Раді Вас бачити!

Макс

Напевно, я ще ніколи не бачив, щоб на пунктах пропуску стояло стільки найманців. Вони кружляють, мов цербери, уважно фіксуючи щось у паперах і проводжаючи кожного пильними поглядами.

Біля оновленого маєтку ще гірше. Щойно я зупиняюся біля входу — мене ледь не витрушують з автівки. Один охоронець грубо обмацує пальто, інший водить біля мене металошукачем. Той одразу пищить.

— Ніякої зброї, — коротко кидає він.

Я мовчки дістаю пістолет з нагрудної кобури, віддаю складний ніж. Перевірка повторюється. Щоб довести, що я чистий, доводиться залишити гаманець, годинник і навіть монети з кишень. Добре, що хоч мій ремінь не визвав такої цікавості...

У маєтку — звична тиша. Але тепер вона інша. Навіть тут стоїть охорона. Ведуть мене поглядами, поки я йду до кабінету Ільяса.

Я бачив його різним. Злим. Спокійним. Холодним.

Але таким — ніколи.

Ільяс не зірвався, коли виграв війну, але втратив для себе щось значно цінніше — її. Не зламався, коли довелося зачистити зрадників і убезпечити свою спину від помсти.

Він просто… перестав залишати місце для помилок. Ні нам, ні собі.

Кабінет, знищений у вогні, тепер інший. Непривітний, стерильний до скрипу. Без зайвих деталей. Як і люди — слухняні. Як і рішення — точні.

Система знову працює. І, здається, навіть краще, ніж раніше.

— Захід остаточно закрив кордони, — кажу я йому в спину.

Він не відривається від вікна, за яким вже розквітає весна.

— Очікувано.

Обертається. Без жодної емоції.

— Зник наш останній шпигун. Уже два дні без зв’язку, — підходжу до столу, простягаючи теку зі звітом.

Ільяс відкриває її, швидко переглядаючи хронологію дзвінків, завдання, які я йому ставив, і точку, де зник сигнал GPS.

— Знайди іншого.

Він закриває теку й кладе її до шухляди. Там уже з десяток таких самих.

— Можливо, варто вже прийняти той факт, що Валерія не повернеться? Її більше ніхто не бачив після того, як вона зникла, — обережно питаю, намагаючись не розбурхати Ільяса. 

Та він піднімає очі, які горять вогнем. Злий, як сам чорт. 

— Ти не можеш заперечувати, що саме вона злила наш сервер Заходу. 

— Навіщо мені заперечувати очевидні речі? — він сіпає бровою, недобро всміхнувшись. 

— Бо ти дивишся так… — він пронизує мене поглядом, через що провина мене таки пожирає живцем, — наче ніколи її не відпустиш, — договорюю. 

— Ця брехлива лярва — моя дружина, — жорстко уточнює Ільяс. — Чого б це мені її відпускати так просто, Максе? 

— Ти не думав, що вона вже може годувати хробаків? 

— О, ні… — він хрипко сміється. — Вона з моєї породи. Живуча. 

Здається, що з однією із обіцянок Лєрі я таки не впорався. Бо скільки б я не вкладав у голову Ільяса нагадування про її зраду — він тільки більше розпалюється. Не від тихих почуттів, які боявся визнати, як і вона сама. А від бажання знайти і власноруч вбити. 

Якщо вона впоралася з Мироном і вижила, краще б їй ніколи більше не потрапляти на очі Хана. 

— Ти справді у це віриш? Хане, може ти вже забув, але нещодавно ти влаштував бійню, знищуючи зрадників. І вона для Заходу — такий самий відпрацьований матеріал, — підбиваю його до прийняття того факту, що Валерія мертва. 

Та врешті ні я сам, ні він у це не віримо. 

— Якщо і так, то спершу я хочу побачити її тіло. 

Ільяс дивиться прямо. Говорить твердо і впевнено… знищив всі теплі почуття до жінки. 

— Я тебе почув, — киваю. — Як там хлопчисько? — змінюю тему, не маючи бажання викликати підозр через наполегливість. 

— Готується до екзаменів, — його очі знайомо теплішають, а посмішка стає іронічною. — Каже, що хоче стати програмістом. 

— Так, — я й сам не стримую посмішку. — Він толковий хлопчина. 

Поки були хвилювання у наших рядах, Ден був у мене вдома. Це стало несподівано цікаво і весело, а моя холодна квартира ожила з його розмовами. Особливо, до чого я звик, так це як Ден навчився витрясати з мене душу щовечора, аби я показав йому хоча б парочку цікавих кодів для приколів над друзями. 

— А як він… взагалі? Врешті, Ден думав, що зустрінеться з сестрою. 

— Та ніяк, — знизує плечима Ільяс. — У маєтку достатньо роботи, щоб зайняти гарячу голову. Іноді питає, та вже не так часто. 

— І що ти йому кажеш? 

Хан рипнув зубами. 

— Нічого. Я заборонив піднімати цю тему.

Насправді, я його розумію. Не слід втішати хлопця поверненням сестри, яку він може вже ніколи не побачити. 

— Гаразд. То що, проведеш до офісу? Мені вже кортить подивитися нове робоче місце. 

Ільяс встає, важко спираючись долонями на стіл. Наслідки від кулі, яка прошила його ребро з легенею, все ще наочно відчутні. Та все ж мій погляд прикипає до іншого… До того золотого обідка, що нагадує всім навколо — в нього є дружина. 

— Не раджу, — він всміхається. 

— Що? — не зрозумів я його слів. 

— Не раджу зв'язуватися з жінкою. Якою б вона не була, рано чи пізно ти захочеш її вбити власними руками. 

Я напружено сковтую і не знаходжу, що відповісти.

Здається, мій дорогий друже... спершу ти вб'єш мене. 

***

P.S. Історія Валерії та Ільяса ще не завершена ♥
Це лише кінець першої книги.

Продовження вже в розробці, але йому потрібен час.

Тож ми ще обов’язково до них повернемось ♥