Раді Вас бачити!

Ясміна.

Вітер б’є в шолом із такою силою, що очі починають сльозитися, адже скло я так і не опустила. Скидаю його на обличчя й усміхаюся. Вперше за останні дні — по-справжньому, щиро не дивлячись на весь той пиздець, що коїться в моєму житті.

Місто пролітає повз розсипом вогнів. Асфальт під колесами співає знайому пісню. Мотор гарчить підо мною, відгукуючись на кожен рух руки.

Ось воно. Те, чого мені так бракувало. І це навіть не свобода, а швидкість. І можливість дихати без відчуття, що хтось стоїть за спиною.

Додаю газу. Байк миттєво відгукується. Серце підстрибує від захвату.

— Та-а-ак! — кричу в ніч.

Віола показує мені великий палець. Я сміюся голосно й щиро. У такі моменти мені навіть не віриться, що Коля так довго вмовляв мене сісти за кермо, а не бути пасажиркою позаду нього. Місяць навчання — день у день. І я закохалася в байк настільки щиро, що за кермо машини сідала, кривлячись так, ніби мене змушували їсти хробаків.

Пасажир позаду Льошки тримає телефон на витягнутій руці, а потім наводить камеру на Віолетту й на мене, показуючи жестом додати газу.

Я хмикаю й набираю швидкість, сідаючи Віолі на хвіст і лавіруючи між машинами. Нехай знімає. Ми все одно в шоломах і ніхто нас не впізнає.

Коли звертаємо до старої промзони, там уже вирує життя. Під гул моторів і вереск шин збирається натовп. Музика. Сміх. Вогонь із вихлопних труб. Сотні очей. Десятки машин і мотоциклів. Життя тут кипить з особливим вайбом. Тут пахне свободою і безумством. Саме тим, чого мені так бракувало весь цей час.

Ми скидаємо швидкість і повільно їдемо крізь натовп. Голови одразу повертаються в наш бік. Спочатку оцінюють байки. Потім нас.

Віола зупиняється біля групи людей. Я, відповідно, теж. Щойно вимикаю двигун, до мене підходить хлопець, який їхав із нами, і забирає байк.

— Дякую, — приглушено кажу йому через шолом.

Він усміхається й киває.

— Нема за що.

Знімаю шолом, струшую волосся — і одразу відчуваю, як до мене прилипають погляди. Зацікавлені. Здивовані. До Віолетти відразу підходять двоє хлопців, при цьому уважно розглядаючи мене.

— Віолетко, а хто це сьогодні з тобою? — підморгує мені рудоволосий.

— Ромику, зайве око з’явилося? — запитує вона, вішаючи шолом на кермо. — Це дівчина Макара. Раджу не дивитися довше двох секунд.

У рудого брови сходяться на переніссі. А другий, кучерявий, хмикає.

— Тобто його нова іграшка?

Усмішка повільно сповзає з мого обличчя.

От і все. Рівно двадцять хвилин свободи, а потім знову:

«Дівчина Макара».

«Іграшка Макара».

«Власність Макара».

Наче власного імені в мене більше немає. Є лише ярлик із приставкою «Макар».

Віола підходить до мене, але відповідає вже йому.

— Тохо, ти глухий? ДІВЧИНА, — виділяє це слово Віолетта.

Її слова приковують до мене погляди, мов липка стрічка мух. На кілька секунд гомін голосів стихає. А потім навколо прокочуються шепотіння, яких я, слава Богу, чітко не чую. Але від цього відчуття, ніби я циркова мавпочка, нікуди не зникає. Я ж бачу, як вони переглядаються. Хтось киває з повагою. Хтось усміхається й закочує очі, наче вже придумав власну версію того, яке місце я займаю в родині Демидівих.

По спині проходить холодок. Не люблю бути в центрі уваги. І те, як Віола мене тут афішує, мені зовсім не до душі.

Беру її під руку з наміром припинити цю «розповідь» про мене, але мене перебивають.

— То ти лялечка Біса? — лунає з натовпу.

Я повертаюся на голос.

— А ввічливіше запитати ніяк? — цікавлюся, свердлячи його поглядом.

Та дістали вже мене. Зіпсували такий хороший настрій і втягнули в увагу. Як я тепер втечу?

Хлопець хмикає.

— А ти ще й розмовляєш? Я думав, ти тільки стогнати вмієш, як любить твій хлопець.

Бляха. Почалося.

І якого біса вони взагалі роздувають із мене якусь сенсацію?

— А ти знаєш уподобання Макара? — спокійно запитую. — Цікаво, звідки. Слідкуєш за його життям, бо свого не маєш?

Хлопець виходить із натовпу.

Широкі штани. Шкіряна куртка. У вусі гойдається сережка.

— Кицю, а ти тільки дряпаєшся? — усміхається натягнуто він. — Чи вмієш щось, окрім як задовольняти Демидіва?

От же ж виродок.

— А ти ризикни перевірити, — холодно відповідаю. — Тільки потім не скигли, що дорого обійшлося.

Натовп вибухає свистом і сміхом.

— Оце так зухвалість! — регоче Тоха. — Кучерява під стать Бісу. За словом у кишеню не лізе.

Той, що з сережкою, примружується. Усмішка з його обличчя зникає остаточно.

— Ризикну, — голосно каже він. — А ти ризикнеш не осоромитися?

Навколо здіймається гул голосів. І майже одразу з усіх боків лунає:

— Гонка! Гонка! Гонка!

Гул моторів підхоплює цей ритм, ніби сама техніка вимагає шоу. Люди починають переглядатися. В очах спалахує азарт. У натовпі запахло майбутнім протистоянням.

От блядь. Точно ні. По-перше — мені немає на чому їхати. А по-друге — мій план був зовсім не в тому, щоб стати «відомою» в цих колах.

Хлопець усміхається дуже гаденько й робить крок до мене, ніби вже святкує перемогу.

— Ну що, кицю, зіллєшся? Чи як?

Самовдоволений ідіот. Вже бачить, як я лечу обличчям в асфальт?

Віола, задоволена, мов хижачка, яка впіймала здобич, штовхає мене ліктем у бік.

— Вперед, Ясміно. Покажи їм, що ти не просто прикраса Макара.

Кидаю на неї знову погляд і бачу в її очах чистий азарт і задоволення. 

Чорт. Та вона ж саме цього й добивалася. Щоб я опинилася в центрі уваги і нікуди від неї не поділася.

От же ж розумна зміюка.

Усі дивляться на мене, чекаючи відповіді. А мені й сказати нічого. У мене ж байка немає.

— Погоджуйся, — шепоче Віола.

— У мене байка немає.

— Свій дам. Погоджуйся!

— Що, кицю? — скалиться він. — Відмовляєшся?

Відмовитися зараз — найрозумніше рішення. Найправильніше і найганебніше. Бо мою відмову ще довго будуть обговорювати. Я прекрасно бачу телефони, спрямовані в наш бік.

— Тобі напевно треба дозвіл від хлопця? Так? — додає він і регоче у все горло. 

Дідько. Серйозно?

Голосно видихаю. Чергова пиздець ситуація в моєму житті. І я впевнена — з наслідками. 

Простягаю хлопцеві кулак.

— Приймаю виклик.

Він фиркає. Очі блищать від азарту.

Торкається своїм кулаком мого.

— Ха, оце поворот. Ну що, дівчино Біса, не облажайся.

— За себе хвилюйся! — одразу встряє Віолетта.

Хлопці навколо миттєво починають перекидатися ставками. Хто кого зробить. Хто програє вщент. Льошка підхоплює:

— Ставимо по-справжньому. Той, хто програє, віддає байк. Чесно. По-дорослому.

Натовп вибухає вигуками:

— Байк!

— Оце діло!

— По-дорослому!

Крики накочуються хвилею. І здається, що від моєї відповіді вже нічого не залежить.

— Віоло, у мене немає байка, — схиляюся до неї. — Що я віддам, якщо програю?

Вона сяє так, ніби щойно зірвала джекпот. Майже втискає ключі мені в долоню. Очі горять справжнім безумством.

— Бери мій.

— А якщо програю? — нервово запитую.

Таке цілком можливо. Я ж не катаюся щодня, форму давно втратила.

— Макар купить мені новий, — її усмішка стає хижою.

Кілька секунд просто дивлюся на неї, стискаючи ключі.

Ця ненормальна справді поставила свій байк на мою гонку? Отак просто?

Господи. У цій сім'ї діагноз, схоже, передається у спадок.

Організатор плескає в долоні. Натовп поступово стихає.

— Фінішна лінія біля того мосту. Два кола. Без правил. Якщо хтось не втримається — не мої проблеми. Хто перший, той і правий. Старт — через двадцять хвилин, на мій свист. Готуйтеся.