Раді Вас бачити!

Ясміна.

Віолетта захоплено розповідає щось про минулі перегони, так активно розмахуючи рукою, ніби сама зараз стоїть на старті і проживає цей момент.

— А потім цей ідіот вирішив, що зможе обігнати фуру справа, — сміється вона. — Уявляєш? Біля самої річки.

Киваю, хоча гадки не маю, про що вона говорить. Я її не слухаю. Мої думки зараз зовсім не тут.

Але її погляд, спрямований на мене, змушує хоч щось запитати.

— І що далі? — байдуже питаю.

Тільки відповідь знову не слухаю. В мене куди серйозніші проблеми, ніж в того хлопця.

Я втечу сьогодні... І куди? Знову до Насті?

Подруга точно мене прихистить, як і завжди. Але Макар знайде мене там дуже швидко. Його охорона без проблем зайде в під’їзд. Він же не охороняється.

Може, до Людки? Вона ж запрошувала.

Живе вона на іншому кінці міста, ближче до околиці. І в’їзд до їхнього котеджного містечка охороняється. Кого завгодно туди не пропустять.

Ну, або хоча б повідомлять, що хтось приїхав. І я тоді втечу в ліс. І житиму там як відлюдниця.

Пиздець, звісно, ідея.

— Ясміно!

— А? — миттєво озиваюся, повертаючи голову до Віоли.

— Ти взагалі мене слухаєш? — відчиняє двері до своєї спальні.

— Звісно, — заходжу слідом за нею.

— Сумніваюся, — зупиняється посеред кімнати й складає руки на грудях. — Я тут розповідаю про феєричне падіння у воду з мотоцикла, а в тебе обличчя людини, яка подумки десь в іншому столітті.

Бляха.

Хвилювання миттєво збирається клубком у грудях. Вона зараз усе зрозуміє й не візьме мене із собою. Або ще гірше — розповість Макару, що я щось задумала.

— Я просто через поїздку хвилююся, — кажу майже правду. — У мене навіть верхнього одягу немає, — ляпаю дурницю.

Віолетта мовчки дивиться на мене кілька секунд, а потім починає тоном прокурора:

— Ясміно, якщо ти хочеш...

Але її перебивають.

— Дівчата, перепрошую, — бурмоче здоровило, з’явившись у дверному прорізі. — Ясміно Михайлівно, Макар Юрійович чекає на вас у кабінеті.

Я завмираю. А серце вже пришвидшує свій біг.

Ясміна Михайлівна? Серйозно?

І Макару, якого біса від мене треба? Я не хочу туди йти.

— Навіщо? — тягну час запитанням.

Пальці знову починають тремтіти. Не готова зустрічатися з Демидівим сам на сам. Після душу. Після всього, що там сталося...

Він же, блядь, знову полізе до мене. Я в цьому впевнена. А я не скористаюся погрозую. Просто не зможу покалічити людину. Навіть такого хворого, як він.

— Ну все, братик скучив, — хмикає Віола.

— Не дай Боже, — бурчу.

— Ходімо, — кличе Гера з виразом обличчя людини, для якої мої зайві запитання — як комарине дзижчання.

Ну чому саме зараз? Коли до втечі залишилося зовсім трохи.

— Я нікуди не піду, — заявляю.

Гера навіть бровою не веде.

— Це наказ Макара Юрійовича, — каже він і заходить до спальні, прямуючи просто на мене.

Та нехай би вже його чорти вхопили!

— Та йду я! — скрикую роздратовано. — Не треба мене до нього тягнути.

Здоровило робить крок убік, показуючи рукою на вихід.

Стискаю зуби й рушаю з місця, подумки нагадуючи собі: Не любить розмов про почуття.

Доходжу до сходів, і в голові вже вимальовується план, як поводитимуся. Я йому зараз загну щось про побачення біля озера. Прямо з порога.

Як то кажуть: «Найкращий захист — це напад». От зараз і перевірю цю теорію.

Доходжу до його кабінету й сповільнюю крок, глибоко вдихаючи повітря. Як же не хочеться його бачити. Дуже сильно.

За цими дверима сидить людина, яка здатна за п’ять хвилин відбити бажання жити, а потім зробити вигляд, ніби все це абсолютно нормально.

— Заходьте, — підганяє охоронець.

Кидаю на нього невдоволений погляд.

Гаразд, Ясю, впораєшся. Головне — ти одягнена й маєш аж два плани.

Штовхаю двері й заходжу до кабінету.

Макар сидить за столом, розвалившись у кріслі, і витріщається на мене, випускаючи дим на гору.

Миттєво стає незручно, бо розглядає так, ніби подумки роздягає. Що цілком для нього нормально.

Двері не зачиняю й залишаюся стояти біля них. Підходити ближче не збираюся.

— Викликав? — питаю сухо.

— Викликав, — спокійно відповідає, роблячи ще одну затяжку й не відводячи від мене погляду.

Я фізично відчуваю, як соски від цього твердіють.

От же ж...

— Одяг знайшла, — всміхається кутиком губ.

— Дякувати твоїй сестрі. Вона значно добріша за декого.

Макар гасить сигарету в попільничці.

— Віолетта просто в гарному настрої. Зазвичай вона нічим не ділиться.

І знову цей погляд. Важкий. Нахабний. Від якого хочеться чимось у нього жбурнути.

Отже, мені пощастило з Віолою. То ж і зараз теж має пощастити.

— Макаре, — починаю максимально невинним голосом. — Я тут подумала...

Його брова повільно повзе вгору.

— Подумала?

Ігнорую цей коментар.

— Я хочу з тобою побачення. Біля озера. З капучино й тортиком.

Тиша. Абсолютна. Навіть опалення ніби перестало працювати.

Макар кілька секунд просто дивиться на мене зі щирим подивом. І це додає мені впевненості та внутрішнього тріумфу. 

Ось воно. Я на правильному шляху. Можна сміливо гнути свій план до кінця.

— Що ти хочеш? — перепитує він.

— На побачення, — повторюю впевнено. — Люди ж спілкуються. Пізнають одне одного. Ходять у кіно, на виставки. А я хочу... до озера.

На останніх словах мій голос стихає. Бо вираз його обличчя стає якимось недобрим. Погляд звужується. Щелепа напружується.

— Ясміно.

— Що?

— Ти зараз намагаєшся мене наїбати?

Серце миттєво летить не наче в прірву. Я не знаю, якої реакції очікувала. Але точно не такої.

— Ні, — намагаюся й далі говорити спокійно. — Я просто хочу нормальні стосунки, а не...

— Нормальні стосунки? — перебиває він і починає сміятися.

От же козел. В чому справа?

— Що смішного?

— Я тобі стосунків не пропонував, крихітко. Лише секс.

Та й я не хочу стосунків. Але, якщо вже грати, то до кінця і впевнено.

— То запропонуй зараз, Макаре, — дивлюся йому просто в очі.

А сама розумію, наскільки це ризиковано. Він зараз як взбіситься — і мені триндець настане.

Демидів знову мовчить. А потім підводиться з-за столу. Чомусь кабінет різко стає значно меншим, а повітря — ніби гарячішим.

— Озеро, значить?

— Так.

— Романтика? — робить крок у мій бік.

— Так, — відступаю до виходу.

Кутик його губ смикається. І мені зовсім не подобається ця усмішка.

— І стосунків зі мною хочеш?

НЕ ХОЧУ. Зовсім не хочу.

— Угу, — бурмочу й роблю останній крок, майже опиняючись у коридорі.

Він злитися, коли планує? М?

— Добре, крихітко, — каже він дуже м’яко. — Тепер ти офіційно моя дівчина. Для всіх і при всіх. Можеш мене поцілувати.

Витріщаю на нього очі.

— Що?

— Ти ж сама хотіла стосунки.

— Я...

— Озеро.

— Макаре...

— Капучино.

— Макаре!

— Тортик.

Очі в нього світяться так, ніби він виграв битву століття. А до мене повільно доходить увесь масштаб катастрофи.

— Ти мене не так зрозумів, — починаю швидко тараторити. — Я не це мала на увазі. Ми можемо...

— Пізно, люба.

Люба?

Та ні. Мені точно почулося. Сто відсотків. Я ж не могла власноруч затягнути зашморг на власній шиї.

Демидів хапає мене за талію й притягує до себе, затягуючи назад у кабінет.

— Відпусти, — впираюся в нього, намагаючись вирватися. Але спина миттєво втискається в стіну.

Та скільки можна мене всюди до стін притискати?

— Макаре, відчепися!

— Спілкування з Віолеттою не пішло тобі на користь, Ясміно, — тихо каже він, зовсім не звертаючи уваги на мій опір.

Боже... Він що, зараз заборонить мені спілкуватися з Віолеттою?

А як же втеча?

— Макаре, — намагаюся не штовхати його, а просто впираюся долонями йому в груди. — Віолетта...

— Наговорила зайвого, — стискає пальці на моїй талії. — І ти вирішила...

Опускає погляд на мої губи, і я нервово ковтаю.

— ...що я настільки дурний, що повірю в твоє бажання нормальних стосунків? Зі мною?

Ну...

— Ти прорахувалася, крихітко, — схиляється ближче до мого обличчя. — Я не вірю.

Та я це вже зрозуміла. І тепер відчайдушно шкодую про кожне слово. Знову.

Господи, я щойно власноруч зробила собі ще гірше.

Демидів дихає мені просто в губи, і я миттєво відвертаю голову вбік, починаючи тремтіти.

— Знаєш, що найкумедніше? — говорить мені в щоку.

Та де тут кумедне? Я таке не бачу!

— Що? — все ж питаю.

— Те, що ти сама зробила все набагато цікавішим.