Раді Вас бачити!

Ясміна.

Прокидаюся різко, ніби хтось силоміць висмикнув мене зі сну. Кілька разів кліпаю, дивлячись у стелю, намагаючись повернутися до реальності.

І вона повертається.

Тілом блукає неприємне відчуття — ніби відлуння вчорашньої незадоволеності. Зап'ястки ниють тупим болем, шкіра все ще червона, подекуди красуються дуже помітні синці. А на додачу до всього — глухий головний біль.

Прекрасно. Просто ідеальний ранок після вчорашнього.

— Хай тільки ще раз спробує мене зв'язати, — бурмочу, дивлячись на зап'ястки. — Каструю. Козла.

Поправляю рукави гольфіка, щоб не бачити цього «витвору мистецтва». Потім, позіхаючи, підводжуся з ліжка.

Я не виспалася. Боялася, що Макар повернеться. Навіть спала в одязі. Хоч він учора й показав, що для нього це взагалі не перешкода.

— Гівнюк, — шепочу.

Плетуся до ванної, обминаючи на підлозі калюжу з мила і скла. Потім приберу.

Вмикаю воду, підіймаю погляд на своє відображення — і завмираю, побачивши, на що перетворилися засоси. Здається, вони стали ще більшими. І, звісно ж, уже синьо-фіолетові.

Пам'ять миттєво підкидає вчорашні його дотики. Тіло одразу відгукується тим самим жаром, який він розпалив учора. Злість вирує, але поруч із нею ворушиться дещо інше — те саме зрадливе бажання. У грудях порожньо, внизу живота все тремтить і стає вологим. Ще трохи — і ця напруга просто розірве мене зсередини.

— Чорт...

Вмикаю воду й хлюпаю нею собі в обличчя, щоб хоч трохи охолонути.

Раз. Потім удруге.

Хапаю рушник і витираю обличчя, знову дивлячись на себе в дзеркало. У відображенні — розлючена я. З почервонілими очима й губами, ніби їх щойно чимось накачали. Червоні й припухлі.

— Що за...?

Придивляюся до нижньої губи.

— Бляяядь! — голосно виривається в мене, і я прикладаю палець до губи, ніби зможу стерти синець.

Як я тепер на люди вийду? Га?

Стискаю зуби й повільно видихаю.

— Ненавиджу тебе, Демидіве.

Двері в спальню різко розчиняються, з гуркотом ударяючись об стіну, і я в буквальному сенсі підстрибую, випускаючи рушник із рук.

— Ясміно, ти тут? — лунає дзвінкий голос Віоли.

Господи... Що в цієї сімейки за звичка так грюкати дверима?

— Так, — вичавлюю з себе відповідь.

А серце від переляку калатає аж у скронях, так, що у вухах шумить.

— Макар учора сильно... — вона запинається. — Тебе покарав?

Щоки заливає рум'янцем, а тілом розбігаються мурашки.

Триндець, блін.

— Ні, — брешу. — Він поїхав. Якісь проблеми виникли.

— Проблеми? — дивується. — З чим?

Піднімаю рушник із підлоги й вішаю його сушитися.

— Щось із клубом сталося.

— А що саме?

Вона серйозно думає, що я зараз обговорюватиму з нею справи Макара?

Мені це не цікаво.

— Потоп, пожежа, землетрус, — ухиляюся від прямої відповіді, заходячи до кімнати.

Віола стоїть перед дзеркалом і розглядає свою дупцю в шкіряних шортах.

— Тобі треба... — починає вона, косячись на мене, і замовкає.

Оглядає мене з голови до рук, і кутики її губ смикаються в усмішці.

— Братик таки почав учора тебе карати за непослух.

У мене аж повіка сіпається.

— Ні, — вперто повторюю, ховаючи руки за спину.

— Ага, розкажи це сліпому, — хмикає вона. — У тебе на шиї маяк світиться, на губі — автограф. Про руки взагалі мовчу. Скажи чесно: братик територію мітив?

Вона навіть не намагається приховати усмішку. Ще та зараза.

— Віоло, якщо зараз не закриєш рота...

— То що? — піднімає брови, явно насолоджуючись моментом. — Смішно ж! Ти вся червона, як помідор, і бісишся так, ніби я щойно розкрила таємницю всесвіту.

— А тебе Макар не покарав? — огризаюся.

Вона примружується й схрещує руки на грудях.

— Так мене не карають.

— Ну то й радій цьому мовчки.

Віолетта свердлить мене поглядом, а потім хмикає.

— Знаєш... — всміхається. — Твій характер ідеально вписується в нашу сім'ю. Я тобі про це ще не казала?!

«Яке щастя», — саркастично дзвенить у голові.

— Гаразд, — уже примирливіше каже вона. — Ходімо снідати. Скинеш усю свою отруту на Макара, коли з'явиться.

Кидає погляд на наручний годинник.

— Йолки... Сьогодні знову на заняття запізнилася.

Але каже це зовсім без хвилювання. Швидше так... для галочки.

Схоже, Віолетта любить навчання приблизно так само, як Макар — бути адекватним.

Вона знову переводить на мене погляд і всміхається так, що аж очі сяють.

— Ну що ж, тоді поїдемо по магазинах і підберемо вбрання на сьогоднішній вечір.

Що?.. Які, нахрін, вбрання?

Тільки не кажіть, що він уже встиг розпланувати ще й мій день, вписавши мене у якісь свої плани. Без моєї згоди.

— А що буде ввечері? — питаю, машинально йдучи за нею.

Сподіваюся, до того часу я вже все обговорю з Демидівим і мене тут не буде.

Усмішка Віоли стає ще ширшою. Вона обертається вже на виході з кімнати.

— Макар не сказав?

— Ні.

— Значить, скаже, — протягує, ніби навмисно смакуючи таємницю.

Вони що, на таємний вечір до міністра ідуть? Що не можна озвучувати без нагальної потреби.

Зупиняється майже біля сходів і тицяє в мене пальцем.

— Ти тільки кредитку в братика візьми. Бо я вже весь ліміт на цей тиждень витратила.

Мене аж пересмикує від її слів.

«Візьми кредитку» звучить так, ніби я на утриманні в Демидіва.

Слава Богу — НІ.

Просто обходжу її й спускаюся вниз. Настрій — як у прибиральника. Та й стан такий самий. Йому ж теж хочеться когось чимось огріти, коли топчуться по щойно помитій підлозі. У моєму випадку — коли згадують Демидіва.

Сподіваюся, до розмови з ним я встигну заспокоїтися. Хоч і не уявляю, як не закипіти й не придушити його просто під час неї. Він же неодмінно розглядатиме мене й ляпатиме щось про вчорашню ніч.

Я вже морально налаштована всадити йому виделку в поранену руку. Хоча, судячи з того, як він учора носив мене на руках, — зажило все, мов на собаці.

З їдальні пахне кавою й підсмаженим хлібом. А Віола поруч — моя повна протилежність. Уся сяє, мов лампочка на гірлянді. Схоже, вчорашній страх випарувався з неї, наче роса на сонці.

Сподіваюся, вона знає щось таке, чого не знаю я. Наприклад, що Макар уже охолов. Що сьогодні він знову буде схожий на людину.

Хоча... після вчорашнього я вже не впевнена, що він узагалі вміє бути нормальним чоловіком.