Раді Вас бачити!

Ясміна.

Секунда — усе вантажиться, і в мене очі ледь не лізуть на лоба. Показує якихось бандитів, психів і кримінальні новини. А потрібного Біса немає.

Гортаю вже мало не до кінця — і нічого.

— М-да, — шепочу. — Ідея так собі.

Треба якось інакше вбити в пошук. Питання тільки — як? Я ж знаю лише ім’я. І все.

— Що там? — питає Настя, уже сидячи до Людки спиною. Посваритися встигли. — Знайшла щось?

— Ні, — видихаю. — Треба якось по-іншому шукати.

— Ім’я його вбий, — радить Люда, відпиваючи каву. — Або той клуб, де ми були. Раптом він власник.

Ну… як теорія — цілком нормальна.

Хмурюся, намагаючись згадати. Я ж навіть на вивіску не дивилася. Я взагалі туди йти не хотіла.

— «Фаетон», — підказує Настя. — Найкращий клуб, між іншим, у нашому місті.

— Дякую, — кидаю й швидко вбиваю назву клубу в пошук.

Чекаю секунду. Натискаю на першу вкладку й гортаю вниз.

Нічого цікавого. Фото вечірок. Якісь блогери. Реклама. Е-е-е… Навіть фото персоналу й власника.

Темноволосий, широкоплечий і з яскраво-зеленими очима.

— Лінзи? — питаю в дівчат, повертаючи до них телефон.

Хоча нащо мені це взагалі?

Обидві вдивляються в екран.

— Красивий, — усміхається Настя.

Людка фиркає.

— Нормальний. І лінзи, — відрізає Люда. — А він тобі нащо? — переводить погляд на мене.

— Це Ігор? — Настя знову зазирає в телефон.

— Нє, — махаю головою. — Це власник клубу «Фаетон».

— Треба ще раз туди сходити, — мрійливо бурмоче Настя.

Кому що. А Насті — гульки й любовні пригоди.

Повертаю телефон до себе й продовжую гортати сторінки.

Купа відгуків про клуб. Розкручують його просто шикарно.

І тут:

«У "Фаетоні" знову бійка. Хто призвідник?»

Завмираю, тисну на заголовок — і серце неприємно смикається. На фото Макар. У чорній футболці. На обличчі кров. І дивиться так, ніби зараз фотографа вб’є.

— Ой, — тихо видихає Настя, зазираючи в телефон. — Це він?..

— Угу, — шепочу.

Прокручую нижче.

«За словами очевидців, призвідником бійки став Макар Демидів, відомий як Біс. І це вже друга сутичка за цей тиждень.»

— Боже, — шепоче Настя. — Він що… агресивний?

— Швидше псих, який любить бити людей, — похмуро вставляє Люда.

Я ковтаю, продовжуючи читати.

«Цього разу Біс побив Ігоря Сташевського ледь не до напівживого стану. Але клуб Віталія Сафонова "цього разу" не постраждав.

Подейкують, що бійка була через…»

Сторінка різко зникає, і висвічується напис:

«Помилка 404. Запитувану URL-адресу не знайдено на цьому сервері.»

Натискаю оновити — і те саме.

— Чого?.. — здивовано видихаю.

Оновлюю сторінку ще раз. І знову: «Помилка 404».

— Я ж щойно це читала… — розгублено кажу. — У чому справа? — підіймаю погляд на дівчат.

Людка відкидається на спинку стільця й підносить чашку до губ.

— Почистили інтернет, — повідомляє й робить ковток. — Що тут незрозумілого?

— Вночі, чи що? — дивуюся.

Кошу погляд на настінний годинник — 3:20. Нормальні люди в цей час сплять.

Видихаю. Схоже, нормальні люди — раз, два і закінчилися.

— Мабуть, написали зайве — от і прибрали, — знизує плечем Люда. — А час узагалі не має значення. Може, це була сота стаття. Поки дійшли до неї вже й ніч настала.

— А-а, — бурчу, хоча Людчина думка звучить… ну, не дуже на логіку кладеться.

— Ти там хоч щось корисне прочитати встигла? — питає Настя.

— Демидів Макар, — оголошую. — Він же Біс.

— Та це ж дуже корисно, — каже Настя, закидаючи в рот мармеладку. — Тепер вбий у Гугл — і дізнаємося, що це за людина.

— Генійка, — шепоче Люда.

Настя стріляє в неї поглядом.

— Так, генійка, — огризається.

Закочую очі й друкую: «Демидів Макар біографія». Натискаю пошук — і сторінка одразу видає купу посилань. Інтерв’ю. Бізнес-форуми. Якісь статті. Фото.

Зосереджуюся на біографії й читаю вголос:

— Демидів Макар Юрійович, народився третього квітня 1999 року. Молодий підприємець із дуже непередбачуваним характером. Власник бійцівського клубу «Нокаут», де часто проходять бої за участю відомих боксерів. Таких як: Денис Берінчик, Олександр Гвоздик, Василь Ломаченко…

— Почекай, — перебиває Люда. — Та це ж скандальний клуб. Я чула, як хлопці в групі шушукалися, що там бої без правил влаштовують.

Заєбісь просто. 

Ото от чого він із охороною ходить. Мабуть, йому вже разок добряче наваляли. Напевно, підхімічів із результатами боїв — от і приклали його гарненько пару разів.

Прикушую губу.

Ні. Навряд все саме так. У статті ж було написано, що він ледь не забив людину до смерті. Значить, битися він уміє. І охорона точно не через це поруч.

А тоді чому?..

— Ого, — шепоче Настя. — Це ж незаконно.

— А викрадати нашу Ясю — законно? — бурчить Люда. — Йому, схоже, взагалі похуй на закон.

А потім дивиться на мене:

— Що там ще?

Опускаю погляд у телефон.

— Батько Макара Юрійовича — Демидів Юрій Антонович… — замовкаю, пробігаючись очима по тексту, бо далі буквально кілька рядків про його батька. І все. 

Щось інформації підозріло мало.

— Дивно, — хмурюся, відкриваючи інше посилання.

На екрані Макар у чорному костюмі. Годинник. Ідеальна укладка. Поруч якийсь чоловік із сивиною у волоссі.

«Сім’я Демидівих відвідала відкриття нового житлового комплексу».

— Це точно він? — питає Настя, сідаючи поруч зі мною. — Тут він прям… нормальний.

Нормальний? Та це слово до нього взагалі не застосовується.

Відкриваю інше фото.

Макар комусь тисне руку. Усміхається. Спокійний. Зібраний. І якби я не бачила його сьогодні — ніколи б не подумала, що ця людина може: втискати в стіну; погрожувати; і дивитися так, ніби вже роздягнув тебе очима.

Щоки чомусь знову спалахують жаром.

Козлина, блін.

— А красивий все-таки, — зітхає Настя.

— Ага, — хмикає Люда. — Особливо якщо любиш психопатів.

Це точно!..

Повертаюся на головну сторінку. Прокручую нижче.

«Інвестиційний форум».

«Молодий підприємець у десятці найкращих».

«Благодійний вечір».

— Та ну, — бурмочу собі під ніс, натискаючи на посилання. — Не вірю.

«Сім’я Демидівих закрила збір на закупівлю апаратів штучного дихання для новонароджених».

Та ви знущаєтесь. А де інформація про «Біса»?.. Чому повсюди «свята людина»?

— Моторошно якось, — тихо каже Настя. — В інтернеті він узагалі інший. Допомагає людям і все таке.

Згодна. Моторошно просто капець як.

— Обгортка, — вставляє Люда. — Пишуть тільки те, що треба. А решту не розголошують. Я впевнена.

Дивлюся на Люду.

Підтримка від неї просто космічна. Прямо заспокоїла мене. І мені миттєво перестало бути страшно.

Гортаю далі.

Якийсь форум. 

Коментарі. Чутки. Аноніми.

«Не зв’язуйтеся з Бісом. Небезпечна людина».

«Якщо винен Демидіву — краще тікай. Борги він не пробачає».

«Після закритих боїв люди зникають».

— Ой бляха, — видихає Люда. — Бачите? Те, про що я казала. Правда — не для інтернету.

Я відчуваю, як усередині все холоне.

Прокручую нижче.

«Кажуть, Біс кришує половину елітних клубів міста. Особливо “Фаетон”. Власник — його друг».

«Чув, у нього вся поліція куплена, щоб носа до нього не сунула».

«Він такий сексуальний))) З таким гріхом і в пекло не страшно впасти))».

Фиркаю. Теж мені, спокусника знайшла. А те, що він на всю голову хворий — нічого?

«Нє, яким би красивим не був — він НЕБЕЗПЕЧНИЙ!!!!!! Грається з дівчатами, ламає їх під себе, а потім викидає, як зламану іграшку. Краще йому на очі не потрапляти!»

Пальці завмирають на екрані.

«Це правда, що Віцов зник після бою з Бісом, у якому програв?»

«Та “прибрали” його. І все. Він занадто голосно кричав, що Біс виграв незаконно.».

«Ну він і дебіл. Та ніхто ще не виграв у Біса! Яке "не законно"?»

«Та ну… Реально, Віцова убр@ли чи що?»

«А ви як думали буде??? Демидів же мафіозі на прізвисько Біс. Від такого чого завгодно чекати можна)»

— Пиздець… — шепочу і швидко згортаю сторінку, кладучи телефон на стіл.

Я вже начиталася. Досить. Більше не хочу.

— Ясю?.. — тихо кличе Настя.

Підіймаю голову.

Дівчата дивляться на мене великими очима.

— Мені здається, — обережно починає Настя, — тобі реально поки краще додому не повертатися. Бо тато — це вже дрібниці в порівнянні з Бісом.

— Та невже? — нервово сміюся. — А я якраз збиралася додому. До татуся і Яна.

Настя підтискає губи. Образилась.

— І на вулицю — теж краще зайвий раз не виходити, — додає Люда.

— Ага, зараз, — вигукую. — Може, мені ще в підвалі оселитися? Мало що там про нього пишуть! У наш час мафіозі не існує. Він просто довбаний багатій із прибабахом.

— Але з прибабахом, — каже Настя. — І багатий.

Мене починає трохи трусити.

— Я не можу забитися в куток лише тому, що начиталася страшилок про нього. Це тупо, — обурююся. — У мене є життя. Навчання. Мені ніколи влаштовувати драму в стилі дешевих фільмів.

Настя знизує плечима, а Людка несподівано підтримує:

— Правильно, Ясю. Він, може, вже забуде про тебе на ранок, а ти через нього ще й контрольну в Замкової завалиш. От тоді точно — повний капут.

Я киваю. Погоджуюся з нею.

— Тим паче ми разом на навчання поїдемо. Нема чого боятися, — додає Людка. — Якщо що — вріжу й утечемо, — і показує удар кулаком.

Я усміхаюся. І, здається, трохи відпускає.

Ну не ввалиться ж він у навчальний заклад з охороною. І не потягне мене звідти силоміць.

— А тепер — спати? — уточнює Настя. — Хоча б пару годинок.

— Угу, — шепочу, підводячись із-за столу.

Завтра все буде добре. Я впевнена.

Мабуть.