Макс

Напевно, я ще ніколи не бачив, щоб на пунктах пропуску стояло стільки найманців. Вони кружляють, мов цербери, уважно фіксуючи щось у паперах і проводжаючи кожного пильними поглядами.

Біля оновленого маєтку ще гірше. Щойно я зупиняюся біля входу — мене ледь не витрушують з автівки. Один охоронець грубо обмацує пальто, інший водить біля мене металошукачем. Той одразу пищить.

— Ніякої зброї, — коротко кидає він.

Я мовчки дістаю пістолет з нагрудної кобури, віддаю складний ніж. Перевірка повторюється. Щоб довести, що я чистий, доводиться залишити гаманець, годинник і навіть монети з кишень. Добре, що хоч мій ремінь не визвав такої цікавості...

У маєтку — звична тиша. Але тепер вона інша. Навіть тут стоїть охорона. Ведуть мене поглядами, поки я йду до кабінету Ільяса.

Я бачив його різним. Злим. Спокійним. Холодним.

Але таким — ніколи.

Ільяс не зірвався, коли виграв війну, але втратив для себе щось значно цінніше — її. Не зламався, коли довелося зачистити зрадників і убезпечити свою спину від помсти.

Він просто… перестав залишати місце для помилок. Ні нам, ні собі.

Кабінет, знищений у вогні, тепер інший. Непривітний, стерильний до скрипу. Без зайвих деталей. Як і люди — слухняні. Як і рішення — точні.

Система знову працює. І, здається, навіть краще, ніж раніше.

— Захід остаточно закрив кордони, — кажу я йому в спину.

Він не відривається від вікна, за яким вже розквітає весна.

— Очікувано.

Обертається. Без жодної емоції.

— Зник наш останній шпигун. Уже два дні без зв’язку, — підходжу до столу, простягаючи теку зі звітом.

Ільяс відкриває її, швидко переглядаючи хронологію дзвінків, завдання, які я йому ставив, і точку, де зник сигнал GPS.

— Знайди іншого.

Він закриває теку й кладе її до шухляди. Там уже з десяток таких самих.

— Можливо, варто вже прийняти той факт, що Валерія не повернеться? Її більше ніхто не бачив після того, як вона зникла, — обережно питаю, намагаючись не розбурхати Ільяса.

Та він піднімає очі, які горять вогнем. Злий, як сам чорт.

— Ти не можеш заперечувати, що саме вона злила наш сервер Заходу.

— Навіщо мені заперечувати очевидні речі? — він сіпає бровою, недобро всміхнувшись.

— Бо ти дивишся так… — він пронизує мене поглядом, через що провина мене таки пожирає живцем, — наче ніколи її не відпустиш, — договорюю.

— Ця брехлива лярва — моя дружина, — жорстко уточнює Ільяс. — Чого б це мені її відпускати так просто, Максе?

— Ти не думав, що вона вже може годувати хробаків?

— О, ні… — він хрипко сміється. — Вона з моєї породи. Живуча.

Здається, що з однією із обіцянок Лєрі я таки не впорався. Бо скільки б я не вкладав у голову Ільяса нагадування про її зраду — він тільки більше розпалюється. Не від тихих почуттів, які боявся визнати, як і вона сама. А від бажання знайти і власноруч вбити.

Якщо вона впоралася з Мироном і вижила, краще б їй ніколи більше не потрапляти на очі Хана.

— Ти справді у це віриш? Хане, може ти вже забув, але нещодавно ти влаштував бійню, знищуючи зрадників. І вона для Заходу — такий самий відпрацьований матеріал, — підбиваю його до прийняття того факту, що Валерія мертва.

Та врешті ні я сам, ні він у це не віримо.

— Якщо і так, то спершу я хочу побачити її тіло.

Ільяс дивиться прямо. Говорить твердо і впевнено… знищив всі теплі почуття до жінки.

— Я тебе почув, — киваю. — Як там хлопчисько? — змінюю тему, не маючи бажання викликати підозр через наполегливість.

— Готується до екзаменів, — його очі знайомо теплішають, а посмішка стає іронічною. — Каже, що хоче стати програмістом.

— Так, — я й сам не стримую посмішку. — Він толковий хлопчина.

Поки були хвилювання у наших рядах, Ден був у мене вдома. Це стало несподівано цікаво і весело, а моя холодна квартира ожила з його розмовами. Особливо, до чого я звик, так це як Ден навчився витрясати з мене душу щовечора, аби я показав йому хоча б парочку цікавих кодів для приколів над друзями.

— А як він… взагалі? Врешті, Ден думав, що зустрінеться з сестрою.

— Та ніяк, — знизує плечима Ільяс. — У маєтку достатньо роботи, щоб зайняти гарячу голову. Іноді питає, та вже не так часто.

— І що ти йому кажеш?

Хан рипнув зубами.

— Нічого. Я заборонив піднімати цю тему.

Насправді, я його розумію. Не слід втішати хлопця поверненням сестри, яку він може вже ніколи не побачити.

— Гаразд. То що, проведеш до офісу? Мені вже кортить подивитися нове робоче місце.

Ільяс встає, важко спираючись долонями на стіл. Наслідки від кулі, яка прошила його ребро з легенею, все ще наочно відчутні. Та все ж мій погляд прикипає до іншого… До того золотого обідка, що нагадує всім навколо — в нього є дружина.

— Не раджу, — він всміхається.

— Що? — не зрозумів я його слів.

— Не раджу зв'язуватися з жінкою. Якою б вона не була, рано чи пізно ти захочеш її вбити власними руками.

Я напружено сковтую і не знаходжу, що відповісти.

Здається, мій дорогий друже... спершу ти вб'єш мене. 

Кінець!

P.S. Історія Валерії та Ільяса ще не завершена ♥ Це лише кінець першої книги. Продовження вже в розробці, але йому потрібен час. Тож ми ще обов’язково до них повернемось ♥

Приєднуйтесь до історії про Вікторію і Тимура у книзі «Гра без обмежень»

Анотація:

Вікторія звикла покладатися лише на себе. Вона вміє мовчати, коли боляче, усміхатися, коли страшно, і робити те, за що одного дня зненавидить себе.

Тимур Громов — її керівник. Спокійний, уважний і надто проникливий чоловік, поруч із яким дедалі важче приховувати правду. А правда Вікторії небезпечна: шантаж, брудні гроші і брехня. Люди за спиною, які не пробачають помилок…

І поки між ними зростає почуття, яке мало залишитися лише фліртом, минуле повільно тягне їх обох на дно. Бо коли брехня, страх і почуття сплітаються разом — хтось обов’язково заплатить надто високу ціну.

Теги: #наполегливий_харизматичний_чоловік #жінка_з_таємницями #кримінальне_минуле

А також є історія про Ольгу і Даміра у книзі «Коли я зникну»

Анотація:

Колись між нами була лише одна ніч. Для нього — випадкова. Для мене — та, після якої я надто довго не могла його забути.

Дамір зник без пояснень, а коли знову з’явився в моєму житті — дивився так, ніби між нами ніколи нічого не було.

Він холодний, різкий і вперто тримає дистанцію. А я чомусь знову йду за ним — попри його постійне «зникни», чужі секрети й відчуття, що він тікає не від мене, а від усього, що може зробити його слабким.

Я була впевнена, що зможу достукатися до нього... Та можливо, такі чоловіки справді не мають серця?

Теги: #нерозділене_кохання #холодний_суровий_герой #дівчина_добивається_хлопця