Раді Вас бачити!

Ясміна.

Дощ хльостає по ногах і спині, поки Демидів несе мене через парковку, ніби я реально його річ.

Я знову смикаюся, ледь не цокаючи зубами від холоду. Без толку.

— Та відпусти ти мене! — шиплю, вдаряючи долонею по його спині, але вже з іншого боку. 

Ну його в баню — робити йому боляче. Погроза була надто стрьомною.

— Не смикайся, — спокійно відповідає. — Ще впущу.

Ще?!

— А може спеціально? — огризаюся. — Хоч струс мозку зароблю. У лікарні відлежуся й від тебе втечу.

Він хмикає.

От же ненормальний.

Люди на вулиці ніби привида побачили. Хтось витріщається з-під парасольки. Хтось знімає на телефон. Дівчата перешіптуються. Хлопці просто охрініло дивляться.

От кретини. Краще б на пари пхалися й не дратували мене своєю «свободою».

— Ясміна! — голос Насті крізь дощ.

Повертаю голову.

Обидві стоять біля розчиненого вікна. Перелякані. Людка взагалі виглядає так, ніби зараз цеглиною в Макара жбурне.

— Номер машини запам’ятай! Щоб в поліцію заявити, — горлає вона.

— Уже, — спокійно відповідає Демидів замість мене. — І власника теж.

Блядь.

— Відпусти її! — лунає збоку.

Я різко смикаю головою вправо, впізнаючи голос. Коля.

Макар навіть не обертається. Лише сильніше стискає долоню на моєму стегні, перехоплюючи мене зручніше.

— Глухий? — голосніше питає Коля.

Тільки цього ще не вистачало. Його ж зараз охорона Демидіва поб’є.

— Герой оцей — твій хлопець? — питає Макар і нарешті знімає мене з плеча.

От тільки радіти зарано. Бо він притискає мене до себе, міцно тримаючи однією рукою за талію. І найгірше — я сама мимоволі тулюся до нього, бо від нього йде тепло.

Як йому відповідати?..

Кошу погляд на Колю.

Погляд уважний, напружений. Щелепа стиснута, кулаки теж. Пальто розстебнуте.

Він реально зібрався заступатися?..

Демидів проводить пальцями по моїй вилиці, стискає їх міцніше, але не боляче, і повертає моє обличчя до себе.

Блакитні очі спокійні, ніби це для нього звичайна справа.

— То хто він тобі, крихітко? — схиляється трохи нижче до мого обличчя.

— Тобі навіщо? — тихо питаю.

Так хоч зрозумію, що відповідати.

— Треба знати, — притягує мене до себе ще щільніше. — Вбити. Чи побити.

У мене очі розширюються. Серце сіпається.

— Ти… хворий? — бо нічого іншого в голову не приходить. — Що ти несеш?

— Правду.

Пальці трохи вище підіймають моє обличчя. І поцілунок. Короткий. Власницький. Стискає мої губи своїми так, ніби я згодна на цей поцілунок.

Впираюся в нього, а жар миттєво розходиться під шкірою, попри холод. Наче силою проштовхує своє тепло мені під шкіру. І йому, схоже, абсолютно байдуже, що я пручаюся.

— Макар! — рявкає Коля. — Перестань її чіпати.

Макар відривається від мене так само різко, як і поцілував. А я вдихаю на повні груди.

— Савкін, зуби тиснуть? — рівно питає.

— Ясміна — моя дівчина. Забери від неї руки.

У серці боляче стискається від його слів.

— Ні, — відрізає Демидів. — Моя. Треба було краще берегти своє.

Очі зволожуються. Макар зараз сказав дуже точно. Коля не вберіг. Він після сварки пішов спати зі своєю колишньою, а не вибачився і не залишився зі мною.

Коля робить крок до нас, але амбал хапає його за руку, викручуючи її за спину.

— Не рипайся, — рявкає на нього.

Я смикаюся вперед, хоча й сама не розумію — навіщо.

— М-м, — тягне Макар, дивлячись мені в обличчя. — До нього хотіла?

— Ні, — одразу відповідаю.

Мені вже зрозуміло — краще йому не перечити.

— Просто змерзла. Коля мені ніхто.

Макар мовчить секунду, очі трохи звужуються.

— Запнулася на останньому слові, крихітко.

— Ні.

— Так.

Повертає голову до Колі.

— Поговори з ним, Геро.

— Звісно, Макаре Юрійовичу, — відповідає той.

Мене починає трусити ще сильніше.

Його ж не вб’ють?..

Дивлюся, як Колю відводять убік — і удар у живіт. Він падає на одне коліно.

Я скрикую.

— Макаре, навіщо? — повертаюся до нього й знову дивлюся в бік Колі.

Йому щось кажуть — і б’ють у щелепу. Отак просто, при всіх. І ніхто не втручається.

— Припини, — голосно кажу. — Навіщо ти людей б’єш?

— Та я його й пальцем не торкнувся.

Дивлюся йому в очі — і знову хочеться вхопити за ребра там, де болить. Психопат довбаний.

— У машину її, — холодно каже й відходить убік.

Мене хапають за руку й тягнуть до машини.

— Відпусти, — шиплю на мужика, смикаючи рукою. — Боляче.

Але він мовчки відчиняє дверцята машини.

— Сідай, — командує.

— А то не я вже залізла? І ручки слухняно на колінках склала? — язвлю.

Він ледь усміхається.

— Таких язикатих бос любить найбільше, — повідомляє, хапає мене мало не за шкірку й закидає всередину, як мішок із зерном.

— Ушльопок! — викрикую.

Але відповіді немає. Лише грюкання дверцят.

Сідаю рівно, прибираю волосся, що прилипло до обличчя, і все — далі вже не витираюся. З мене, мабуть, уже вода капає, настільки промокла.

Заглядаю через лобове скло на Колю. Макар щось каже йому, трохи нахилившись, а потім удар такий, що Коля просто завалюється на бік. І більше не ворушиться.

Дивлюся на це, не дихаючи, і сльози самі починають текти.

— І до цієї людини я зараз поїду додому…