Раді Вас бачити!

Ясміна.

Щось гучно стукає.

Я різко розплющую очі, не одразу розуміючи, де я і що відбувається. Сон липне до свідомості, але звук вривається в нього різко, неприємно. Кілька разів кліпаю. Прислухаюся.

Тиша.

— Дідько... — бурчу, перевертаючись на бік і натягуючи ковдру вище.

Знову сусіди ремонт затіяли? Як вихідні — так і тарабанять. Кроти, блін.

Заплющую очі, намагаючись знову провалитися в сон, але у скронях накочується тупа пульсація. Різко. Надто різко.

Тихо стогну. Я ж усього два коктейлі випила… Чого так болить?

— Та-а-ак...

Завмираю. Очі самі розплющуються.

Це точно не перфоратор.

— Та ну… — шепочу, зариваючись головою під подушку.

Вони ще й траходром влаштували. Серйозно?

— Дайте виспатися! — бурчу, ляскаючи долонею по стіні.

— Міша-а-а...

Руки різко холонуть. Серце робить важкий, глухий удар.

Міша?..

Повільно прибираю подушку з голови.

— Ні, — нервово усміхаюся.

Ні-ні-ні. Тато не міг.

Просто не міг так вчинити.

Але ритмічні стуки не припиняються. Навпаки — стають чіткішими. Гучнішими.

Різко сідаю на ліжку. Ковдра летить убік. Ноги самі йдуть до дверей, поки мозок заперечує почуте.

Розчиняю.

— Ще… та-а-ак…

Голос. Жіночий. І він — із батьківської спальні.

Я кам'янію, стискаючи пальцями дверний косяк так сильно, що нігті впиваються в дерево. У грудях починає колоти. Гостро. Неприємно.

— Глибше… м-м…

Відвисаю.

— Не вірю, — шепочу, йдучи до спальні. Майже біжу. І чим ближче до дверей — тим гучніші звуки.

Сльози самі скочуються по щоках.

Тато. Когось. Привів.

Привів… сюди. У їхню спальню.

Зупиняюся біля дверей. Вони прочинені. Ще можна розвернутися й піти. Зробити вигляд, що нічого не чула. Але рука піднімається й штовхає двері.

Блондинка на ліжку. На четвереньках. І тато... Господи.

Різко відвертаюся, ніби мене вдарили. А звук ударів тіл, відлунує, ніби в черепу.

— Я не заважаю? — голосно питаю.

— Ясю… — перелякано видихає тато. — Ти ж у Насті ночуєш…

Витираю щоки.

— Схоже, не вчасно передумала. Так?

Розвертаюся й виходжу, гучно грюкнувши дверима.

Мами немає три місяці. ТРИ. А він уже… З якоюсь… лахудрою. У їхній спальні. На їхньому ліжку.

Смикаю шафу, витягую спортивний костюм, натягую його різко, зло, ніби це він у всьому винен.

Хапаю телефон, набираю Настю. У неї поживу. Аби не тут.

Гудки. Довгі.

— Ясміно, треба поговорити, — голос батька позаду.

— Не хочу, — відрізаю. — Вийди.

Знову тисну виклик.

— Ясю, — не вгамовується. — Давай спокійно, на кухні… кави вип’ємо…

Різко обертаюся. Щоки палають від злості.

— Іди, тату! Я бачити тебе не хочу.

Очі в нього звужуються.

— Не влаштовуй трагедію. Я нічого поганого не зробив.

Сльоза зривається сама.

— І давно ти водиш сюди цю… — махаю рукою в бік стіни. — білявку?

— Стеж за словами, — тицяє в мене пальцем. — Іра — моя жінка. У нас усе серйозно.

У животі скручується клубок.

— А мама? Все? Забув?

Він робить паузу.

— Ясміно… її більше немає. Життя...

— Ні-ні-ні, — перебиваю, підвищуючи голос. — Мовчи. Навіть не починай.

Витираю сльози.

— Життя триває через рік. Через два. Але не через три місяці.

Голос зривається.

— Навіть слідство ще не закінчилося… а ти вже…

Він робить крок до мене. Я — назад.

— Геть, — гаркаю, показуючи на двері.

Батько шумно видихає.

— Вранці поговоримо.

І виходить, зачинивши за собою двері.

Падаю на ліжко, обіймаю подушку й плачу. Тихо. Глухо.

Як він зміг так швидко викинути маму з серця? Як? Я цього не розумію. Зовсім.

Витираю очі, знову набираю Настю.

Довгі гудки і довгоочікуване:

— Яська-а, — кричить, язик заплітається. — Ти куди поділася? З красенем, так?

Музика десь на фоні. Вони ще в клубі.

— Ти коли додому? — хрипко питаю.

Пару секунд мовчання.

— Не зрозуміла, — подруга миттєво стає серйознішою. — Він що, образив тебе?

Прикриваю очі.

— Ні. Тут інше.

— Що? — насторожується.

Облизую пересохлі губи.

— Можна до тебе… пожити трохи?

— Звісно ми...

— Що там? — кричить Людка, перебиваючи її. — Хто її образив?

— Та не кричи, — шипить на неї. — Так, Ясю, ми вже їдемо до мене. Чекаємо на тебе.

— Дякую, — шепочу.

Вони моя підтримка. Завжди і в усьому.

У рюкзак запихаю найнеобхідніше. Решта — потім. Головне — піти.

Закидаю рюкзак на плече, йду до виходу, намагаючись бути тихою. Взуваюся, аж тут за спиною:

— Ти куди?

Обертаюся.

Вона стоїть у червоному халаті. Губи, груди — усе по класиці.

Де тато її підчепив? На якому проспекті?

— Не ваша справа, — гаркаю, надягаючи пальто.

Складає руки на грудях. Ділова, як для тієї, що тут чужа.

— До обіду повернися. У Міші є новина.

У грудях знову підіймається гарячий клубок.

— Ти мені вказувати будеш?

Жінка примружується.

— Раджу не сваритися зі мною.

Дивлюся їй просто в очі.

— Засунь свою пораду собі в... кишеню.

Хапаю рюкзак і виходжу, грюкнувши дверима так, що здригаються стіни.

Плювати, хто прокинеться. Мені треба на щось вилити свій біль. Інакше він мене зжере. Знову.