Раді Вас бачити!

Макар.

Ніж у її руці виглядає безглуздо. Тонкі пальці. Тремтячі плечі. Очі на мокрому місці. І лезо.

Хмикаю.

Таки взяла ніж до рук, як і обіцяла.

— Відійди, — нервово каже.

— Інакше що? 

Очі в неї величезні. Кліпає віями, намагаючись не розплакатися.

— Я сказала, відійди, — і підносить ніж до мого боку.

Переводжу погляд на лезо. Потім знову на неї. Бліда. Налякана. Але сміливості в ній більше, ніж у деяких чоловіків.

І начебто мав би злитися на неї. Відібрати ніж і покарати так, щоб добу з ліжка підвестися не могла. Але мені цікаво, наскільки далеко вона готова зайти заради свободи, яку так відчайдушно прагне отримати.

— Серце вище, крихітко.

Обхоплюю її зап’ястя. Рука одразу напружується ще сильніше, і вона смикає її, намагаючись вирвати.

Піднімаю лезо вище. Туди, де під ребрами б’ється моє серце. І прибираю свою руку.

— Ти ж обіцяла встромити ніж саме сюди, — спокійно нагадую.

Ясміна шумно втягує повітря. Очі стають ще більшими. Але ніж вона не випускає. І саме це чіпляє та заводить ще сильніше.

Будь-яка інша давно б уже впустила його. Розплакалася. Почала благати. Ця — ні. Стоїть. Тремтить. Боїться. Але тримає.

Чортова відьма. Красива й норовлива до захоплення.

— Ну? — тихо запитую.

Вона дивиться на мене так, ніби одночасно хоче вдарити й завершити все.

— Відпусти мене.

— Куди?

— Я хочу вийти з твого дому.

Дивлюся на неї й відчуваю, як усередині змішується все одразу. Злість. Бажання. Роздратування. І якийсь дикий інтерес. Бо ще ніхто не наставляв на мене ніж заради можливості втекти.

— На навчання?

Можливо, це я ще зможу їй дозволити. Після того, як заслужить. 

— Макаре, — голосно каже вона. — Я хочу свободи. І щоб ти мене не чіпав. Забув про те, що я існую.

Забути її? Хіба що мене амнезія накриє.

— Проси щось інше, Ясміно. Цього — ні.

Вона підводить підборіддя, сердито стискає губи. А сама тремтить так, що ніж здригається разом із рукою.

— Мені нічого іншого не потрібно, Макаре, — вперто заявляє. — Ти отримав те, що хотів. Дай мені свободу!

Свободи не буде.

— Ти моя дівчина, крихітко. Змирися з цим і насолоджуйся.

Вона фиркає.

— Дякую, що хоч не наречена, — їдко кидає у відповідь.

Їй точно треба моїм членом заткнути цього гострого язичка. Тому я простягаю руку долонею догори.

— Віддай ніж. Погралися — і досить. Ще поранишся.

— Ні, — вона піднімає ніж трохи вище. — Я хочу свободу.

Ця фраза починає мене дратувати. 

Що ж, зараз подивимося, наскільки сильно вона її хоче.

— Тоді встроми в мене ніж.

Ясміна завмирає. Ніж між нами тремтить ще сильніше.

— Що? — шепоче.

Роблю пів кроку вперед. Тепер кінчик леза впирається мені в груди.

— Ти ж хочеш свободи? — спокійно запитую. — То бери.

Вона шумно ковтає. Пальці біліють на руків’ї. Але ніж не рухається.

І не зрушить.

Ми обоє це розуміємо.

— Не можеш? — усміхаюся. — Отже, йдемо нагору. На покарання.

— Ні, — миттєво відповідає.

— А завтра поїдемо на озеро. З тортиком. І капучино.

Сьогодні отримає за свою зухвалість. А завтра... я виконаю її «прохання».

Ясміна зло дивиться на мене. В очах стоять сльози. Але вдарити вона не може. Тому що вона не вбивця. І я це прекрасно знаю.

Тягнуся рукою до ножа. Час закінчувати цю виставу.

— Не чіпай! — скрикує, різко смикаючи рукою.

Лезо зісковзує по моєму зап’ястю. Шкіру обпікає гострим болем.

На плитку падає перша крапля крові.