Раді Вас бачити!

Спершу я трохи розгублююся, знову зайшовши до спальні. Ніби нічого не змінилося, але відчуття інше — надто тихо. 

У руці пістолет, у кишені телефон і банківська карта… Якось дивно все виходить: я примусила пана Аскерова зі мною грати, а він кожного дня діє досить радикально і неочікувано. Всі партії за ним, що безумовно дратує. 

В голові чую його слова, наче набатом: правила змінюються швидше, ніж ти встигнеш до них звикнути.

А потім, зваживши все так швидко, що не встигаю злякатися власної активності, вирішую випробувати долю. Мені треба діяти неординарно, і подивитися, що він буде робити. Поки що я залежна від його контролю. 

Хапаю кофту й пальто, волосся заколюю вже в коридорі, не дивлячись у дзеркало. Сходами мчу майже бігом. Ледь не пролітаю до головний дверей, але Шейла зривається за мною так, ніби збирається наздогнати й вкусити за п’яти. 

Вона крутиться під ногами, гарчить, вимагає уваги.

Доводиться зупинитися. Присідаю, говорю з нею тихо, чухаю за вухом. Шейла одразу змінюється — починає гратися, ставить лапи мені на груди й не відпускає, доки не отримає свою порцію ласки.

— Ну все, все… — видихаю я, ніби прошу дозволу. 

На дворі озираюся. Перший порив — піти прямо до гаражу і спитати про вільну машину. Але, кисло поморщившись, розумію: Ільясу про це докладуть швидше, ніж я встигну сісти.

Тому хитрую. Лише рушаю у бік медичного крила, як по дорозі натикаюся на кінолога. Він несе на плечі великий пакет корму, заглядає у телефон і рухається по моїй траєкторії.

Ось і він — цей дуже неординарний крок на імпровізований монополії життя. Неочікуваний бонус, безпечний. Бо після того, як Ільяс познущався з моєї дупи, з лікарем краще мати лише робочі відносини. А якщо жартувати — спершу оглядатися за спину. 

Наразі цей хлопчина найкращий варіант дістатися до міста.

— Вікторе, — одразу ловлю його. — Давай проїдемося у місто? Я хочу…

Запинаюся. Причину ще не продумала до кінця.

— …купити іграшку! — майже вигукую, впіймавши поглядом зображення собаки на упаковці корму. — Таку, цікаву. Можливо, мерехтливу. Що подобається дівчатам? 

— Е-е?.. — Віктор кліпає, явно збитий з пантелику моїм напором. Та що там він — я й сама в шоці від власного перезбудження! — Іграшку? Вам… потрібна іграшка, пані лікарко? Мерехтлива, для… дівчат? 

Він усміхається дивно. Занадто дивно. На мить зависаємо обоє, а тоді я пирхаю, піднімаючи брову. Ти ба, який фантазер! Це ж про які іграшки він подумав?

— Для собаки, Вікторе. Для Шейли, — уїдливо уточнюю я.

— А-а-а… — протяжно тягне він, але очі вже блищать. — Для собак у нас повно іграшок. Можемо обрати, що треба. У моїй підсобці ще купа запакованих. Я покажу, ходімо…

— Ні-ні! Я хочу сама обрати, — наполягаю. — Поїхали у місто. Можемо ще смаколиків корисних взяти, щоб я могла повчитися дресирувати цих… песиків.

Я щебечу занадто старанно й заглядаю йому в очі. Віктор трохи мнеться.

— Дорога до міста займе час. У мене ще купа роботи, і собак вигуляти треба…

— Не лінися, Вікторе, — нетерпляче переминаюся з ноги на ногу. — Я потім допоможу тобі з собаками. Поїдемо зараз?

Він вагається ще секунду.

— Гаразд. Ходімо.

Ми прямуємо до гаражів під його безперервні теревені про різновиди іграшок: які собаки люблять більше, які швидко ламаються, і про якісь смішні випадки. Я усміхаюся разом із ним, слухаючи в пів вуха, і постійно озираюся.

Навколо досить тихо й мирно. Охорона десь далеко, камер тут майже немає. Навіть собаки знайшли заняття, не гасаючи подвір'ям.

Віктор залишає корм у гаражі, відкриває ключницю й обирає ключі від машини.

Я сідаю на заднє сидіння, з боку водія. 

Що ж. Подивимося, наскільки просто звідси вибратися…

Знаю, що Аскеров дав картку не просто для того, щоб вона збереглася у мене в чохлі. Отже, якщо зловлять, прийдеться таки повідомити Ільясу, що я залишаю територію. Я маю підстави, проблем не повинно бути. А ось якщо мене ніхто не побачить, тоді… не все так складно, як з першого погляду. 

— Пані лікарко, чому на перед не сіли? — допитується Віктор, спостерігаючи за мною через водійське дзеркальце.

— Не сідаю попереду з незнайомими водіями. Тут безпечніше в разі аварії, — відповідаю я, не зводячи погляду з тонованого віконця.

Машина котиться рівно, без жодного посміху. Попереду — перший контрольний пункт. Я мимоволі напружую плечі, хоча знаю, що ззаду мене не видно. Приспускаюся нижче, ніби це може щось змінити.

Машина пригальмовує. Віктор відкриває віконце і махає охоронцю у невеликій прибудові. Той киває, не підходячи ближче, і натискає кнопку. Ворота відчиняються.

Ми виїжджаємо з території головного будинку так легко, що в грудях на мить з’являється дивне, заборонене тепло.

Все.

Досить… легко?

На другому пункті нас навіть не зупиняють. Віктор усе ж пригальмовує — швидше з поваги, ніж з потреби. Двоє чоловіків з цигарками лише коротко кидають погляд у бік машини і повертаються до розмови.

Ми їдемо далі. І тепер я дозволяю собі відкинутися на спинку сидіння. 

Вийшло.

Я дивлюся у вікно і мимоволі прокручую в голові маршрут. Коли я приїжджала сюди вперше, машину зупиняли двічі. Тоді ніхто нічого не питав, але дивилися уважніше — прямо в салон, крізь лобове скло.

Можливо, звідси не перевіряють так ретельно, бо в разі проблем усі й так залишаться тут. Назавжди, під землею. 

Я знизаю плечима, майже заспокоюючи себе.

У Віктора дзвонить телефон. Я ж дістаю свій. Нові контакти швидко пролистую: Аскеров. Лікар. Служба охорони… Пальці самі знаходять номер Єгора. Завчений. Лишаєтся питання — написати чи подзвонити?

— Пані лікарко, це вас, — каже Віктор і простягає телефон.

Усередині щось обривається.

Я беру слухавку і притискаю до вуха.

— Так?

— Куди ти так полетіла, Красуне? — голос Ільяса спокійний, майже лінивий. — Ми, здається, так не домовлялися.

Я підтискаю губи.

— Як куди? — судомно шукаю правильний тон. — На шопінг. У мене така купа грошей, що я вирішила скупити півстолиці. 

— На шопінг, — повторює він. Я майже бачу перед собою його докірливі очі, які вже розгадали мій підступ. — Сподіваюся, порадуєш мене сьогодні чимось цікавим.

— Авжеж, — солодко відповідаю я.

— Не вимикай телефон. На ньому супутниковий навігатор, — продовжує він, ніби між іншим. — Я хочу бачити, де ти перебуваєш у кожну хвилину. Згода?

У мене холоне під шкірою, ніби я відчула дотик — не фізичний. Долоні трохи мокнуть від напруги. Його наче немає поруч, а за мною уважно стежать і контролюють кожен подих.

— Згода, — киваю, хоча він цього не бачить. — Скажи… як ти так швидко дізнався?

— Я знаю все, що відбувається в моєму маєтку, — відповідає він ухильно. — Вдалих покупок, Красуне.

Зв’язок обривається.

Я ще кілька секунд сиджу, тримаючи телефон біля вуха. У голові з’являються варіанти мого викриття — камери, охорона, випадковість. Жоден не складається. І від цього стає ще гірше. 

Якщо справа не в камерах — тоді справа в мені. У тому, що він знає, коли я вирішую піти, ще до того, як я це роблю.

Він що… справді завжди на крок попереду?

— Пані лікарко, щось сталося? — питає Віктор.

У грудях спалахує глухий протест. Не страх — саме роздратування. 

Я знову перевіряю телефон. Повільно, уважно. Переглядаю нові контакти, знаходжу застосунок GPS. Лізу в пошту — порожньо. У галерею — кілька моїх випадкових фото і робочі моменти. Нічого зайвого. Нічого підозрілого.

А відчуття таке, ніби він уже тут.

— Вікторе, ти ж казав, що в тебе багато роботи, — вимовляю майже собі під ніс. — Повертайся.

— Ви серйозно? — перепитує він, зустрічаючи мій погляд у дзеркальці.

— Так. Давай швиденько, поки недалеко від’їхали, — киваю без пояснень.

Він розвертає машину. Між нами осідає мовчанка. У моїй голові — вихор думок, які чіпляються одна за одну і викликають нестерпну суміш злості й азарту.

— Зупиняйся, — наказую я, щойно ми під’їжджаємо до першого контрольного пункту.

— Може, поясните, що ви задумали? — Віктор невдоволено цокає язиком, але плавно гальмує.

— Звісно, — посміхаюся я і виходжу з машини.

Відкриваю дверцята водія. Охоронці біля прибудови дивляться на мене так, ніби зараз очі випадуть. Он і доказ, що вони не знали, що я у машині. Як же Ільяс про це дізнався? Невже дійсно спостерігав через застосунок, шпигуючи? 

— Я поїду далі сама, а ти повертайся, — кажу спокійно, навіть буденно. — Думаю, братія допоможе тобі дістатися до маєтку.

Підганяю його долонею.

— Давай, Вікторе. У тебе ще купа роботи, і песики чекають.

Кінолог виходить з машини, прижмурюючись.

— Якось дивно виходить, пані лікарко, — розмірковує він уголос. — Відірвали мене від справ, змусили терміново їхати в місто, наобіцяли допомогу з улюбленцями… А тепер виганяєте, ніби це я вам надокучив.

— Так, дивно, — погоджуюсь я.

Він пирхає і закочує очі, але залишається стояти, перекриваючи мені шлях у салон.

Я зітхаю.

— Вікторе, ти хочеш зі мною на шопінг?

Кінолог схиляє голову, наче розмірковує і не бачить жодного підступу з мого боку. Помиляється. І дуже сильно. 

— Гаразд, — додаю я вже з усмішкою. — Зазвичай я ходжу з подружками. Але раз пан Аскеров попросив мене купити щось цікаве, твій погляд зі сторони, як чоловіка, буде доречним. Допоможеш мені з вибором білизни.

Очі Віктора розширюються. Розслаблена поза зникає миттєво. Він підтискає губи, нервово сіпає плечем — і, як я й очікувала, відходить убік.

— Машину треба буде заправити, — бурмоче він сухо. — Беріть «дев’яносто п’ять плюс». Документи в бардачку.

Зупиняється.

— У вас хоч є водійське посвідчення?

— Є, — киваю. 

Він випрямляється і захлопує двері без поспіху.

Я заводжу двигун. Кінолог нікуди не відходить, тому доводиться обережно вирулювати. Машина завелика для мене, але керую я впевнено.

У дзеркалі бачу, як Віктор ставить руки в боки і дивиться мені вслід.

Я додаю газу.

Якщо вже Ільяс знає про те, що я покинула територію, то зайві очі мені ні до чого. Віктор — не ворог. Але й не мій союзник. Він бачить, чує, запам’ятовує. А головне — доповідає і сам говорить надто багато. Навіть якщо сам цього не усвідомлює.

Тепер я можу зайнятися всім тим, що планувала. Без свідків. Без необхідності щось вигадувати, виправдовуватися чи когось у чомусь переконувати. Мені не потрібно плести дрібні дурниці, які потім повернуться проти мене.

Я на самоті і належу сама собі.

Краєм думки чіпляюся за нову ідею і несподівано усміхаюся, тихо захихотів.

Хм… Можливо, мені варто прикупити машину, щоб наступного разу вийти з маєтку і просто поїхати?