Раді Вас бачити!

Макар.

Дощ барабанить по даху, двірники розмірено шкребуть по лобовому склу. Але єдине, що я чую голосніше за все — дихання Ясміни. Вона спить у мене на колінах. Точніше — відключилася після істерики.

Її тіло все ще здригається дрібним тремтінням, як у загнаного звірка. Щока притиснута до моїх грудей. Ноги підібгані на сидінні. Вії досі вологі від сліз. Але, блядь, спить. Мирно. Наче це не та сама дівчина, яка ще десять хвилин тому волала на кілька кілометрів навколо, виривалася й називала мене чудовиськом.

Відвертаюся до вікна, спостерігаючи за вогнями міста. А всередині в мене... Та там у мене хрін його знає що. 

Кров досі кипить, ніби мене щойно тримали над вогнем. Груди стискає так, що ребра ніби тріщать. У скронях рівно й розмірено стукає лють мов військовий марш.

Той шматок лайна своїми діями розбудив у мені Біса. Ту частину мене, яка може ось так просто перетворити людську руку на криваве місиво. Бо нехрін чіпати моє.

А за свої слова він ще легко відбувся. Міг і язика позбутися. Нехай радіє, що все ще зможе говорити.

Рука продовжує гладити крихітку по волоссю. Повільно. Спокійно. Навіть обережно. Наче я боюся її розбудити.

— Пиздець... — шепочу собі під ніс.

Схоже, планета зійшла з орбіти. Або що, блядь?

Заспокоювати когось — це не моє. Я такого не роблю. Ніколи. Жіночі сльози для мене порожній звук, який не вартий уваги. 

А для неї роблю. Її заспокоюю.

І на біса я це роблю? Вона ж сама винна.

Дивлюся на крихітку зверху вниз.

Мокра. Виснажена. Гаряча від сліз і нервів. Лежить на мені, ніби я не той, хто вистрілив у того уїбанка. Наче я не той, кого вона називала психопатом і монстром. Наче я для неї — безпека в яку вона зараз спокійно дихає. Довірливо. Рівно. І від цього вздовж хребта прокочується гаряча хвиля.

Торкаюся її й буквально відчуваю від неї хвилі страху. І якоїсь, сука, беззахисності.

Стискаю зуби так сильно, що ледь не хрумтить емаль.

Якого чорта все не так, як завжди? Де я упустив той момент, коли вона стала мені настільки цікавою?

Я, блядь, зовсім їбанутий. Бо замість того, щоб злитися на неї, я злий на всіх інших. На охорону, яка недогледіла. На те, що її ледь не вгробили на трасі. На те, що її образили.

— Організатору перекрий кисень, — кажу Андрію.

— Зробимо, — тихо каже.

Тепер усе, що той зможе організувати, — це похід у туалет. Уйобок. Як він узагалі міг дозволити дівчині вийти на гонку проти мужика?

Та й узагалі, якого хріна дозволив це?

Пальці самі стискаються на її тілі від злості, яка рівномірно тече по венах.

Ясміна тихо ворушиться. Інстинкт — притиснути її міцніше. Я так і роблю.

Її пальці здригаються уві сні. Вона робить глибокий вдих і повільний видих. Потім рука прослизає мені під куртку й обіймає за бік.

Губи самі кривляться в усмішці. Коли б іще вона добровільно притискалася до мене й обіймала?

Андрій дивиться в дзеркало заднього виду. Не прямо — косим, обережним, майже непомітним поглядом. Але я бачу. Особливо його німе здивування:

«Бос заспокоює... жінку?»

— Дивися на дорогу, — шиплю.

Він одразу відводить погляд.

— І в тебе прорахунок. Чому охорона їх випустила?

— Такого більше не повториться, Макаре Юрійовичу, — відразу відповідає.

Нехай тільки спробують ще раз так облажатися. Голови полетять.

Злість знову шипить у грудях, щойно згадую, що мене ослухалися.

Віола й раніше доводила мене своїм непослухом. Бунтувати й робити все наперекір — це вона завжди в перших рядах. Але тепер їх двоє. І вони по черзі витворяють якусь дичину. Або разом. Як сьогодні.

Хоча, після того, що сталося, спочатку думатимуть, а вже потім робитимуть. Особливо Ясміна. Її витівки відсотків на тридцять точно зменшаться. Я впевнений. Вона більше не ризикне мене злити.

Слухняна Ясміна...

Це має бути цікаво. Слухняна — це лагідна і готова угоджати у всьому. Такою я теж її хочу.

Крихітка здригається уві сні, утикається головою мені під шию й притискається ще щільніше. І це... Це вибиває з мене повітря сильніше за будь-який удар.

Вона ховається в мені. Гріється мною. Після всього, що я сьогодні зробив. Після всього, що вона побачила. Після того, як зірвалася, кричала, билася, ридала. 

І все одно — уві сні вона... моя. Не сахається. Не виривається. Не кричить. Тут вона мене не боїться. І це найїбанутіше відчуття з усіх, які я переживав останнім часом.

Яка ж ти, крихітко... небезпечна. Тебе навіть жертвою назвати важко. Ти радше левиця. Просто поки що з маленькими зубами.

Погляд знову ковзає по ній. Вії ледь помітно тремтять уві сні. Щоки вже порожевіли. Губи злегка прочинені. Сопе, притулившись до мене так, ніби саме тут її місце.

Обережно поправляю її розпатлане, мокре волосся. Її істерика мене бісила. Дуже сильно бісила. Особливо коли вона кричала, що я вбивця і...

Хм... Я вбивця. Факт.

Але її: «Я боюся тебе». Оце чомусь ріже між ребрами, наче ножем.

Я ж її захистив. І навіть голосу не підвищив. А вона...

А чого вона взагалі чекала? Я зробив те, що зробив. Крапка.

Крихітка тепер у моєму світі. Не я в її. Тож нехай звикає до того, що тут усе може бути саме так.

Телефон Андрія починає вібрувати на панелі. Він дивиться на екран.

— Макаре Юрійовичу, хлопець живий.

Усміхаюся без жодної радості.

— Вітаю його.

— До лікарні відвезли, — скошує Андрій на мене погляд через дзеркало заднього виду.

— Нехай лікується.

Ясміна напружується, дихання на мить завмирає.

Прокинулася.

Чекати повторення концерту?