Раді Вас бачити!

Ясміна.

У мене сіпається око, а серце вибиває ребра до поколювання.

Роблю вдих, щоб відповісти, але він відпускає мене так раптово, що я ледь не завалююся на спинку сидіння з тихим:

— Ой...

Макар різко відчиняє свої дверцята й виходить першим. Грюкіт такий сильний, що на мить аж оглушує. Наступної секунди відчиняються вже мої дверцята. Ривок. І мене буквально витягують назовні. Його хватка на моєму зап’ясті знову нагадує лещата.

— Відпусти! — шиплю, намагаючись вирвати руку.

Чому знову я маю відбиватися від нього? Чого не можна дати мені перепочити? Я що, так багато прошу?!

— Пізно, люба, — його голос низький і небезпечно рівний. — Сама винна. Язик за зубами в тебе не тримається.

Демидів тягне мене в будинок. Важкі кроки глухо відлунюють у холі. Маршрут знову той самий. Той, звідки мені вже вдалося втекти. Але зараз...

— Макаре! — зриваюся на крик. — Ти взагалі чув, що я говорила в машині?!

— Кожне слово, — обертається через плече.

В очах блискає злість.

— І кожне запам’ятав.

Гикавка ніяк не відпускає, але я вперто задираю підборіддя. Не дам йому насолоджуватися моїм страхом. Хоча він занадто очевидний.

Макар іде швидко. Посередині сходів, потім також коридором. Тримає мене на такій відстані, щоб я не могла ні за що вхопитися чи затриматися.

Коридор закінчується. Попереду чорні двері.

Куди, трясця, ведуть ці двері?..

Він штовхає їх ногою, і вони одразу піддаються — без жодного звуку. А потім буквально заштовхує мене всередину. За його спиною двері зачиняються з гучним хлопком.

Запах його парфуму накриває мене миттєво — терпкий з нотками чогось солодкого, змішаний із запахом диму.

Господи... Його простір. Його «особиста» територія.

Серце провалюється кудись униз, забуваючи зробити наступний удар.

Тут темно. Я завмираю й починаю озиратися, майже крутячись навколо себе. У напівтемряві вдається розгледіти лише обриси великого ліжка, столу, шафи і... Світло різко спалахує.

Мружуся від яскравості й поспіхом починаю терти очі.

Поруч лунають кроки Макара. Обертаюся й бачу, як він відчиняє комод.

Різко смикаюся до дверей. І тут же чую:

— Навіть не думай тікати. Поверну на місце, — каже він, навіть не дивлячись у мій бік.

Я нерішуче тупцюю на місці. Не наважуюся ослухатися. Але й залишатися тут — страшно.

Думай, Ясю! Що робити?

Але, окрім як банального — тікати, нічого вже не спадає на думку. Я виснажилася за сьогодні постійно щось вигадувати.

Демидів обертається, тримаючи між пальцями краватку. Я витріщаюся на його руки, не розуміючи: навіщо?

Стою посеред кімнати, намагаючись не тремтіти, а він повільно підходить ближче.

— Давай, — кидає він, і куточки губ піднімаються в жорстокій усмішці. — Кусайся, огризайся. Можеш навіть кричати. Зараз усе можна.

У мені ще сильніше закипає злість. Він знущається. Причому явно отримуючи від цього задоволення.

Козел! Козел! КОЗЕЛ!

Макар намотує краватку собі на руку й різко смикає її, ніби перевіряє на міцність.

— Ти... що робиш? — бурмочу, здригаючись від гучного шурхоту тканини.

— А як ти думаєш? — запитує він. — У тебе ж бурхлива фантазія. Висувай теорії.

Дивлюся спочатку йому в обличчя, де хіть читається великими буквами. Потім опускаю погляд на краватку.

— Я не збираюся задовольняти твої хворі фантазії, Макаре, — роблю крок назад. — Прибери краватку.

На мить у його обличчі щось змінюється. Спалах роздратування. А потім знову той самий недобрий примружений погляд.

— Крихітко, ми будемо лікувати твою нервову систему, — він хапає мене за руку. — Не хочу, щоб ти погано спала.

Я відчуваю, як кров приливає до обличчя, а всередині все стискається від страху й злості одночасно.

— Ти... відпусти! — смикаю рукою.

— Ні. Тобі сподобається, люба. Фокус уваги зараз зміститься на дещо інше.

— Не думаю, — шепочу більше собі, ніж йому.

Він різко смикає мою руку до себе і я роблю вимушений крок вперед.

Звук блискавки голосно лунає кімнатою. Моя куртка злітає з плеча зі словами:

— Не можна тобі ходити в мокрому. Захворієш.

Я лише встигаю простежити поглядом, як куртка падає на підлогу. А краватка вже ковзає по моїй шкірі, туго обвиваючи зап'ястя.

— Відпусти негайно! — вириваюся, але сил явно не вистачає.

Друга рука одразу ж опиняється в його пастці. Він затягує краватку так туго, що тканина врізається в шкіру, і в мене перехоплює подих.

Кліпаю очима дивлячись на свої зв’язані зап’ястки. Серце гупає у скронях, а в голові лише одна думка:

«Матінко рідна...»

Макар дивиться мені в очі. Його погляд палає іскрами, а губи викривлені в усмішці. Задоволеній. Владній.

— Отак краще, крихітко, — хрипко промовляє він. — Вони мені заважатимуть. Ти ж не вмієш бути тихенькою.

Я в буквальному сенсі витріщаюся на нього.

Він що, збирається робити?

ЩО, НАХРІН, ЦЕЙ БОЖЕВІЛЬНИЙ ЗАДУМАВ?!

Він ледь смикає за краватку, перевіряючи міцність вузла, і мої руки безвольно сіпаються туди-сюди, мов у ляльки.

Я майже не дихаю. Серце гримить у грудях, як барабан перед стратою. 

Демидів з кожною годиною стає дедалі страшнішим і непередбачуванішим.

— Вважай, що ти на спа-процедурах, — шепоче він, і від його голосу мороз пробігає по шкірі.

— Ти здурів? — усміхаюся, хоча мені, блядь, зовсім не смішно. — Здурів! — сама ж відповідаю.

— Ні. Я при здоровому глузді, — і підхоплює мене на руки. 

Я лише скрикую — коротко, зірвано. Світ хитається. А потім удар. М’який, але відчутний. Я падаю на ліжко, і подих збивається. Піднімаю погляд.

Він стоїть наді мною. Очі уважно дивляться на мене, і в їхній глибині спалахує хижий вогонь.

Матінко... Він справді зібрався... Бо-о-оже-е...