Раді Вас бачити!

Ясміна.

Усе відбувається настільки швидко, що мозок просто не встигає обробити побачене. Ще секунду тому Серьога горлав мені в обличчя, а зараз Макар тримає його за горло однією рукою так, ніби шия в нього пластилінова. 

Пальці Демидіва буквально втиснулися в шкіру. Хлопець задихається, вчепившись у зап’ястя Макара. Обличчя червоніє. Очі широко розплющені. А натовп?..

Натовп мовчить. Повністю. І ніхто навіть не рухається. Лише охорона Демидіва оточує нас щільним кільцем.

— Господи...

Слово виривається саме, пошепки. Він же його зараз задушить.

Макар навіть не дивиться в мій бік. Увесь його погляд прикутий до Серьоги. Холодний. Небезпечний. Розлючений. Такий погляд я вже бачила. Сьогодні вранці. Коли він притиснув мене до машини. Тільки зараз усе набагато гірше. І здається, контролювати себе він зовсім не збирається.

— Бісе... — хрипить Серьога, вже обома руками чіпляючись за його зап’ястя. — Відпусти... Поговоримо.

Макар повільно схиляє голову набік.

— Ти образив мою дівчину.

Його голос звучить тихо, майже спокійно. І від цього стає ще страшніше.

— Які можуть бути розмови?

Кулак влітає хлопцеві в живіт із такою силою, що той валиться на землю спиною.

Господи. Він же його скалічить просто на очах у всіх.

Повертаюся до охорони, але Віола хапає мене за руку. Погляд у неї нервовий, уся напружена, але мовчить.

Дідько. Якщо навіть їй страшно... Значить, усе дуже і дуже погано.

— І торкнувся її, — додає Макар і б’є хлопця в щелепу.

Кров бризкає на асфальт. Голова Серьоги вдаряється об землю з якимось моторошним звуком.

Мене починає трусити. Долоні німіють.

Натовп відступає назад. Телефони швидко ховають. Люди Демидіва розганяють усіх навколо і їх слухаються без жодного слова. Але уривки шепоту тих, хто проходить неподалік, я все одно чую:

— Біс його вб’є. Я впевнений.

Уб’є?

По хребту повзе крижаний холод.

Ні. Так не піде. Я не збираюся стояти й дивитися, як через мене когось убивають.

Різко смикаюся вперед, але Віолетта ще сильніше стискає мою руку.

— Краще не лізь, — тихо каже вона. — Такого Макара вже ніщо не заспокоїть.

— Та він же його покалічить!

Віола хмикає.

— Дай Боже, щоб тільки покалічив.

У мене аж очі округлюються від почутого.

Вона зараз серйозно? 

Хлопець стогнати починає і я швидко повертаю голову в їхній бік.

Макар наступає ногою йому на долоню і втискає її в асфальт.

Я ковтаю клубок у горлі й більше не витримую.

— Макаре, — кличу його.

Але він навіть не реагує. Натомість дістає з-за спини пістолет.

Світ ніби смикається вбік. Або це мені стає зле. На обличчя падають дрібні краплі дощу, але я цього майже не помічаю.

Він що збирається робити? Він же не... Не...

— Це тобі на згадку, щоб до мого більше не ліз, — чітко карбує слова Макар.

І постріл.

Я скрикую, здригаючись так сильно, що в шиї боляче прострілює. Очі хаотично бігають навколо, але нічого не бачать.

Серьога виє від болю, корчачись на землі, і хрипко видавлює:

— Пробач, Бісе...

А в мене у вухах досі дзвенить той постріл. Перед очима — калюжа крові і реальність ніби вкривається туманом.

— Він... убив його, — шепочу, відчуваючи, як ноги підкошуються.

— Ні. Розтрощив йому лікоть, — спокійно відповідає Віола.

Повільно переводжу погляд на Макара. Він засовує пістолет за пояс так буденно, ніби це звичайний телефон. І мені стає страшно до гикавки.

Я живу в будинку людини, яка стріляє в людей, навіть не думаючи про наслідки.

Макар обертається. І його погляд одразу знаходить мене. Темно-сині зіниці розширені. Щелепа стиснута так сильно, що м’язи напружилися навіть на шиї. Зараз він схожий на скаженого. Або божевільного. А може, і те, й інше одночасно.

Мені хочеться розчинитися в повітрі або провалитися крізь землю, аби тільки не стояти тут під його поглядом.

— Ви ослухалися мене, дівчатка, — вимовляє він без жодної емоції. Ні в голосі. Ні на обличчі.

— Братику, — якось тихо каже Віола. — Ми...

— Рота закрила, Віолетто, — робить крок до нас і переводить погляд на неї. — Хочеш залишатися незаміжньою — живи за моїми правилами.

Віола опускає очі.

— Пробач, Макаре, — тихо каже вона.

У мене мурашки пробігають по шкірі.

Віола його боїться. Я відчуваю, як її пальці тремтять на моїй руці.

— Геро, Віолетту відвези до мене додому.

Я одразу міцніше вчіплююся у Віолу, не бажаючи її відпускати. Я з ним сам на сам не залишуся.

Віола дивиться мені в очі зі співчуттям. А потім обережно прибирає мою руку.

Серце на мить завмирає. Що ж тепер зі мною буде?

Озираюся навколо — і завмираю від жаху. Людей майже не залишилося. Принаймні поруч — нікого.

Макар іде до мене повільно. Не поспішаючи. І дивиться не кліпаючи. А я дивлюся то на нього, то на нерухоме тіло на землі і задкую від нього.

— Крихітко...

— Не підходь до мене! — нервово кажу.

— Чому?

Дивлюся на нього й лише кліпаю очима.

Він серйозно? Справді не розуміє, чому?

— Ти псих. Ти вистрілив у людину.

— Треба було сидіти вдома, Ясміно. І тоді всі були б цілі.

Мої думки ніби атрофуються після цих слів. Бо він має рацію. Дочекалася б завтра і пішла б із його будинку. А тепер...

— Він отримав своє за те, що торкнувся мого, — спокійно каже Макар, продовжуючи йти до мене. — А тепер ти отримаєш своє покарання.

Мене наче прошиває струмом. Ніби хтось усередині мене обірвав дріт, і навсібіч розлітаються іскри.

— Ні, — хитаю головою. — Ні. Я не хочу.

— А я хочу, крихітко.

Кілька секунд я просто дивлюся на нього навіть не намагаючись втекти. Ноги ніби вросли в асфальт.

А потім реальність смикається, мов порвана кіноплівка. І мене накриває сміх. Гучний. Істеричний. Такий, що ноги підкошуються, і я перечіпляюся об камінь, ледь не впавши. Але сміх не зникає. Навпаки. Стає ще сильнішим.

Зупиняюся, закидаю голову до неба. Дощ уже ллє відчутно сильніше. Б’є по обличчю. По щоках стікають тонкі крижані струмки. Волосся липне до скронь. Але холоду я вже не відчуваю. Сміюся так, що починає боліти живіт. Хоча навіть не розумію, звідки взявся цей клятий сміх в такій то ситуації.

Макар просто дивиться на мене, наче я розповідаю йому свої плани на день, а не реагую на те, що щойно побачила.

— Та хто ти взагалі такий? — видихаю, нарешті трохи заспокоївшись, але губи все одно тремтять. — Макаре... ти в людину вистрілив.

— Ну не вбив же, — відповідає він так, ніби відверто з мене знущається.

По шкірі пробігає мороз. Від нервів я починаю гикати. Часто. Майже без зупинки.

— Ти що... вбивця? — голос зривається. — Макаре, ти... жахлива людина.

Він же стріляв без емоцій. Без вагань. Просто переді мною. Бо був злий.

Демидів робить крок. Плавний. Хижий. Очі світяться у світлі ліхтаря так, ніби всередині них справді палає вогонь.

— Ти дівчина мафіозі, а не офіціанта, — вимовляє він повільно й спокійно, ніби розмовляє з маленькою дитиною. — Звикай, Ясміно. Таке буде часто.

Звикати? ЗВИКАТИ?

До смертей? До насильства? До його влади наді мною? До того, що моє життя закінчиться в стінах його будинку?

— Не буду! — кричу. — Не хочу! Не буду! Ти мене викрав! Я в полоні у бандита! Жахливого! Божевільного!

Сльози рвуться з очей потоком, змішуючись із дощем. У грудях усе шалено калатає. Мене трясе. Від страху. Від люті. Від безсилля. Від істерики. Яка все ж таки наздогнала мене.

— Ти справжній монстр! — кричу. — Ти чудовисько! Ти психопат... ти...

Макар важко дихає, мов розлючений бик на арені. Плечі різко здіймаються. Груди ходять ходором. Він робить крок до мене, і я знову починаю відступати.

— Не підходь! Не чіпай мене! — крик дере горло. — Ти страшна людина! Я тебе боюся! Боюся!

— Ясміно! — гаркає він.

І за частку секунди хапає мене.

— НІ! — істерично вириваюся. — НЕ ЧІПАЙ! ПРИБЕРИ РУКИ! ВІДСТАНЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ХТО-НЕБУДЬ?!

Б’ю його кулаками в груди. Намагаюся викрутитися з його хватки. Марно. Макар хапає мене за стегна й відриває від землі так легко, ніби я пушинка. Ніби взагалі нічого не важу.

— Відпусти! Відпусти! — схлипую так сильно, що майже не чую власного голосу. — Постав мене! Постав негайно!

Але світ перевертається догори дриґом. Я знову опиняюся животом на його плечі.

— Досить істерити! — гаркає він.

Вдаряюся лобом об його спину — біль спалахує гостро й пульсує у скронях. Але я не зупиняюся. Смикаюся. Брикаюся. Гепаю його кулаками по ребрах, по спині, куди тільки дістаю.

— Відпусти! БУДЬ ЛАСКА! — голос зривається на вереск. — ПОСТАВ МЕНЕ НА ЗЕМЛЮ! Я не хочу бути поруч із тобою!

Але він іде далі. Несе мене наче якусь іграшку, яку заспокоїть тоді, коли сам захоче. Бо зараз для нього це — нормально.

Дверцята машини різко відчиняються і мене буквально закидає всередину. Я падаю на холодне шкіряне сидіння, гучно клацнувши зубами й знову гикнувши від нервів.

Одразу намагаюся підвестися але мокрий одяг і мокрі руки ковзають по шкірі сидінь, сповільнюючи кожен рух. Рвуся до протилежних дверцят та руки Макара замикаються на моїй талії. Я скрикую і мене різко смикають назад, немов плюшеву ляльку. І садовить собі на коліна.

Ковтаю в’язку слину. Сльози течуть без упину. Горло пече від крику, голос захрип, а повітря катастрофічно не вистачає.

— Відпусти... — бурмочу, намагаючись скинути з себе його руки. — Відпусти... Я тебе боюся.

Він відпускає, але лише на мить. Одразу перехоплює мої зап’ястки, заводить їх за спину й утримує однією рукою. Іншою притискає мене до себе. До гарячого тіла, яке ніби обпалює крізь мокрий одяг.

— Я тобі нічого не зроблю, — цідить крізь зуби.

— Не вірю! — знову смикаюся. — Відпусти мене! На волю відпусти! — кричу, ридаючи все голосніше й хапаючи повітря уривчастими судомними вдихами.

— Тихіше, Ясміно, — шепоче мені на вухо низьким, хрипким голосом. — Заспокойся.

— Не хочу... — схлипую, мимоволі притискаючись до нього. — Відпусти... будь ласка...

Макар гладить мене по голові. Повільно. Ритмічно. Важкою теплою долонею. Наче дитину. Я плачу йому в шию й тремчу так сильно, що болить усе тіло.

Машина їде легенько погойдується на дорозі. Мої схлипування поступово стають тихішими. Мозок ніби йде на перезавантаження. У голові стає порожньо. Тіло зігрівається від його тепла й розслабляється саме собою. Я навіть не розумію, як провалююся в теплу, густу порожнечу, яка пахне ним.

Я засинаю в обіймах справжнього монстра.