Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Макар.
Одягаю куртку, заходячи в гараж. Розпорядження Гері дав чіткіше вже нікуди, тепер можна й відпочити. Крихітка хоч і добряче зіпсувала мені вечір, але ніч ще попереду. Надолужити втрачене встигну.
Кидаю погляд на байк із жалем. Погода надто сильно зіпсувалася. Їхати зараз на ньому — те саме, що повісити собі на лоба табличку: «Ідіот».
Клацаю брелоком, спрямовуючи його на Urus.
Значить, покатаюся на машині. Теж непогано.
Сідаю за кермо, і телефон б’є вібрацією в бік.
Дістаю його з кишені й хмикаю, натискаючи «відповісти».
— Бісе, — горлає Віталя, але музика на фоні заглушує половину слів. — Вшануєш нас своєю присутністю? А то Санька каже, ти собі дівчинку завів, яка тебе «зайчиком» називає.
І рже в трубку, як кінь.
Зайчик.
Додуматися ж, блядь, так мене назвати.
— Я все пропустив не прийшовши до Самського, — додає.
— Скоро приїду, — не реагую на підколи друга. — В обличчя мені про «зайчика» скажеш.
Заводжу машину й тисну на газ, прогріваючи двигун.
— Та годі, Макаре, — уже без сміху, але цілком спокійно. — Жарт не оцінив?
— Не оцінив.
— О-о-о, — тягне голосну. — Біс сьогодні не в настрої. І хто ж винуватець?
Під’їжджаю до воріт гаража.
— Будеш ти, якщо не заткнешся, — відповідаю, спостерігаючи, як двері повільно повзуть угору.
— Зрозумів. Потім розкажеш.
І одразу з’їжджає з теми.
— Я тут із такими малихами познайомився. Заціниш. Руденьку для тебе притримав.
Руденьку… Мені б кучеряву шатенку. Злу. Язикату. Яка кусається.
Усміхаюся собі під ніс. Язик після неї досі болить.
— За скільки будеш?
Жіночий сміх б’є просто в слухавку.
— Хвилин через п’ятнадцять. Не більше, — зриваюся з місця й відкидаю телефон на сусіднє сидіння.
Кошу погляд у дзеркало заднього виду — охорона не відстає, теліпається хвостом.
Дощ розмазується по лобовому склу. Місто мокре. Нічне. Красиве.
Люблю такі ночі. Коли люди розслабляються й думають, що все під контролем. А насправді — ніхуя.
Спостерігати за такими — окреме задоволення. Особливо коли вони самі пруться до мене за легкими грошима. З надією. З азартом. Із самовпевненістю. А потім розуміють — піти на своїх двох уже не зможуть.
Тисну сильніше на газ. Машина м’яко гарчить, вилітаючи на порожню дорогу.
Місто миготить мокрими вогнями. Червоними. Білими. Жовтими. Дощ посилюється. А думки з’їжджають на батька.
«Макаре, зранку заїдь. Це важливо».
Його «важливо» зазвичай закінчується хуйнею. Контролем. Повчаннями. І тиском за одруження.
Стискаю кермо міцніше.
Знайшов сім’янина. Нахріна воно мені здалося? Навіть якщо за домовленістю. Потім ще відповідай за якусь істеричку, яка влаштовуватиме скандали з приводу й без.
Йому треба «вище» за статусом — от нехай сам і одружується. Мене й так усе влаштовує. Обидва бізнеси приносять стільки, що мені на три життя вистачить.
Телефон знову вібрує на сидінні.
Кошу погляд. Санька.
Приймаю виклик і вмикаю гучний зв’язок, затискаючи телефон у руці.
— Що?
— Бісе, ти серйозно до нас їдеш? — одразу рже. — А як же «зайчик»? Швидко ти її щось віддер.
Глибоко вдихаю.
— Сьогодні ви всі безсмертні, я дивлюся.
— Та годі тобі, — продовжує веселитися. — Я ж бачив, як ти з нею пішов від Самського.
Найбільш довбойобистий серед друзів.
— Зробити так, щоб бачити не зміг? — уточнюю.
— Бісе, чого психуєш?
Психую?
Якби я психанув — Гера б зараз розмовляти не зміг.
— Ви в «Фаетоні»? — переводжу тему.
— Як завжди.
І додає:
— Тут тебе Інга чекає. Уже тричі до нас заглядала.
— Шли її нахер, — без роздумів кажу.
Більше вона мене не цікавить.
— О-о-о, — задоволено тягне. — То все-таки зачепила тебе кучерява?
Перед очима знову спливає Ясміна. Нахабна. Зухвала. І та, що жадібно відповідала на поцілунок посеред залу.
Куточок губ смикається вгору.
— Вона кумедна, — спокійно відповідаю.
— Кумедна? — Санька рже. — Макаре, ти людей після такого слова зазвичай у ліс вивозиш.
— Не пизди.
Він знову сміється.
— Зрозумів, зрозумів. Мовчу.
І реально замовкає на кілька секунд. Рідкість.
Повертаю кермо, заходячи в мокрий поворот трохи швидше, ніж треба.
— Макаре, а Сташевський борг уже віддав?
Опа. А це ще що за питання?
— Ні. А що?
Санька хмикає.
— А веселиться тут так, ніби нічого не винен.
Усміхаюся.
Треба ж. Сам прийшов.
— Один?
— Із друзями. І з якоюсь малою розважається. Гланди їй досліджує.
Пальці трохи сильніше стискають кермо.
— Якою?
— Та хуй його знає. Якась блондинка.
Значить, Ясміна не з ним. Добре. Але Сташевський усе одно охуїв.
Телефон тихо клацає другим вхідним. Гера.
— Ладно, давай, — скидаю Саньку й приймаю новий виклик. — Так.
— Макаре Юрійовичу, Сташевський у «Фаетоні». Камери засікли його хвилин десять тому.
— Знаю. Зі мною ідуть як завжди.
— Зрозумів.
Скидаю виклик. Urus м’яко прискорюється, втискаючи мене в сидіння. Проскакую світлофор уже на помаранчевий і ухмиляюся.
Ну що ж, Ігоре. Раз доля сьогодні сама тягне тебе мені під руки — гріх відмовлятися.
