Раді Вас бачити!

Ільяс не відповідає одразу. Дивиться на мене довго, уважно, ніби розкладає почуте на складові й відсіює зайве. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на очах, фіксує найменші зміни.

Він відходить убік і сідає в крісло, спокійно, без зайвого шуму. Випрямляється, впирається ліктями в коліна, зводить пальці в замок.

— Знаєш, люба… — починає рівно. — Моє розчарування в тобі вже не має меж.

Його голос спокійний, майже буденний, але від цього стає тільки важче.

— Я дав тобі все необхідне для виживання. Закривав очі на твої вибрики, на твої сумніви, на те, що ти так і не змогла остаточно стати на мою сторону.

Він повільно нахиляє голову, не відводячи від мене погляду.

— Більше того, я зараз ризикую своїми людьми заради хлопця, якого навіть не знаю.

Слова лягають послідовно, чітко, наче він відмічає пункти в голові.

— І ти добре спрацювала, — додає він і ледь помітно посміхається. У цій усмішці немає жодного тепла, а справжнє розчарування. — Точніше — Мирон. Я чув, що на Заході вербують жорстко. Контроль, тиск, залежність від клану до останнього подиху.

Його погляд стає гострішим.

— Ти — дуже вдалий результат такої роботи.

Він відкидається на спинку крісла.

— Жінка з важким минулим, яка вже була пов’язана зі мною через Татара. Жінка, що вміє тримати удар і не губиться під моїм тиском. Жінка, яка непомітно заходить у довіру… і поступово затягує.

Куточок його губ зневажливо смикається.

— Це справді варте оплесків. Питання тільки — кому саме. Мирону за грамотну роботу… чи тобі, коли я стоятиму на твоїх похоронах, Красуне?

Він дістає пістолет, неквапливо прокручує його в пальцях, ніби звичайну річ, яка давно стала продовженням руки.

Рух короткий. Дуло спрямовується в мій бік. 

Я завмираю.

— Ільясе… — напружено видихаю, вже розуміючи, що він робить.

Він не слухає. Складає картину. І кожен штрих лягає проти мене.

— Тепер ти говориш, що тобі погрожували, — продовжує він так само рівно. — Що тебе змушують діяти. Що ти обрала мене і потребуєш захисту. А потім стріляєш у моєму домі. 

Його палець ледь помітно ковзає вздовж спускового гачка.

— І водночас ти визнаєш, що знаєш про наявність щура… — він нахиляється вперед, не відводячи прицілу. — Але мовчиш. Чи не занадто багато ти на себе взяла? 

Погляд стає жорсткішим.

— У нашому світі — це зрада, Валеріє. 

Слова звучать спокійно, без підвищення голосу, але в них немає жодного сумніву.

А найгірше — він думає про це не вперше, осипаючи мене зауваженнями в хибних кроках. Просто раніше… обирав не помічати.

— Людина, яка має мотив. Має до мене прямий доступ. І має причину приховувати частину інформації, як і кулю для моєї спини. 

Його голос стає тихішим, що пробирає. 

— І ця людина зараз стоїть переді мною, — він знімає запобіжник. 

Я відчуваю, як холод повільно розповзається всередині, коли Ільяс міцно стискає руків'я пістолета, щоб не було віддачі у мить пострілу. 

Він говорить далі. Слово за словом, ніби вбиває їх у мене, як цвяхи.

— Ти могла не знати, хто саме працює проти мене. Але ти точно знала, що хтось є. І вирішила залишити це при собі. Я був терплячим, Валеріє. Дуже терплячим до тебе і твого впливу на моє життя.

Він трохи відхиляється назад, не зводячи погляду.

— Але у моїй системі ти вже не виглядаєш як актив. Швидше як ризик, — його голос стає байдужим. — Свідомий. І, на жаль, помилковий.

— Ільясе, — відчувши вагу тиші, розумію, що він дає мені слово. Та його погляд такий, ніби це останнє, що я скажу у своєму житті. — Я давно обрала тебе. Але для мого минулого і його наслідків замало просто зачинити двері. Мені потрібен час.

— Яке в тебе насправді було завдання, Валеріє? — він звужує очі. 

— Я вже казала — організувати перемовини. І знайти на тебе важіль, який допустить Захід до системи на їх умовах. 

Він гмикає, хитаючи головою. 

— Знаєш, Красуне, схоже ми дійшли до точки неповернення. Бо саме тепер я сумніваюся у кожному твоєму слові, як і в цьому погляді загнаного зайця, — Ільяс роздивляється мене, пробігаючи поглядом з голови до ніг і назад. 

— Ти спочатку знав, хто я. Принаймі, відчував, — нагадую йому всі його підозри. 

— Відчував. Але, виявляється, я все ще вірю у чисті, невинні душі, — знизує плечима. — Та тепер я бачу більше. 

Він кидає погляд на заплямований халат у крові і мої брудні руки. 

— І що… — моє підборіддя здригається. — Ти тепер мене вб'єш? 

— Зазвичай так я поступаю зі зрадниками, — киває він. — Але цього разу я запозичу західні методи. Смерть — це дуже легко, Валеріє. 

— А як же… — я кидаю погляд на мапу, — наш план? 

— Я не поведу людей на операцію, яку не контролюю, — говорить без зайвих роздумів. — І тим більше — якщо не розумію, хто грає проти мене.

У грудях щось обривається.

— То ти… відмовляєшся?

Голос звучить тихіше, ніж я хотіла б. Дихання збивається, а тіло затремтіло від розуміння, як один щур Мирона вміло мене підставив. 

— Я не ставлю під удар своїх людей, — відповідає він.

Міцно стискаю пальці, намагаючись не втратити контроль.

— Він не витримає, — очі заполонили пекучі сльози. — Ти це знаєш. Він ще дитина, Ільясе! Не ти щойно сказав, що віриш у чисті душі?! У тебе є можливість врятувати його. 

— І, можливо, залишити інших дітей без батька, який загине у гонитві за чужого хлопця? 

На мене наче виливають крижану воду. 

— Ільясе… 

— Виведіть її! — гаркнув він раптом, не відводячи погляду. Я здригаюся не тільки від його крику, але і того, як охоронці завалилися у кабінет. 

Я не обертаюся.

— Ільясе! — голос рветься, коли чужі руки обережно, але наполегливо беруть мене під лікті. — Ми ще не закінчили!

Він піднімається з крісла, робить крок ближче.

Зупиняється навпроти.

— Закінчили, Валеріє, — відповідає так само тихо. Погляд ковзає по моєму обличчю, затримується. — У підвал. Третя камера, — надає наказ, який не обговорюється.

Я не встигаю нічого відповісти, лише подивитися в очі чоловіку, якому довірила не тільки своє життя, а й життя брата. Вперше за стільки років… і я знову у пасці. 

— Ні! Вислухай мене… Ільясе! — кричу я, побачив, як він повертається до мене спиною. — Прошу! 

Я задихаюся від сліз, коли мене виводять із кабінету. 

Відчуваю, як боляче стискається серце не тільки від його кінцевого рішення, але й від… зради. Ось тільки за собою провини я не відчуваю, будучи з ним чесною. Я маю гріхи, але готова про них говорити відкрито.

А через рішення цього чоловіка я вже зараз хочу померти, щоб не бути свідком жахливих наслідків його вибору.