Раді Вас бачити!

Валерія

У підвалі сиро, холодно й моторошно. 

Сльози на якийсь час стихають, але варто погляду ковзнути приміщенням — тісним, темним, без жодного виходу, окрім кремезних металевих дверей, — як паніка накриває новою хвилею.

Я намагаюся зігрітися старою, замурзаною ковдрою, від якої тхне пліснявою. Ворсистий халат і дірява ганчірка майже не гріють. Та тіло тремтить не лише від холоду — від усвідомлення, як швидко згасає остання надія на нове життя.

Крізь щілину між підлогою й дверима пробивається тьмяне жовте світло з коридору. Воно допомагає втриматися на межі — і змушує думати, як звідси вибратися.

Те, як дивився на мене Аскеров… Як дав зрозуміти, що більше не діятиме в моїх інтересах… Як відвернувся — повертає мене до простого висновку: я повинна діяти самостійно.

Це працювало і рятувало мене роками.

Проте на цьому шляху мені зустрілися одні й ті самі граблі. Знову я довірилася чоловікові, хоча цього разу точно знала, чим це може закінчитися. Якби не Ден, я б, напевно, вже давно втратила здатність боротися.

Погляд ковзає по кімнаті. Невелике дзеркало над металевою раковиною відбиває кволі відблиски світла. У кутку — унітаз. Посередині — металевий стілець із важкими ланцюгами.

Я затримуюсь на ковдрі. На дірках у тканині. Вона легко рветься. Якщо розбити дзеркало і замотати уламок у шмат тканини — вийде зброя. 

Питання тільки одне… А що далі?

Люди Ільяса можуть мене перехопити. Тоді він уже не триматиме мене навіть як джерело інформації. Але сидіти тихо і покірно чекати смерті, коли є бодай шанс дістатися до Дена… Це штовхає вперед.

Я скидаю ковдру з плечей. Холод одразу пробирається під шкіру, ковзає по відкритій шиї, викликаючи сильніше тремтіння. Підчіплюю край і тягну в різні боки. Тканина піддається, тріскає в руках.

Притиснувши основну частину тканини до дзеркала, можна приглушити дзвін скла… Я швидко оцінюю ризики. Якщо охорона почує шум — перевірять. Судячи з глухих голосів, їх двоє.

Чи будуть вони готові до нападу? Жінок, зазвичай, вважають слабкими…

Вирішую спробувати. Треба діяти, поки мене не прикували до стільця, який стоїть тут явно не просто так.

Я опускаю босі ноги на холодний камінь, рішуче встав. Але у цей момент світло під дверима здригається від тіні.

Завмираю.

Хтось зупинився просто перед дверима. Це перевірка? 

За мить у вуха врізається пронизливий скрип металу. Я стрибком забираюся на ліжко. Хапаю ковдру, і закутуюся в неї, ніби вона може врятувати. Притискаюся до кутка. 

Темряву прострілює світло, яка загорілося над головою. Очі боляче стискаються після довгого сидіння в майже повній темряві.

Я кліпаю. 

І коли знову відкриваю очі — переді мною вже стоїть Ільяс. Він стягує чорне пальто, недбало вішає його на спинку стільця. Потім обходить його і сідає. Ловить мій погляд, пронизуючи очима з-під брів.

Відкидається на спинку, розслаблено, майже ліниво.

— Я тебе попереджав, пам’ятаєш? Що коли ти схибиш — це місце стане твоєю в’язницею, — говорить він неприродно гучно, і я мимоволі напружуюся. — То як тобі нова спальня? Достатньо зручна, чи бракує антуражу?

Він що… знущається?

Я гублюся, не розуміючи блиску в його очах. І того, чому він говорить так голосно, коли зазвичай контролює кожну інтонацію.

За цей час у підвалі я вже встигла уявити, як він прийде. Як мовчки закотить рукава, посадить мене на стілець і почне ламати. Без питань. Бо змусить сказати все раніше, ніж я встигну це сховати.

Коли Ільяс різко відштовхується і ковзає стільцем ближче, метал дряпає кам’яну підлогу. Гучний звук змушує мене здригнутися і ще сильніше втиснутися в куток.

— Я не повторюю двічі, — каже він. — Слухай уважно.

Нахиляється вперед.

— Ти здаси мені щура, Валеріє. Допоможеш знищити найприбутковіші бази Мирона, щоб він на власні очі побачив крах своєї влади. І назвеш усіх партнерів, які його підтримують.

Я стискаю губи. Домовлятися з ним зараз небезпечно. 

— Ти розкажеш мені все. Або я зроблю так, що ти сама цього захочеш. І не забувай: тепер я знаю, де ховають твого брата. Ніякого штурму. Один постріл — і він навіть не зрозуміє, що сталося.

Повітря застрягає в горлі. Переді мною ніби інша людина. В очах — холодний, жорстокий блиск, губи ледь смикаються в зловтішній усмішці.

— Я розповім, — кажу, швидко збираючи думки докупи. — Про щура. Принаймні — хто це може бути. Про Захід. Про слабкі місця Марата і його партнерів. Я знаю достатньо.

Ільяс повільно посміхається, схвально киває.

— Зроблю все, що ти накажеш, Хане, — додаю тихіше, приймаючи його правила гри.

Я вперше називаю його так, як підлеглі. Повністю визнаю його владу.

Його брова ледь піднімається.

— Як тільки мій брат буде тут, — ставлю єдину умову.

Може, він і хоче знищити мене за всі гріхи і за терпіння, яке в нього увірвалося, але тут усе одно безпечніше, ніж на Заході.

Чого я точно не очікую, так це моторошного, заливистого сміху Аскерова. Уперше він не віддається приємним відлунням, а викликає холод уздовж хребта.

Він різко підводиться і одним рухом хапає мене за горло. Я не встигаю навіть скинути ковдру, яка сковує рухи. Гарячі пальці стискаються сильніше, змушуючи мене захрипіти.

— Будь ти звичайною хвойдою, яка загралася в дорослі ігри, — я б просто виніс тобі мізки, — говорить він. — Але ти, моя люба дружино, заслуговуєш на інше.

Його голос звучить різко й жорстко.

— Ти заговориш. Але спершу… я навчу тебе мене боятися.

Я намагаюся відвернутися, вирватися з-під його погляду. Серце все одно стискається від почутого. Я знала, з ким маю справу. Розуміла, що таку владу не будують лише переговорами і правилами у системі. Але я бачила, що він… інший.

Що навіть у кримільному світі Ільяс Аскеров намагається стримувати насилля. Що рухається до змін. Схоже, я помилилася.

Він нахиляється до мого вуха. Занадто близько.

— А тепер, Красуне, ти будеш верещати, — шепоче тихо. — Так, щоб навіть я повірив, що твої кістки тріщать. І що я — найкращий у світі кат.

Я важко дихаю, нічого не розуміючи.

Він відпускає мене так само раптово, як і схопив. Повертається до стільця і знову сідає.

Ільяс кидає короткий, дивний погляд у бік дверей. Наче чекає… Або натякає.

— Що?.. — ледве видавлюю з себе. 

Аскеров дивиться на мене уважно. Чекає. Я маю щось зрозуміти? Але я лише дивлюся у відповідь, не в змозі розібратися у його поведінці. 

Він повільно вдихає, проводить долонею по обличчю, стискає підборіддя і втомлено видихає.

Що з ним відбувається?..

— Посунься до мене, — Ільяс підзиває ближче.

Я не можу відклеїти спину від стіни, коли він поводиться так, наче став психом. 

— Ну ж бо, дружино. Невже злякалася свого законного чоловіка? — знову говорить гучно, і відлуння розходиться по порожньому приміщенню.

Тут навіть думати не треба — від нього варто триматися подалі!

Ільяс закочує очі. Нахиляється вперед і перехоплює мою руку. Ривок. Я різко хапаю повітря, коли матрац зміщується, а я знову до нього занадто близько.

Він без поспіху заводить моє зап’ястя за спину, другою рукою фіксує плече. Дивиться на мене уважно.

Знову тягне час. Смакує владу наді мною, перед тим, як зламати руку? 

— Роби, що кажу, — тепер він шепоче просто в обличчя, але пальці вже тягнуть руку вище, до лопаток.

Дихання обривається від гострого болю. Я подаюся вперед, притискаюся чолом до його плеча, намагаючись хоч трохи послабити тиск.

— Пробач, Красуне… — чую зовсім тихе, біля вуха.

Він піднімає руку ще вище.

Я скиглю, сльози різко виступають на очах. Плече напружується так, ніби в нього вганяють тонкі голки.

Але… його хватка не рветься. Не ламає. Тримає боляче, до тремтіння і жару в тілі, при цьому кожен міліметр під його чутким контролем. 

Пальці на плечі стискаються рівно настільки, щоб зафіксувати, але не зрушити більше, ніж потрібно. Ніби… не допускає вивиху, проходячи по межі.

І я, здається, починаю розуміти, чого він прагне. Та не встигаю набрати в легені повітря, як Ільяс різко посилює тиск. Біль прострілює, вибиваючи з мене крик, який вже не схожий на стримане скиглення. Він виривається надривно, змушуючи мене саму здригнутися від власного голосу.

Ільяс одразу контрольовано опускає руку, не дозволяючи різких рухів. Ні мені, ні собі. 

Я піднімаю на нього очі.

Чоловік ледь помітно киває, наче зчитує моє німе питання і підтверджує, що я все зрозуміла правильно.

Погляд мимоволі ковзає до металевих дверей… Я більше нічого не питаю.

У голові швидко складається усе, що до цього здавалося хаотичним і незрозумілим. Його гучність. Його слова. Його погляди. Його обережність з натиском на сустав, де мав би бути лише біль.

І я роблю те, за чим він прийшов.

Кричу.

Вкладаю у цей вереск усе — біль, страх, лють, відчай. Усе, що роками звикла глушити, притупляти, ховати за холодом і спокоєм. Він рветься з грудей надто голосно, щиро, перетворюючись на крик про допомогу, який вже неможливо сплутати з грою.

Я відчуваю, як емоції проходять крізь мене, залишаючи після себе порожнечу і тремтіння.

Якоїсь миті Ільяс відводить від мене погляд і відходить трохи вбік, ніби не хоче бачити того, що відбувається. Ніби цей звук — не те, що він планував почути настільки… справжнім.

І від того, що йому не подобаються мої муки, сльози і цей надломлений, майже тваринний вереск, моє серце боляче стискається.

Йому важко це слухати, але він не зупиняє мене, аж поки я справді не хрипну.

Він сідає поруч, притягує мене до себе. Обережно проводить рукою по голові, заспокійливо, коли моє тіло здригається від залишкових ридань.

— Молодчина, — шепоче Ільяс.

Я жадібно ковтаю повітря, коли істерика поволі стихає, залишаючи після себе важку втому.

— Потерпи ще трохи. Мені потрібен час.

Я відхиляюся, дивлюся йому в очі. Вони скляні. Він не витримує мого погляду. Знімає зі стільця своє пальто і накидає мені на плечі.

— Протримаєшся? — тихо питає, торкаючись чолом мого.

Киваю.

— Я… я повірила тобі, Ільясе. Повірила, що ти… — шепочу, але хрип робить слова голоснішими, ніж я хочу.

Він одразу притискає пальці до моїх губ.

— Нехай тепер повірять всі інші, — стирає сльози з моїх щік.

Ільяс підводиться неохоче, не ховаючи від мене того, що відчуває. Завмирає на мить, вагається. А тоді нахиляється і цілує. Ледь відчутно. Обережно. Наче боїться зайвий раз торкнутися.

— Я повернуся.

Так. Я в це справді вірю. Без жодного сумніву.

Його гра жорстка. Але я чітко бачу: він усвідомлює кожен свій крок. Ільяс підпустив ворогів надто близько, щоб у вирішальний момент пересунути фігури на шахівниці й змістити баланс сил. А ще... він не відвернувся від мене. 

Здається, що тепер я знаю, на чиєму боці стою. І більше не можу брехати собі, що між нами нічого немає, бо я вже відчуваю забагато.