Раді Вас бачити!

Щось у цій ситуації не сходиться.

Ільяс наговорив мені надто багато, щоб потім просто зникнути. Навіщо? Перевіряє, як я барахатимусь у цьому болоті сама? Чи спостерігає здалеку, чекаючи, коли я зроблю помилку?

Весь вечір я чекала на нього, готуючись до розмови. Усю ніч перекочувалася з боку на бік, не знаходячи собі місця. Ранок і навіть обід я провела в обіймах подушки, так наполегливо знущаючись із власних думок, що заснула під вечір на декілька годин. І ось так маниє декілька днів. 

Єдина людина, яка пам’ятає про мою присутність у резиденції — Катерина. Холодна, чітка розмова щодо моїх побажань і їх виконання вклалася, мабуть, у хвилину. Про Аскерова вона промовчала, але принаймні більше не натякала на мою тимчасову роль його чергової коханки.

А тепер мені конче потрібно спіймати Ільяса, який надто довго мене ігнорує. Треба бути ближче до нього — а я, здається, врізалась у бетонну стіну. Хоча, можливо, він і справді чекає від мене активних дій. 

Хоче побачити, як я гратиму без його підказок?

Гаразд. 

Я дію!

Спершу я вдягаю образ Красуні — той самий, яким він так охоче мене називає. Чиста, свіжа, з довгим розпущеним волоссям, макіяжем і червоною сукнею, що обтягує кожен стратегічно важливий вигин мого тіла. Ті самі туфлі, на які він задивлявся.

Усе при мені. Окрім життєво необхідного — зброї.

О десятій я рішуче виходжу зі спальні, сподіваючись натрапити на робочий персонал, який мав почати зміну ще о дев’ятій вечора. Але в коридорі лише Катерина. Вона ледь помітно ховає насмішку, схиливши голову.

— Де пан Аскеров? — перекриваю їй шлях.

— Працює, пані, — проспівує вона.

— Де саме?

— У місті.

Я відступаю, пропускаючи її, і вже за спиною чую тихе, задоволене гмикання.

Чудово. Просто чудово…

Стою посеред коридору, відчуваючи, як до горла підкочується роздратування. Сукня раптом здається мені надто вульгарною, дешевою, у цьому розкішному просторі.

Та ідеї спалахують одна за одною.

Я різко розвертаюся, накидаю пальто й прямую до виходу. Коли Шейла крутиться біля мене, випрошуючи, щоб її почухали за вухом, я згадую, що на вулиці таких самих улюбленців — повно.

Мозок працює надто швидко, ніби в нього щойно вкололи адреналін. 

План простий. І нахабний. Перед виходом я беру тарілку з м’ясом, понишпорив у холодильнику. Рішуче виходжу з маєтку.

Територія добре освітлена, охоронці патрулюють на відстані. Бігти на підборах не хочеться. Як і кричати на весь двір, щоб мене провели… кумедно. 

Озираюся, шукаючи свою потенційну волохату проблему. Бачу одного. Вже біжить, чує. І я дуже сподіваюся, що не мій переляканий зад, а запах їжі.

— Привіт, пес, — вигукую я.

Не чекаю, поки він підійде надто близько, ставлю тарілку на сходинки й відступаю убік. Він підбігає, нюхає… і сідає, вперивши в мене уважні, темні очі.

— Їж, — киваю на м’ясо.

Пес тріпоче хвостом, дивиться то на тарілку, то на мене, але з місця не рушає.

— Чого це ти вередуєш? Можна, — настирливіше додаю я.

— Він не буде їсти без наказу, — лунає з боку спокійний голос.

Я обертаюся.

До перил підходить досить молодий хлопець... Це ж той самий довгорукий довбень, який в операційній вирішив помацати мої інструменти.

— Ти охоронець? — питаю, ковзаючи поглядом по знайомій чорній формі, яку тут носять.

— Можна і так сказати, — він широко, відкрито посміхається. — Переважно наглядаю за улюбленцями боса. Навчаю їх манерам. Так, Річарде? — звертається до пса.

Той коротко гавкає, не зводячи з мене очей.

— Ветеринар? — перепитую.

— Кінолог, — виправляє він. — Віктор. То ви вирішили нагодувати собак чи… гуляєте?

— Відволікти, — так само виправляю хлопця. — У мене не дуже теплі стосунки з тваринами.

— Це не проблема. Залюбки допоможу, — очі хлопця загоряються.

— Мені потрібно лише одне, — кажу чітко. — Щоб вони мене не чіпали і звикли до моєї присутності. Він може поїсти? Яка команда?

— Вибачте, пані лікарко, — його тон одразу стає офіційнішим. — Але у наших хвостатих суворо контрольоване харчування. А таке… не рекомендовано.

Він скептично оглядає тарілку з м’ясом на сходах.

— Це не отрута, — сухо зауважую я.

— О! — він дивується. — Я й не думав, що ви хочете когось отруїти. Просто така їжа сама по собі токсична для собак. Заборонена.

Віктор підходить, забирає тарілку і за сходами, у темному кутку, висипає м’ясо в контейнер. Я завмираю, задумавшись.

Тобто… Шейлі теж не можна було давати м’ясо? І млинці? Вона ж виглядала цілком нормально. Хвостом виляла… А якщо ні? Що, як їй якраз тепер не нормально? 

— Вас кудись провести? — запитує кінолог.

— Скажи… — я роблю паузу, стримуючи напруження. — Я вчора нагодувала ту, що в маєтку. Вона випадково… не здохне?

Образ Ільяса, який гладить її і говорить з нею ніжніше, ніж зі мною, спливає перед очами надто чітко.

— Справді? — його брови підскакують. — Вона навчена не їсти з чужих рук. Її годує Хан особисто.

— Може, була голодна, — не здаюся я. — Шейла не дуже чемно вкрала їжу з моєї тарілки. Їй стане зле чи ні?

— Ні, — впевнено відповідає він. — Сьогодні я виводив її на прогулянку. Шейла була активна, без ознак дискомфорту.

Я тихо видихаю, навіть не усвідомлюючи, що затримала подих.

— Кажуть, тут десь мій колишній пацієнт, — переводжу тему. — Назар Рівний.

— Док? — киває Віктор. — Так. Він у медичному крилі.

— Проведеш? — питаю, вже роблячи крок ближче.

Цей проведе. Хоч би для того, щоб зайвий раз поговорити.

— Так! — він аж занадто радісно вигукує. — Річарде, до мене!

— Ні-ні, — одразу заперечую. — Нехай тут залишиться. Це ж недалеко?

— Якщо хочете, щоб він до вас звикав і впізнавав, краще дозволити Річарду бути поруч, — пояснює Віктор. — Він вас не чіпатиме. Обіцяю.

Пес і хлопець дивляться на мене однаково — уважно і з очікуванням.

— Гаразд, — прикриваю очі. — Але якщо він мене вкусить, я вкушу у відповідь.

Віктор сміється. Річард — ні, лає на мене. 

Врешті, якщо доведеться звідси тікати, не можна дати псині підвести мене під кулю. Краще вже зараз потерпіти, ніж потім навіть не мати можливості корити себе за слабкість, бо стану їжею для хробаків. 

Ми йдемо без поспіху. Віктор кидає м'ячик, який з радістю приносить пес. Я розглядаю невеличку алею, оцінюючи масштаби території. Особливо відстань до парканної зони.

— Можна особисте питання? — питає кінолог, як тільки жбурнув м’ячика. 

— Спробуй, — знизу плечима. 

— Це ви так гарно одяглися… для нашого Дока? — він веде поглядом по розстібнутому пальто і опускається по ногам до туфель. 

— Усе залежить від сенсу, який ти вкладаєш у це питання, — посміхаюся, не даючи конкретної відповіді. 

— Док про вас не замовкає. Але в маєток вас привів Хан. А наш бос… специфічний. Не боїтеся, що на ревнощах він нашкодить і вам, і Доку? — пояснює свою думку Віктор. 

— Ревнощі? — смакую я це слово. — Радше пан Аскеров пристрелить мене, ніж проявить подібну емоцію. 

— Я тут уже чотири роки, — розповідає хлопець, забираючи іграшку в пса й знову закидаючи її в темряву. — Застав гучні сварки з його колишньою. Тоді на очі Хану намагалися не потрапляти.

Хм… А це вже цікаво!

— Неочікувано, — долучаюся до розмови, ніби між іншим. — І як довго Ільяс був із колишньою?

— Не знаю точно. Кажуть, вони росли разом. Їхні батьки планували весілля… — він робить паузу, стежачи, як Річард зникає в тіні. — Та в якийсь момент ці двоє почали війну родин. Кожен відстоював своє право на вибір. Потім, уже через час, вони все ж почали зустрічатися за власним бажанням.

Я ловлю кожне слово, складаючи мозаїку.

— Бурхливе кохання? — кидаю навмисно легко.

Кінолог хмикає.

— Ще б пак! Ця жінка, як вогонь. До всього, чого торкалася — горіло. І Хан також. Іноді від кохання, як нам здавалося, але здебільшого від люті. Марго завжди цікавила влада, і він дав їй вибір. Жінка обрала місце за його столом, а не його самого, — зітхає хлопець, а я швиденько розкладаю по полицях отриману інформацію. — Хоча, навряд чи Хан сумував. Всі ми видихнули з полегшенням. 

Спершу здалося, що між колишніми досі тягнеться щось особисте — нитка, яку просто не встигли перерізати. Але тепер я все бачу інакше.

Руда жінка з холодними очима — не його слабкість. І точно не важіль. Ільяс навряд чи дозволив би торкатися до того, що для нього справді важливе. А те, що він дав мені змогу прицілитися в неї — показово.

Це не провокація і не гра. Це межа. Чітка, холодна, остаточна. Межа, яку Марго не має права переступати — ким би вони не були одне для одного в минулому.

— А батьки Марго… вони де? — питаю, і пильно стежу за його реакцією.

Віктор зітхає, на мить відводить погляд, жме плечима.

— Щоб Марго зайняла місце за головним столом, її батько відійшов від справ. Та попри все, у його руках досі влада, з якою треба рахуватись. І донька вміло цим користується.

Один з небезпечних ворогів уже стоїть на шаховій дошці. Не рухається. Не нападає. Просто чекає. Ця руда точно звернула на мене увагу, ось тільки чи почне діяти?

Я мимоволі думаю, як у такому болоті Аскерову взагалі вдається втримувати контроль.

— Він не боїться, що за його спиною зчинять заколот? — питаю одразу. У мене немає часу на здогадки. Мені потрібні відповіді.

— Не всі, хто скорився владі Хана, вірні йому, — говорить Віктор спокійно, але обережніше, ніж раніше. — Це відчутно. І це бачать усі. Зараз стосунки в клані радше партнерські. Більшість поважає Хана… але від зради ніхто не убезпечений.

Партнерські. Цікаве слово для світу, де зникають без сліду.

— То як він узагалі посів головне крісло, якщо вірність тут — змінна валюта? — не відступаю.

Віктор на мить замислюється.

— Дев’ять років тому, коли помер дід пана Аскерова, на верхівці почався хаос. Кожен тягнув ковдру на себе: гроші, землю, вплив. Хану знадобилося три роки, щоб дістатися головного стільця. Він міг сісти раніше — але не захотів, тож торував шлях самотужки. Зараз, звісно, спокійніше. Та більша частина заходу після розколу досі живе сама по собі. Там гризуться за владу, влаштовують безчинства, ведуть найбрудніші справи. Справжні дев’яності.

Я не стримую короткого смішка. Бо це не метафора — це діагноз, який я сама встановила клану Марта ще п'ять років тому. 

Над кожним містом стоїть хтось. І це не посадовці. Кожен грає за себе і готовий вчепитися зубами в горло, аби втримати свою — хай і крихітну — владу.

— Але ж Ільяс має силу, — кажу повільно. — Чому не спробує домовитись?

— Владу мають усі, Валеріє, — відповідає він. — Але Хан зібрав їх за добровільною згодою. Він вкладається в бізнес, заходить у політику, контролює ЗМІ. І свідомо відмовився від варварських методів, які в пошані на заході. 

Віктор коротко знизує плечима.

— Я… захоплююсь ним.

Скептично підводжу брову.

— Захоплюєшся? — холодно перепитую. — Можливо, ти забув, але це кримінал.

— Не забув, — спокійно відповідає він. — Але при Хані вже відбулися зміни.

— Та невже? — іронічно кривлю губи. — Обікрали більше людей?

Віктор коротко хмикає, ніби чув це не вперше.

— Я не казав, що Хан і всі навколо — святі, — киває він. — Це незаконно. Але малий і середній бізнес при ньому має шанс вижити. Коли Аскеров зайшов у політику, дехто справді почав дихати легше. Він заробляє багато. Множить торговельні точки, заходить у перспективні напрями. Дає гроші без податків, щоб потім отримати стабільну, працюючу компанію. Орієнтується на те, що може вийти на міжнародний рівень.

Я мовчу, слухаю.

— Частину капіталу клан тягне з тюремних земель, — продовжує він. — А вкладає в курортні зони, землю під забудову. Медичні центри. Університети. Це прибутково. І… — він на мить зупиняється, — це краще, ніж те, що було раніше. Наркота. Повії. Рекет. Замовлення на вбивство.

— І все ж, — не відступаю я, — безчинства і старі схеми нікуди не зникли.

— Є, — пирхає Віктор. — Інакше нас не називали б кримінальним кланом.

Він опускає руку на голову пса, який уже втомився носитися колами і тепер важко дихає.

— До речі… — ніби між іншим додає він. — З мого прохання Хан погодився побудувати кілька притулків для тварин.

Я повільно повертаю до нього голову.

— Благодійність? — ледь не зриваюся на голосний сміх, почувши абсурд. 

— Бізнес, — чесно відповідає Віктор. — Пожертви покривають витрати. Залишок ми забираємо.

Він знизує плечима.

— Але тварин не труять. Їх меншає на вулицях. У них тепер є їжа, вода, тепло. Породистих сортують і продають, вуличні хоча б живуть.

— Жебракуєте, щоб потім нагодувати власну ненажерливість? — кидаю жорстко.

— Саме так, — без образи погоджується він. — Просто ви бачите тільки мінуси. А плюси — не хочете.

Я замовкаю.

Бо в чомусь він має рацію. Якщо порівняти те, в яких умовах була я — і те, що бачу тут… це різні світи.

Але є одне «але».

У цьому світі в тебе в будь-яку мить можуть вистрілити в спину. Викрасти. Зламати. Змусити жити за чужими правилами. І забрати все — одним рухом.

Це не життя. Це постійне очікування нападу. А люди… люди обкрадають усюди. Кримінальні покидьки. Держава. Свої ж — теж. Безлад є всюди, але так нахабно, здається, вміють тільки у нас.

Можливо, нам справді потрібна тотальна, нищівна зачистка, щоб почати з нуля?

— А ви б що вибрали? — тихо питає Віктор.

— Що? — я загубила думку, не почувши попередні слова.

— Кохання чи влада. Що б ви обрали? — він зупиняється біля прибудови, і я розумію, що ми нарешті дійшли до медичного крила.

— Життя, — відповідаю, не роздумуючи.

Кохання в мене вже було. Недовге й болюче — таке, після якого вчишся знову дихати рівно. А влада… Мені достатньо того, що зараз я можу захистити себе. Було б ідеально, якби ми з Деном оселилися десь у тихому містечку й я більше ніколи не рахувала, скільки мені ще відведено часу. І не викроювала хвилини, щоб чистити зброю між думками.

— Ви досить… глибоко мислите, — кінолог усміхається й відчиняє мені двері.

Ми заходимо в невеликий хол із диванчиками. Світло яскраве, після темряви на вулиці трохи б’є в очі. Стіни світлі, чисті. Кілька картин — радше для галочки, і великі, розкішні монстери в гранітних горщиках. 

Гарно. Свіжо. Майже затишно.

Побачивши дезінфектор, я машинально обробляю руки. Віктор переводить погляд із собаки на свої чоботи, брудні від вологої землі, і ніяково мнеться біля дверей. Соромиться йти далі.

Це через дезінфектор, чи він пам’ятає, як я верещала в операційній?

— Док! До тебе гості! — гаркає він.

За мить чую важкий шурхіт і повільні кроки. Двері в одну з кімнат відчиняються, і в хол виходить знайомий чоловік, спираючись на палицю — ту саму, яку я йому порадила після поранення.

Втомлене, похмуре обличчя пана Рівного миттю світлішає, коли він мене бачить.

— Пані Краєвська, я чекав на вас ще вчора, — він махає рукою в бік кабінету. — Проходьте. Я якраз тільки-но заварив чай. А ти, якщо хочеш приєднатися — розувайся! І не вздумай пускати свою псину далі порогу, — суворо звертається вже до кінолога.

— Та чого ти так нервуєш… — відмахується Віктор. — Йду я. Немає в мене часу на чаювання. Гарного вечора, пані лікарко.

— Навзаєм, — киваю я й заходжу до кабінету лікаря.