Раді Вас бачити!

Макар.

Згрібаю ключі від машини й прямую до виходу.

Мені зараз спаринг пиздець як потрібен. Інакше зірвуся. А тоді піду врознос. А під речовинами я дуже глухий до слів. І Ясміна буде першою в списку, кого я зачеплю.

— Стерви, — шиплю крізь зуби. — Обидві.

Від злості навіть руки тремтять. Пальці ніби чужі.

Віола знає, до чого можуть призвести мої нерви, і все одно не затуляється. Ляпає зайве. І кожним словом знову встромляє лезо в рану, яка вже майже зажила.

На біса мені нагадувати про Ію? Там не лише я винен і вона це прекрасно знає.

Виходжу у двір. Легкий вітер б’є в обличчя, дихати стає трохи легше, але не думати.

Андрій з’являється майже одразу. Наче виринає з тіні.

— Макаре Юрійовичу, щось сталося?

— Сталося, — рявкаю. — Інформацію дістав, яку я просив?

Він навіть не моргає. Кам’яне обличчя.

— До ранку все буде.

Киваю. Якщо сказав Андрій — значить зробить.

— А Боря що? — кидаю на ходу, прямуючи до машини. — Година давно минула.

— Ще не відзвітував.

— Повільно працює, — кажу рівним, крижаним голосом. — До півночі інформація має бути в мене. Не встигне — заміни його.

— Виконаємо.

Дуже хочу подивитися в очі тому смертнику, який заважає моїм поставкам.

— Віолу і Ясміну нікуди не випускати.

— Прийнято. Але... Віолетта Юріївна три години тому вивезла свій байк і повернулася пішки.

І якого біса вона це зробила?!

— Зараз удома?

— Так. За даними охорони, обидві вдома.

Ніхто не буде тріпати мені нерви й залишатися безкарним. Навіть сестричка. Завтра теж озвучу їй правила, якщо вона не цінує доброту.

Грюкаю дверцятами, беруся за кермо — шкіра під долонями ковзає. Усередині все гарчить, свербить, коле. Я себе знаю: зараз мене ніщо не заспокоїть. Але залишатися вдома не можна. Надто велика спокуса піднятися до цієї язви й втихомиритися поруч із нею.

І не тому, що провини більше на ній. А тому, що тягне. До запаморочення. І це хріново. Я вже проходив через таке... Але нічого не можу з цим вдіяти.

Заводжу двигун. Вереск шин по асфальту. Вилітаю на трасу, швидко набираючи швидкість.

Місто спить. Рідкісні машини. Порожні вітрини. Лечу, вбираючи адреналін, як повітря.

Я не тупий кретин. Розумію, що зараз мені потрібен холодний розум. І зриватися ніяк не можна. Ще раз «накосячу» за мірками батька — він зробить, як завжди. Покличе Марата. А це загрожує черговим скандалом між нами. 

Знову контроль старшого брата. Знову тиск. Знову його звичка лізти туди, куди його не кликали. Наче він сам святий і має право мене повчати.

Біля «Нокауту» вже повно машин. Вивіска мерехтить неоном, а охорона миттєво напружується, щойно помічає мене.

Чую тихий голос охоронця в гарнітуру, коли проходжу повз:

— Бос приїхав.

Приїхав. І сьогодні когось винесуть звідси вперед ногами.

Одразу звертаю до сходів, піднімаючись до свого кабінету.

Вставляю ключ. Клацає замок. Двері розчиняються, і в обличчя одразу б’є запах шкіри та мого парфуму. Без мене сюди ніхто не заходить. Навіть прибиральник.

Скидаю куртку, і погляд чіпляється за бинт на зап’ясті. І як битимуся лівою? В душі не їбу. Крихітка порізала робочу руку. Нею удар в мене завжди був сильніший.

Розчиняю шафу з одягом, але перед очима чомусь знову постає Віола зі своєю фразою:

«Не будь таким, як батько, Бісе».

— Блядь...

Хапаю одяг для спарингу і жбурляю його на шкіряний диван.

Уміє ж вибрати момент і натиснути туди, куди треба. Я б навіть пишався нею, якби вона не чіпала мене. Моє минуле. І не порівнювала з... ним.

Кулак сам стискається. Вбиваю його в дверцята шафи.

Тріск дерева. Вібрація від удару боляче віддає в плече. Рука німіє аж до кисті, ніби її взагалі не існує.

— Я не батько.

Ні хріна не батько.

Я нікого не ламаю просто заради задоволення. Не замикаю у наказання в підвалі. Не б’ю. Не перетворюю людей на меблі. І не дозволяю нікому торкатися того, що належить мені.

А батько дозволяв.

Йому подобалося дивитися, як маму торкаються інші. Як знущаються з її тіла, роздираючи його до крові.

У МЕНІ ЦЬОГО НЕМАЄ! Я не дозволю, щоб мою Ясміну торкнулися навіть поглядом.

Лише я маю право торкатися її так, як мені заманеться. І робити з нею все, що захочу.

Телефон починає вібрувати на дивані.

Дістаю його з куртки. Санька.

Скидаю виклик. Мені зараз не до нього.

Телефон дзвонить знову.

Та щоб тебе...

— Що треба?

У вухо б’є гул голосів, ревіння моторів і музика.

— Де ти, Бісе? — кричить він. — Коли будеш?

— Нормально висловлюйся! — гаркаю.

— Що? — перепитує. — Я питаю, коли на гонках з’явишся?

Заплющую очі. Ця хрінь мені зараз не допоможе.

— Не планую.

На тому кінці кілька секунд тиші.

— Серйозно? — дивується він.

— Санько, чого приїбався?

— Та я просто не думав, що ти настільки навчився довіряти. Ну, після... того випадку.

Розплющую очі.

Чого і він за це пиздить?

— Що?

Санька сміється.

— Ну своїй кучерявій довіряєш. Чим заслужила?

Усередині все холоне.

— Про що ти говориш? — голос стає небезпечно спокійним. — Поясни.

— Е-е... — він на мить губиться. — Ти що, не знаєш?

Серце важко б’є об ребра.

— Що саме я маю знати?

— Дивись.

На телефон приходить повідомлення. Потім ще одне.

Відкриваю листування. І тисну на перше відео.

Нічне місто. Траса. Байки.

Віола на червоному. Впевнений. Я сам його їй подарував. І сестру я впізнаю будь-де й у будь-чому.

А на чорному... Кучерява летить між машинами так, ніби все життя цим займалася.

— Ясміна?..

Щелепа повільно стискається.

Наступне відео.

Натовп. Промзона. Перегони. Ясміна. 

Якийсь виродок щось їй говорить. Натовп реве. Вона простягає кулак. Приймає виклик.

Підпис червоними літерами з'являється поверх відео:

«Дівчина Біса відкриває заїзд опівночі!»

Якого хріна?

Телефон тріщить під пальцями. Здається, я стиснув його надто сильно

— Бісе?

Чую голос Саньки ніби здалеку. 

Повільно підношу телефон до вуха. А перед очима лише одна маленька ненормальна. Яка ще годину тому панікувала через те, що порізала мене ножем. А зараз збирається вбитися на байку.

— Де вони? — питаю тихо.

— Макаре...

— Адреса.

— Бісе, не кип’ятися.

— АДРЕСА!

Санька шумно видихає.

— Скину.

Обриваю дзвінок. Хапаю куртку й швидко спускаюся вниз.

Телефон вібрує. Приходить геолокація.

Пересилаю її Андрію з повідомленням:

«Охорону сюди. Швидко».

— Дарма ви так, дівчата, — шепочу собі під ніс. — Ой, як дарма.