.

Натовп вибухає криками. Колеса верещать, коли я різко гальмую, пролетівши трохи далі за фініш.

Злізаю з байка й ставлю його на підніжку. Шолом тремтить у руках, коли стягую його з голови. Волосся одразу падає на обличчя, і я шкодую, що не заплела його в косу.

Я все ще відчуваю, як пальці зводить від напруженої хватки на кермі, а спина палає так, ніби я несла цей байк на собі, а не їхала на ньому.

Адреналін стукає у скронях. Дихання рветься нерівно. І це лише додає відчуття життя.

Свист. Навколо здіймається галас.

— Дівчина Демидіва перемогла!

— Краси-и-во зробила його перед самим фінішем!

— Оце був заїзд!

— Перемогла? — розгублено шепочу, повертаючись до організатора.

Серьога різко зриває шолом і зло махає рукою в мій бік.

— Якого біса перемогла вона?!

— Є запис, — спокійно відповідає організатор. — Її колесо першим перетнуло фініш.

Хлопець важко дихає й пре просто на мене. Очі шалені. Обличчя перекошене від злості, ніби він готовий мене вбити.

— Чуєш, вівця, — гаркає він. — Ти відсмоктала за цю перемогу?

Натовп миттєво стихає. Хтось навіть відступає вбік.

— Ти охренів? — голосно запитую.

Він усміхається й робить ще один крок.

— Що? Правду неприємно чути?

Його пальці хапають мене за лікоть.

— Тепер мені...

Я встигаю лише кліпнути, як Серьогу раптом хапають за горло. Так швидко, що я навіть не бачу самого руху.

— Ти не жилець, — лунає голос Макара.

Мамочки... Нас із Віолою точно чекають величезні проблеми.

Як і цього хлопця.