Раді Вас бачити!

— Не подобається? — питаю, вкотре спіймавши дивний погляд Ільяса на своїй сукні.

— Подобається. Але чомусь я хочу одягнути тебе хоча б у це бісове пальто, — задумливо відповідає він, стискаючи в руках те саме пальто. 

Дівчина в гардеробній ніяково переводить погляд з нього на мене і назад, став свідком чужих відносин. 

— Не перебільшуй, — забираю одяг з його рук і передаю працівниці. — Ходімо? — беру його під лікоть.

Він важко зітхає, нарешті відриваючи погляд від моїх грудей.

Так, суконь я придбала чимало. Але щоразу привертати увагу Ільяса — вже майже хобі.

Темно-малиновий атлас лягає по тілу, не приховуючи ані вигинів, ані збудженої реакції шкіри на холод. Високий розріз оголює ногу при кожному кроці, а підбори відбивають чіткий ритм по мармуровій підлозі. Волосся я могла б зібрати, підкресливши шию й плечі… але залишила розпущеним — як йому подобається.

— Хочеш, я зваблю твоїх партнерів? — тихо питаю, коли Аскеров помічає потрібний столик і веде мене до нього.

Його різкий погляд ледь не збиває мене з кроку. Що це? Ми ж усе обговорили в машині. Реакція така, ніби я щойно пообіцяла влаштувати виставу посеред залу, а не пожартувала через напругу. 

І він досі мовчить про ноутбук… і про шухляди, в яких я нишпорила, також. 

Ймовірність того, що його рідний дядько працює з нашими за спиною племінника, все міцніше вкорінюється в моїх підозрах. Їхню розмову було чути навіть крізь двері — достатньо було просто спертися на стіну поряд.

— Розслабся. Я буду мовчати, — ковтаю нервовість, коли Ільяс раптом зупиняється і повертається до мене.

— Просто будь чемною дівчинкою. І зроби так, як ми домовлялися. Або не роби… — він нахиляється ближче, голос стає тихішим. — Тоді я не почуватимусь звіром, коли зірву з тебе цю сукню.

Отже, він не скаже прямо, що його дратує? Дивно. 

— Який ти… — шукає те саме словечко, розмірковуючи. Він нахиляється ще ближче, уважно вдивляється в мої очі. — Вразливий.

— Вразливий? — посмішка майже знущальна. — Щоб мене справді вразити, тобі доведеться постаратися. Поки що мені просто цікаво спостерігати за тобою. І вкладати у своє ліжко.

Подвійне дно в його словах майже ріже слух.

Мені тоді не здалося — на ноутбуці дійсно вискочило маленьке віконце, блимнуло зеленим. Отже, слідкував, поки я лише перевіряла межі. Тобто знає, але нічого не робить? Чому?

Під приводом пошуку інформації про Артема Краєвського, я знайшла більше, ніж очікувала. Звіти, логістика, контакти. Період правління Марата. Відкриті папки без паролів. Наче хтось навмисно залишив їх напоказ...

Компромату на Марата дійсно достатньо, щоб у мене всередині похололо: вбивства, понівечені тіла, дівчата в рабстві, катування. І кілька чиновників із нестабільною психікою, які тісно півпрацюють з нашим головою. Марат мав рацію, що Ільяс має інформацію, яка заважає прийняти рішення.

Як виявилося, Артем справді працював на пана Аскерова. Передавав інформацію, що я бачу по його звітах. Але чому тоді Марат особисто привіз мого, майже мертвого чоловіка до нашого дому? І досьє з помітками, які я отримала…

Ким були ті люди, яких звинуватили в його смерті?

— На твоєму обличчі якесь прозріння, — помічає Ільяс.

Я кліпаю очима, повертаючись у реальність.

— Так… Я зрозуміла, що тобі краще було б зірвати з мене сукню й укласти в ліжко, ніж приводити сюди, — м’яко зводжу розмову нанівець.

Мені ще бракує фактів. Пояснень. І якщо шукати відповіді — то не в Ільяса, а у Марата. Саме через нього нічого не вкладається у логіку подій. 

— Незабаром, — тихо обіцяє чоловік, власницьки притискаючи мене за талію. — Ходімо.

— Пане Аскеров, — троє чоловіків і жінка підводяться з-за столу, надіваючи ввічливі посмішки.

Рукостискання. Короткі кивки. Вивірені рухи людей, які звикли торгуватися. Я намагаюся стати трохи позаду, сховавшись за широкою спиною Ільяса.

— Ви не казали, що будете з… жінкою, — зауважує один із чоловіків, не приховуючи оцінюючого погляду.

— Так, — спокійно відповідає Ільяс. — Моїй любій стало надто нудно в маєтку.

Його тон навмисно двозначний? Як же хочеться пирхнути і сказати, що мені все ясно з першого разу. Лише не розумію, чому він натякає, але не хоче про це говорити. Часу сьогодні було достатньо. 

— То ми можемо вас привітати? — усміхається інший. — Таку наречену справді не варто ховати за мурами фортеці.

Я ошелешено повертаю голову до Ільяса. Він м’яко усміхається. І не заперечує. Що?..

Ледве я збираюся звести це до жарту, як долоня на моїй талії стає важчою.

— Саме так, — коротко киває він. — Перейдемо до справи. Ми плануємо ще встигнути насолодитися вечором.

Він відсуває мені крісло. Коли я сідаю, Ільяс нахиляється так низько, що його подих торкається мого вуха.

— Ніколи не заперечуй те, що я кажу, — тихо попереджає.

Моя спина миттєво дерев’яніє від його холодного тону.

— Люба, тобі зручно? — голос стає турботливим і ніжним.

Я посміхаюся. 

Можна було попередити, що він представить мене не як лікарку. І не як коханку. А як жінку, яку планує залишити поруч надовго. Хоча… чи не це він мені і сказав? Але… Якого біса?!

Аскеров робить вигляд, ніби все за планом, а я вже не можу дочекатися завершення зустрічі, щоб задати питання. 

Келихи наповнюють. Офіціант відходить.

— Ми перейдемо одразу до суті, — починає один із чоловіків. — Промислова зона на півночі міста простоює майже три роки. Якщо ми візьмемо її під управління, модернізуємо логістику й запустимо виробництво, прибуток буде швидким і чистим.

Ільяс мовчки слухає, схиливши голову на бік. 

— Під управління? — спокійно уточнює він. 

Так, йому саме це здебільшого і не подобається. Віддати іншому партнеру промислову зову, коли земля на ній вже є стратегічно-вигідною, його не влаштовує. Навіть якщо зараз місце не функціонує. 

— Тимчасово, — швидко додає інший. — П’ять років. Контрольний пакет — за нами. Фінансування повністю наше. Ми вкладаємо гроші, отже хочемо мати впевненість у завтрашньому дні. 

Контрольний пакет. Оце так замах! Аскеров сказав у машині, що вони хочуть сорок відсотків акцій, а це вже і так крадіжка.

Я бачу, як пальці Ільяса ледь помітно стискаються на ніжці келиха. Йому така ідея точно не подобається.

— І після п’яти років? — питає він.

— Побачимо по результатах, — усміхається жінка за столом, передаючи договір. 

Я мовчу. Слухаю, як чоловіки запевняють у прибутковості, поки Ільяс гортає листи. 

Північна зона — це не просто старі заводи, як він виразився. Це транспортний вузол, склади, доступ до двох внутрішніх маршрутів. Якщо контроль перейде до них, вони зможуть впливати на весь потік товарів у місті. А це вже втрата для нього, і велика влада у руках інших. 

Ільяс не відповідає одразу.

— Ви пропонуєте інвестицію чи перерозподіл? На нашій останній зустрічі про контрольований пакет не йшлося, — нарешті вимовляє він.

— Ми пропонуємо розвиток, — дещо обтічно відповідає чоловік. 

Він дивно посміхається, і знову кидає на мене поблажливий погляд.

— Пані, вам, мабуть, нудно слухати такі речі? — різко переводить розмову. І це настільки очевидно, що ріже вуха.

Я повільно повертаю голову.

— Навпаки. Мені цікаво.

Вони всі посміхаються — так, ніби очікують чогось наївного.

Я ставлю келих на стіл, коли Ільяс крадькома кидає на мене погляд. 

— І що ж вас зацікавило найбільше? — допитується інший, хитренько посміхнувшись. 

Аскеров пропонує взяти до рук документи. Я також починаю читати, хоча вже в курсі, про що йде мова. Орієнтуюся на листах про контрольований пакет, що з'явився досить неочікувано для Ільяса. 

— Люба, як вважаєш, чи потрібен мені цей шмат землі, який досі простоюється? — підначує Ільяс. Оточуючі прикіпили до мене поглядом, здивувавшись. 

— Враховуючи, що зараз земля не має прибутку, пропозиція вигідна. Це будуть досить великі гроші, навіть якщо немає контролю.  

В усіх загорілися очі, очікуючи, що я просто знизу плечима і погоджуся. Аскеров примружив очі, не очікуючи такого початку. Я спокійно посміхаюся.

— Але якщо ви вкладете кошти й отримаєте контрольний пакет, це вже не інвестиція. Це зміна балансу.

Настає щільніша тиша.

— Зміна... балансу? — перепитує жінка.

— Північна зона пов’язана з двома основними маршрутами, де кінечний напрямок вже за нами. Хто контролює маршрут — контролює затримки, пріоритети відвантаження і доступ до складів. Навіть якщо формально власність залишиться спільною, фактичне управління буде у ваших руках. 

Я не дивлюся на Ільяса. Говорю спокійно, хоча всередині все напружується. Наскільки правильні формулювання? В мене була лише година, щоб розібратися в усьому цьому хаосі. 

— Це буде досить вагомий перекіс на вашу сторону, враховуючи контрольний пакет.

Партнери перезираються.

Один із них намагається всміхнутися, втрачаючи впевненість. 

— Ви перебільшуєте, пані.

— Можливо, — легко погоджуюся. — Але якщо ви справді хочете розвитку, логічніше залишити управління централізованим, а собі взяти гарантований відсоток від прибутку. Ви вкладете кошти, потім отримаєте стабільний прибуток. Без ризику для всіх нас. 

Я дивлюся на Ільяса. Він ледь помітно посміхається, зацікавлено переглянувшись з притихшими чоловіками. 

— Інакше це виглядає, як крадіжка. Питання не в промисловості і розвитку, а у владі і землі. Гадаю, пан Аскеров не стане втрачати владу. Тому, любий, наразі пропозиція не вигідна саме для тебе. 

— Здається, хтось читає мої думки, — якось мрійливо і тихо сказав Ільяс, посміхнувшись. 

Ні тіні здивування чи роздратування на його обличчі я не бачу, отже все сказала вірно. Переконуюсь в цьому остаточно, коли рука чоловіка опускається на мою ногу під столом. Власницько сжимає. 

Партнери мовчать довше, ніж потрібно. Двоє з них перешіптуються. 

— Ми можемо розглянути варіант без контрольного пакета, — нарешті вимовляє один із них. — За умови перегляду відсотків.

— Переглянемо, — коротко відповідає Ільяс. — Скільки ви хочете? 

— Враховуючи інвестиції, модернізацію… скажімо, сорок п'ять відсотків — нас влаштовує. 

— Тридцять п'ять. Враховуйте, що ви не єдині інвестори, — збавляє обороти Ільяс. 

— Пане Аскеров, ви вирішили нас пограбувати? 

— Тридцять п'ять відсотків протягом п'яти років. За цей час ми спрацюємось в роботі, і тоді переглянемо умови. Якщо все буде добре, отримаєте сорок три відсотки і можливість контролювати маршрути. Мене цікавить прибуток, а не керування черговим філіалом. Отже, за вами також керівні посади. 

— Досить вигідно для довгострокової співпраці, — киваю я, підтримуючи Ільяса. 

— Нам треба кілька хвилин, щоб переговорити, — вони разом піднімаються, пересів за інший, найвіддаленіший столик ресторану. 

Я видихаю, зрозумів, що весь час ледь дихала від напруги. 

Аскеров нахиляється до мене.

— То тобі справді нудно, Красуне? — тихо запитує.

Я ледь помітно усміхаюся.

— Трохи.

— Ти щойно врятувала їх. Контрольний пакет… це вже нахабство, — шепоче він.

— Врятувала? — здивовано підводжу брови.

Я ковтаю повітря. Воно здається густим, теплим, насиченим запахом вина й дорогих парфумів.

— Звісно. Вони б шукали інший шлях, як відтяпати в мене землю. Влаштовували б збої, проблеми, тиск. А я такого не терплю. Їх би довелося прибрати.

Він говорить це спокійно. Буденно. І наче для мене це є нормою, але стає в один момент якось дискомфортно. 

— Думаєш, погодяться? — нервово перепитую.

— Погодяться, — впевнено киває. — Кілька місяців я не давав їм навіть надії на тридцять відсотків. А тепер це виглядає, як подарунок.

— То навіщо тобі я тут? Ти б і сам усе владнав.

— Щоб мені випадково не стало сумно, — усмішка повільно ковзає його губами, ледве помітна, але небезпечна.

Його долоня лежить на моєму коліні так природно, ніби так було завжди. Тепла, важка і дещо господарська... І раптом вона оживає.

Повільно ковзає вгору, сантиметр за сантиметром, під гладкий атлас сукні. Його рух неквапливий, продуманий. Він не поспішає. Знає, що я відчуваю кожен дотик.

Долоня надто високо.

У грудях спалахує жар.

Я різко смикаю ногою — столик здригається, келихи дзенькають, вино хлюпає по тонкому склу. Кілька голів обертаються в наш бік.

— Ти що робиш?! — шиплю, стискаючи його зап’ястя.

Його шкіра під моїми пальцями гаряча. Пульс рівний, спокійний, а погляд такий, наче він вирішив мене зжерти прямо тут. 

— Насолоджуюсь вечором, — відповідає він буденно.

Навколо світло люстр, дзвін приборів, приглушені голоси. Чужий сміх. Чужі погляди. А його пальці продовжують рух повільно і впевнено. Моє тіло реагує всупереч розуму — напругою, жаром, зрадницьким тремтінням. Я відчуваю, як кров приливає до щік, як подих стає коротшим.

— Припини… — видихаю тихо, намагаючись зберегти рівний тон. — Ільясе, на нас дивляться.

— Ні, — його голос ледь торкається мого вуха. — Дивляться на тебе.

Він нахиляється ближче. Подих ковзає по скроні, по шиї, змушуючи шкіру вкриватися дрібними сиротами.

Друга рука лягає на спинку мого крісла. Він не обіймає, а замикає. Світ ніби звужується до цього столу. До цієї скатертини. До його руки під моєю сукнею.

Я напружена до межі. Плечі тверді, спина пряма, але всередині справжній хаос. Злість бореться із збудженням. Образа — із бажанням довести, що я сильніша за це.

Його пальці стають настирливішими. Не грубі, але достатньо нахабні, щоб вмить проштовхнутися крізь зжаті ноги і попасти всередину. Він знає, куди торкнутися, щоб я збилася з подиху.

Я стискаю його руку ногами, намагаючись зупинити. Але він лише ледь посміхається, ніби саме цього й чекав. Нічого не допомагає, коли він починає рух пальців всередині мене, змушуючи запалати від сорому. 

Хапаюся за його краватку. Тканина натягується між нами.

— Аскеров, не провокуй мене, — шепочу, і в голосі вже немає гри. — Мені це не подобається.

Він завмирає. Повільно піднімає на мене погляд, такий темний, глибокий. З тією небезпечною іскрою, яку я вже навчилась впізнавати.

— Ти впевнена? — його губи майже торкаються моїх. 

— Впевнена.

Напруга між нами стає майже болючою. Вона пульсує під шкірою, розливається по венах.

Ільяс повільно прибирає руку, не зводячи з мене погляду. Повітря під сукнею раптом здається різко холодним. Я одразу відсмикуюся, поправляю тканину. Пальці тремтять, але я змушую їх завмерти, вчепившись у підлокітники крісла. 

— Ніколи, Ільясе… Ніколи не роби так зі мною!

У грудях пече не від його дотику, а від справжньої образи.

Він дивиться уважніше, без посмішки чи хтивості.

— Дивно. Я гадав, що відтепер у нас усе спільне, — його голос тихий, хоча я чую роздратування. — Ти сунеш допитливий ніс туди, куди я не дозволяв. А я можу торкнутися, коли хочу… Чи я щось не так зрозумів?

Отже, ось у чому справа. Не раптове бажання, навіть не пристрасть… А чергове покарання.

Я відчуваю, як щось всередині мене стискається — не від сорому, не від збудження, а від усвідомлення: він обрав саме цей спосіб, щоб поставити мене на місце. І це спрацювало, бо відчуття таке, наче він наступив мені на горло. 

— Можна було просто поговорити, — стискаю зуби, змушуючи голос не тремтіти. — А не влаштовувати виставу.

— Можна було спитати, — тихо відповідає він. — І я б сам усе показав.

Його очі ковзають по моєму обличчю, затримуються на губах.

— Але, здається, твоя політика простіша. Спочатку зробити, а вже потім думати, чи варто було просити дозволу.

Він бере серветку й неквапливо витирає пальці. Жест холодний, майже різкий. Наче між нами щойно не було нічого інтимного — лише розрахунок.

Я відчуваю, як горло стискається. Як образа підступає до очей, але я не дозволяю їй проявитися.

Якби хтось зараз уважно спостерігав за нами, усе було б очевидно. По моєму важкому подиху. По його награній, відстороненій незворушності.

Трясця!

— Усміхнися, — додає він спокійно. — Бо тепер на нас справді дивляться.

Я змушую губи розтягнутися. Відчуваю, як шкіра на обличчі ніби не слухається.

Партнери повертаються за стіл трохи стриманіші, тихіші. Зникла їхня зверхність, з’явилась обережність. Друга частина переговорів проходить без зайвих дискусій — за точним планом пана Аскерова.

Вони погоджують пункти договору, трохи дискутують. Узгоджують відсотки. Призначають наступну зустріч.

Я ж сиджу, ніби прибита до цього клятого крісла. Коли інвестори нарешті йдуть, я повільно піднімаюся.

— Мені треба до вбиральні.

Він уважно на мене дивиться. 

— Не затримуйся. У мене сьогодні на тебе ще плани.

У його голосі знову з’являється ледь помітне тепло. Чи мені здається? Я намагаюся кивнути. Усміхнутися. Але замість цього просто розвертаюся й іду до вбиральні.

Кроки повільні і виважені, а в грудях усе ще клокоче справжня, жива злість.

І щось ще. Щось значно небезпечніше за образу. Бо образити може лише той, хто вже пустив коріння. Хто вкорінюється під шкіру, в думки, у пульс. Хто починає турбувати серце — навіть тоді, коли ти вперто переконуєш себе, що це просто гра.

Мені... не байдуже. І це найгірше.