Раді Вас бачити!

Ясміна.

З кожним кроком музика стає віддаленішою, голоси — тихішими. Холодне повітря коридору б’є по шкірі, додаючи тремтіння, хоча гаряче тіло Макара надто близько. Він і далі тримає мене. Рука на талії не зникає. Тверда. Впевнена. Ніби я й справді… його.

Але він допоміг — і на тому дякую. Час прощатися. Поїду до Насті, а там вирішу, як розгрібати наслідки. Поки всі думають, що я розважаюся з блондином, у мене є час.

Пробую прибрати його руку, але він різко розвертає мене до себе обличчям, сильно натискаючи на поперек. Я не встигаю впертися і просто врізаюся в його тіло. Навіть обличчям. У груди.

Ай… блін.

— Крихітко, — шепоче мені у верхівку. — Чого смикаєшся?

Піднімаю голову, впираюся долонями в його боки, намагаючись відсунутися якнайдалі. Але виходить лише трохи відхилити верхню частину тіла.

— А ти руку прибери — і не смикатимуся.

У нього піднімається брова.

— Руку прибрати? — перепитує й приймає вільною рукою свій верхній одяг у когось.

— Звісно, — підтверджую. — Допомога вже не потрібна. Велике спасибі.

Я, звісно, дуже сумніваюся, що така подяка йому до смаку, але на іншу в мене немає фінансів.

Він опускає на мене погляд, і усмішка розтягує його губи. Така, що мене ледь не пересмикує від його задоволення.

— І все?

Ще сильніше впираюся в нього.

— Усе, — повторюю.

Макар розглядає моє обличчя.

— Дивно, — задумливо каже. — На ляльку без мізків ти не схожа. А поводишся саме так.

Я на кілька секунд зависаю. Ніби комплімент… а ніби й ні.

— У машині поговоримо, — накидає своє пальто мені на плечі. — Без свідків.

— Та ні, — бурмочу, і швидко роблю крок назад.

Але він хапає за краї пальта й тягне мене назад до себе.

Впираюся йому в груди, а серце смикається, бо очі в нього зовсім не добрі. Хоч і красиво блакитні.

— Ясміно, — повільно вимовляє моє ім’я. — Від мене не йдуть. Мені не хамлять. І я не альтруїст.

Притягує ще сильніше, так, що його обличчя за кілька сантиметрів від мого.

— А ти порушила два пункти. Ще в клубі.

Ковтаю.

— Вибачатися треба як слід, крихітко. Інакше можу бути… непередбачуваним.

Бляха.

— Вибач, що вдарила, — одразу кажу. — Дуже шкодую. Сподіваюся, нічого не відбила.

Він мене не лише лякає. А й дратує. Сильно.

Блондин хмикає.

— З характером, значить, — розглядає моє обличчя. — Отаких я дуже люблю. Дресирувати цікавіше.

У мене вигинаються брови.

Що, блін? Він ненормальний?

— Собак дресируй, — шиплю йому в обличчя. — Я в рольові ігри не граю. Руки прибери.

Макар голосно видихає.

— Язиката ти. Дуже.

Ну не мовчати ж, коли він явно офігів. Вдруге в цьому переконуюся.

Блондин піднімає погляд кудись убік, а потім знову дивиться мені в обличчя.

— За зухвалість треба платити. А за допомогу — тим більше, крихітко. І ти — моя… боржниця.

У мене в животі все стискається. Ось і настав момент озвучення ціни.

— І що ти хочеш? — тихо питаю й дуже сподіваюся на щось адекватне.

Він опускає погляд на мої губи, потім знову піднімає до очей.

— Своє.

Дуже «зрозуміло» пояснює.

— Це що?

Макар ухмиляється.

— Те, про що попросила.

Я пирхаю.

— Видно, в клубі я не дуже зрозуміло тобі пояснила. Я не товар! Така «оплата» не передбачена… зайчику.

Блондин усміхається ще ширше. І це лякає мене значно більше, ніж якби він злився чи кричав. Бо він не схожий на нормального. Взагалі.

Боже, ну до кого я поперлася по допомогу?..

— Я не зайчик, — м’яко каже. — Ти помилилася з висновками.

Підіймає руку й проводить кісточками пальців по щоці.

У мене збивається подих. Серце падає кудись у п’яти.

Що він, блін, робить?

Відвертаю голову вбік, щоб не торкався. А він ковзає пальцями по шиї. Зупиняється біля ключиці — і замикає їх на горлі. Не боляче. Але так, що дихати стає складніше.

І це страшно.

Я навіть відчуваю, як пульс б’ється об його пальці.

Він зараз стисне сильніше?

Макар стежить за моєю реакцією, як хижак за здобиччю. Дивиться в очі. Які, здається, зараз розширилися до межі.

Мамочки… Та він точно псих. Абсолютно. І схоже, завтра мене знайдуть зі зламаною шиєю десь у канаві.

Блондин нахиляється до моїх губ і проводить язиком по них. Зухвало. Відверто. Повільно.

Я не дихаю. Не рухаюся. Але внизу живота все стискається від цього дотику.

— Але нічого, — каже просто в губи, обпікаючи подихом. — У тебе буде час зробити правильні висновки.

Та я вже зробила. Треба тікати. Без оглядки. Кудись у ліс. Або взагалі в іншу країну.

— Макаре Юрійовичу, потрібно йти. Машина чекає, — лунає голос позаду.

Він відпускає мою шию, і лише зараз я ковтаю, глибоко вдихаючи.

— Псих, — шепочу. — На всю голову.

Вириваюся з його рук, пальто падає на підлогу, і я мигом зриваюся до сходів на другий поверх. Я десь там сховаюся — бо на вулиці його машина. Туди бігти точно не варіант.

Але добігти до сходів не встигаю. Мене ловлять за талію, відриваючи від підлоги.

— Пусти, — вигукую, намагаючись вирватися.

Та мене розвертають. І я бачу кам’яне обличчя блондина. На ньому — нуль емоцій. Лише холодний блиск блакитних очей.

— Забери її, — рівно каже він, розвертається й іде до вхідних дверей.

— Ні, — шиплю. — Не згодна. Відпусти негайно.

Здоровило майже тримає мене, як брудну дитину, на витягнутих руках і мовчки йде слідом за блондином.

Бляха… БЛЯХА.