Раді Вас бачити!

Ясміна.

Блондин схиляє голову трохи набік, не відводячи від мене погляду. Повільно вдихає. І куточки його губ тягнуться вгору. А очі… Вони спалахують непідробним інтересом. Як у злодія, коли він побачив бажаний трофей.

По моїй шкірі проходить неприємний мандраж. Щось занадто йому до смаку моє прохання.

— І я скучив, крихітко, — хрипко каже, але досить голосно.

Затримую подих.

Це «згоден допомогти»? Чи… що?

— Ясміно, йди сюди, — наказує батько.

Рука незнайомця на моїй талії стискається сильніше. Жорсткіше. Демонстративно. Він ковзає поглядом униз. До моїх губ. І лише потім — неохоче — переводить його мені за спину. На мого батька.

— Проблема? — спокійно питає.

Зміщую руку на груди блондина. Для вигляду. Хоча, здається, «вид» ми вже розіграли на всю залу. Голоси помітно стихають. Навіть хлопці, що щойно реготали поруч, тепер мовчать.

— Відпусти її, — голос батька стає жорсткішим.

На мить заплющую очі. Тато злий. Дуже.

Пальці на моїй талії стискаються ще сильніше, притягуючи мене впритул.

— Вона — моя, — коротко каже блондин.

Повисає пауза. Наче й радіти треба — погодився допомогти. Але поруч із цим чоловіком спокою — нуль.

Прикушую губу й повертаюся обличчям до батька. Не стояти ж увесь час спиною. Якщо вже вилізла на «сцену театру», то грати треба впевнено й до кінця.

Батько почервонів, ніздрі розширені, як і очі. Він не просто злиться — він вибішений.

Іра, що стоїть позаду нього, дивиться на руку в мене на талії так, ніби там ніж приставлений.

А блондин… розважається. Інакше, як ще назвати його дії?..

Його долоня повільно ковзає по моєму боці. Вгору по ребрах. У мене перехоплює подих. Але стою нерухомо. А потім він так само повільно зміщує її мені на живіт. Я вся стискаюся. Перехоплюю його руку, коли вона по-власницьки зупиняється сама, злегка натискаючи на живіт. І буквально пропалює жаром його шкіри, навіть крізь тканину сукні. Ковтаю, відчуваючи спокійні удари його серця мені в спину.

Мм. Мені б зараз не нервувати. Було б просто шикарно.

— Пожартували — і досить, — робить крок ближче батько. — Іди до мене, Ясміно.

— А хто жартує? — ліниво звучить над головою. — Ясміна моя.

Блондин вимовляє моє ім’я так м’яко, що навіть у глухого не виникне сумнівів на цей рахунок.

У батька смикається щока — раз, другий.

У мене всередині все холоне. Тато… зараз зірветься.

Іра ніби отямлюється. Підходить до батька й бере його під руку.

— Макаре, — починає вона, натягуючи нервову усмішку. — Тут якесь непорозуміння. Ясміна заручена з іншим чоловіком.

На мить мені здається, що повітря в приміщенні закінчилося. І я зараз знепритомнію від його нестачі.

Заручена?

Мене починає трясти. Сильно. До клацання зубів.

Господи, та це ж вирок. Блондин зараз мене відпустить, і я… мене…

Переводжу погляд до столів. На Яна. Він дивиться на нас і щось каже чоловікові поруч. Той киває й швидко прямує до виходу. Надто швидко.

Кліпаю очима, намагаючись прогнати сльози й не розридатися від безвиході. Мій план провалився. З гучним «бабах».

— Заручинам кінець, — спокійно каже Макар. — Вона тепер зі мною.

Батько голосно видихає з тихим писком. А я ще сильніше стискаю руку блондина й не маю жодного уявлення, що робити далі. Відчуття, ніби я на полі бою — і зараз довкола засвистять кулі. От тільки за що грає Макар — незрозуміло. І від цього — ще страшніше. Бо він стоїть моїм захистом, а ціну за це ще не озвучив. І вона точно буде дуже високою.

Батько проводить рукою по обличчю, ніби намагається взяти себе в руки. 

— Так справи не робляться, — каже тато. І видно — намагається бути спокійним. — У неї є зобов’язання.

Я ще сильніше притискаюся спиною до блондина. Тато зайшов з іншого боку — домовлятися. А це означає — у нього вийде. Я зараз піду з ним. І мені… кінець.

Про наслідки я навіть не думала. А ТРЕБА БУЛО!

— Ясміна просто посварилася з нареченим, — втручається Іра. — Вона в нас із характером, — трохи тихіше додає, ніби це дуже важливо.

Макар хмикає. Він то уже встиг познайомитися з моїм характером.

— Ми завтра з тобою спокійно все обговоримо, — додає батько. — А зараз… Доню, нам час додому.

І дивиться на мене так, що в погляді читається: «Не смій ослухатися».

Як же я шкодую, що все це затіяла. Дуже шкодую.

— Добрий вечір, — лунає спокійний голос.

І ніби за командою всі повертають голови праворуч.

Високий, широкоплечий чоловік. Років п’ятдесяти. Погляд важкий, уважний. Спочатку — на Макара. Потім — на його руку в мене на животі. І лише потім — на мене. Погляд темно-карих очей такий, ніби душу витягує назовні. Як у фільмі про Гаррі Поттера — дементори.

— Єгоре Васильовичу, — щебече Іра. — Добрий вечір.

Він лише на мить переводить погляд на неї й знову повертається до нас.

— Макаре, і що це за скарб ти так притискаєш до себе? — серйозно питає.

— Моє, — відповідає блондин, ніби це щось пояснює.

Єгор Васильович трохи піднімає брову, знову оглядає мене. Погляд ковзає до чобіт — і на його обличчі з’являється крива усмішка.

— Не здивований.

— Єгоре Васильовичу, — лепече Іра. — Із ювілеєм вас.

Той киває з сухим:

— Дякую.

І знову повертається поглядом до нас.

— Батько буде? — питає у Макара. — Запізнюється сильно.

— Буде, — відповідає той. — Мої вітання, Васильовичу, але нам час. Бувайте.

Зміщує руку мені на бік і тягне за собою — так упевнено й швидко, що навіть обуритися не встигаю.

— Що за… Ясміно! — рявкає тато.

Я йду за Макаром і внутрішньо готуюся, що мене зараз схоплять за руку. Але цього не відбувається.

Озираюся вже біля виходу із зали — і бачу, як двоє здоровенних амбалів перегороджують шлях батькові. Стають так, що далі пройти неможливо. Навіть якщо дуже захочеться.

От чорт...

Оце я влипла в лайно. І воно мене вже по шию затягло. Тепер питання — як вибратися?..