Раді Вас бачити!

Макар.

Біль розливається печінням, ніби не поріз, а окріп ллють на руку. У вухах дзвенить до бісячого стану. Але я не зрушую з місця, дивлячись на коридор, куди щойно рвонула Ясміна. Вилетіла з кухні так, ніби за нею гналася зграя голодних вовків.

Стискаю щелепу. Ковтаю. У роті все одно сухо, як у пустелі.

Хріновий стан.

Підходжу до раковини, відкриваю кран і п’ю просто з-під струменя.

Ця язва принципово така вперта? Чи це вона виключно для мене старається?

Більшість людей ламаються значно раніше. Особливо коли розуміють, що подітися нікуди. Коли обставини проти них. Коли вибору вже немає. А вона ніби зовсім без гальм.

Кусається. Дряпається. Кричить. Намагається втекти. І хапається за ніж. Навіть коли тремтить так, що ледь стоїть на ногах, усе одно нишпорить поглядом навколо в пошуках виходу.

Нестерпне дівчисько.

Переводжу погляд на зап’ястя й підставляю руку під воду, трохи змиваючи кров. Поріз, загалом, неглибокий. Крові більше, ніж шкоди. Але наслідки все одно є. І це дратує.

Стискаю пальці сильніше, намагаючись зупинити кров. Якого біса вона так довго тече?

У вухах знову звучить її голос. Ця заїжджена фраза, яку вона повторює без кінця:

«Я хочу свободи».

Блядь. Наче я посадив її в підвал на ланцюг. Наче вона голодна, побита й валяється в бруді.

Ні ж. Вона в комфорті. У неї є дах над головою. Їжа. Безпека. Та їй усе одно все не так.

От же ж... уперта.

Добре! Навчання дозволю. Виходити за ворота — дозволю. Речі, телефон, подруг — усе можна обговорити. На папері звичайно. Я словам не довіряю. А от написаному і з підписом — довіряю. Усе в цілому дозволю, крім одного.

Піти від мене за власним бажанням.

Це вже ні. Цього не буде.

Завтра усе стане простіше. Будуть правила. Буде межа дозволеного. Повідок стане довшим. Щоб вона не хапалася за ножі й не неслася через увесь будинок, як навіжена.

А характер... Характер я їй усе одно зламаю.

— Братику?

Голос Віолетти розрізає тишу.

Повертаю голову. Сестра стоїть у дверях кухні. Спочатку дивиться на кров на підлозі. Потім на мою руку.

Її брови повільно повзуть угору.

— Це вона тебе ножем?

— Подряпала.

— Подряпала? — перепитує. — У тебе кров на підлогу капає.

— Віоло.

— Що?

— Іди пил витри.

Вона фиркає й заходить до кухні.

— Ти що такого зробив, що довів її до цього? Вона летіла сходами нагору й навіть мене не помітила.

Хмикаю. Ну, хоч у чомусь слухняна.

— Вона сама взяла ніж.

— Макаре, подробиці, — складає руки на грудях.

Піднімаю на неї погляд. Кілька секунд дивимося одне на одного.

Ніхто не розмовляє зі мною в такому тоні. Окрім неї. І тепер, схоже, ще однієї маленької ненормальної.

— Зробив її своєю дівчиною, — відповідаю, дістаючи аптечку.

— Дівчиною? — перепитує. — Не лялькою? Саме дівчиною?

Починається.

— Ти хоч запитав її?

А мав?

— Віоло, одне іншому не заважає.

— І ця новина їй не сподобалася? Правильно розумію? — засипає мене запитаннями.

Сподобається. Коли буде судомно дихати мені в шию.

— Віолетто, іди по магазинах пройдися, — відкручую кришечку перекису.

Ллю рідину на рану й затримую подих. Усе шипить. Рука починає німіти.

— Чого вона так тебе шарахається? Любить когось іншого?

Роздратування спалахує, мов сірник.

— Віоло, провалюй.

Якщо любить того слимака — розчавлю не помітивши останків.

Сестра замовкає, спостерігаючи, як я розриваю упаковку з бинтом.

— Давай допоможу, — підходить до мене. — А то невістка зараз нагорі в непритомність упаде від думки, що вбила тебе кухонним ножем.

Брова сама вигинається.

— Яка, нахрін, невістка, Віолетто? — гаркаю.

Вона зараз договориться до мого гніву. А він уже давно рветься назовні.

Її обличчя стає надто невинним.

— Я просто дивлюся в майбутнє, братику, — забирає в мене бинт. — Вона єдина, хто отримав статус «дівчини» після неї.

Шрам ніби оживає від самої згадки про «неї». Шкіра на грудях неприємно свербить.

— Віоло, звалюй звідси, від гріха подалі!

Віолетта одразу розуміє, що сказала зайве. Завмирає з бинтом біля моєї руки. Але погляд уперто не відводить від мого обличчя.

Сімейна якість.

— Макаре...

— Не змушуй мене повторювати двічі.

Вихоплюю бинт із її пальців і туго замотую зап’ястя, смикаючи його так, ніби перев’язую ворога, а не себе.

Сестриця — як скорпіон. Іноді жалить просто так.

— І язика тримай за зубами. Не базікай Ясміні зайвого.

Бо ця язва все намотує собі на вус, намагаючись потім обернути проти мене. І саме це бісить найбільше. Їй потрібно лише одне. Щоб мене поруч не було.

— Я нічого зайвого не говорила, — огризається Віола. — Лише те, що й так усі знають.

Ну звісно. Як і зараз.

— Я попередив, — холодно кажу, криво відрізаючи бинт.

Сестра впирається руками в кухонний острівець. І я вже розумію — зараз буде скандал. Вона надто запальна, коли нею намагаються командувати.

Щось спільне в них із Ясміною таки є.

— І що буде? Батькові мене віддаси?

От же коза. Знає ж, що ні.

— Чи, може, почнеш приручати? Робити маріонетку собі на розвагу?

Очі починає пекти від злості. Вона таки стерла межу контролю.

Стерво. Знає, куди тиснути не можна. І тисне.

— Ніяких перегонів. Сидітимеш удома, — ціджу крізь зуби.

Їй дуже пощастило, що вона моя сестра. І кара лише така.

— Не будь таким, як батько. Змінюйся, Бісе! — шипить вона. — А то й Ясміну втратиш.

— Іди до себе, Віоло! — кричу.

Вона дивиться на мене ще кілька секунд. Потім різко розвертається й виходить.

А я хапаю ніж і щосили встромляю його в дверцята шафки над головою.

Я не винен, що батько зробив із мене таку людину. Ліпив під себе з дев'яти років. Виростив свою подобу. Тільки десь усе ж прорахувався. Я не керований ним, як Марат.

І ніколи не буду.