Раді Вас бачити!

Я прокидаюся від чужого погляду. 

Очі розплющуються різко, ніби мене смикнули за невидиму нитку. І одразу наштовхуюся на погляд Ільяса — надто близький, уважний, майже лякаючий. Я ледь сіпаю плечем від несподіванки, і його очі ковзають нижче, фіксуючи мою реакцію.

— Ти ще тут? — гмикаю, бо вперше бачу його у своєму ліжку зранку.

— Женеш мене з власної спальні? — хрипко перепитує він.

— Ні.

Я перевертаюся на спину, і тіло відгукується тупим, розсіяним болем, наче після виснажливого тренування. Терпляче видихаю, але обличчя саме кривиться.

— Чому ти так дивишся? — тру очі, намагаючись остаточно прокинутися.

Він не відводить погляду.

— Як ти себе почуваєш?

— Ми знову відповідаємо питанням на питання? — пирхаю з кволою посмішкою.

Ільяс важко видихає, брови сходяться до перенісся.

— Намагаюся зрозуміти, що тобі від мене потрібно. Або від мого життя. Ти вперто лишаєшся, навіть коли небезпечно чи незручно. Я казав, що ти розумна. Питання вже інше — наскільки.

Я вже готова обуритися, коли він продовжує тихіше:

— Я хотів бачити тебе частиною клану. Але тепер… що б не сталося, ти будеш поруч зі мною. Навіть якщо встромиш ніж у спину — не відпущу. Ніколи.

Слова осідають у повітрі важкою тиснявою у грудях.

— Це на тебе так секс подіяв? — нервово всміхаюся, намагаючись звести все до жарту.

— Красуне, ти знецінюєш мене чи себе? — у його очах з’являється блиск. — Усі твої кроки ведуть тебе до мене. І мені не хочеться тебе відпускати.

— Тобто мої бажання нікого не цікавлять? — виривається раніше, ніж думаю.

— А які вони?

Я замовкаю й відвертаюся. Бо відповідь є, але вона складніша, ніж хочеться визнавати.

— От бачиш, — тихо каже він. — Ти лишишся тут. Тож повернімося до початку. Як ти себе почуваєш?

— Так, наче ти мене переїхав катком, — бурмочу.

Він усміхається краєм губ і нависає наді мною, спершись руками по обидва боки від подушки.

— Але ж ти не скаржилася вночі. Будо весело, хіба ні? 

Спогади обпалюють уривками: жар, напруга, межі, які тріщали під руками. Занадто багато відчуттів, щоб назвати це «весело».

Мені не було весело, коли лезо ножа ковзало по моєму тілу. А те, як він наказав його потримати зубами, поки робив своїм язиком щось дике між моїх ніг? Ті бісові свічки, як виявилося, не для антуражу, а для того, щоб я заверещала від пекучого воску на грудях. 

Мотузка… та клята мотузка, здавалося, що стане моїм ешафотом — так сильно обвивала моє горло. Ні. Це було не весело, а… справжні тортури. Так, з оргазмом. Так, з найсильнішими відчуттями. Так я ніколи ще не верещала у ліжку. Але, це не було весело і не схоже на гру. 

— Я, між іншим, за класику, — заявляю йому прямо. — Спокійно, просто і без екстриму.

Він сміється — глибоко, хрипло, так, ніби я щойно розповіла найкращий жарт у його житті. А я лише дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, що саме його так розвеселило. Бо для мене це була чиста правда.

— Годі тобі… Було дуже добре, — він цілує мене в чоло, тоді підводиться і прямує до ванної. — Приєднуйся, Красуне. Після душу ще й поснідаємо разом.

Якого біса відбувається?

У ванну я йду лише тоді, коли пан Аскеров із дивною посмішкою одягається й прискіпливо оцінює стан мого тіла — аж поки я не ховаюся за дверима.

Там нарешті приходжу до тями, намагаючись відсіяти його слова від підтекстів і нагадати собі головне. Я на завданні. І давно завербована в інший клан.

Снідаємо справді разом. Поруч лежить Шейла, яка при господареві старанно вдає, що зовсім не збирається поцупити щось із моєї тарілки. Усе так спокійно, що навіть мовчання стає своєрідною розмовою поглядів.

Майже… по-сімейному. Від цієї думки я ледь не впускаю виделку. Вона дряпає зсередини, мов кісткою по склу.

— Сьогодні я буду в пана Рівного, у медичному крилі, — кажу, просто ставлячи Ільяса перед фактом.

Він дивиться на мене. Точніше — на мій одяг. Повільно пережовує м’ясо, робить ковток води.

— Гаразд, — зрештою погоджується.

— Нападів власництва більше не буде? — питаю обережно, намагаючись надати голосу легкості.

— Не буде, — киває Аскеров. — Якщо знову не почую залицянь і ти не знайдеш у шафі ще одну червону ганчірку.

— Ганчірку? — нахабно перепитую. — Учора на мені була одна з них. Готова закластися, що шматувати її на мені тобі сподобалося аж надто.

— Це було для мене. А якщо робитимеш так для інших — шматуватиму ганчірки при них, — він люб’язно всміхається, але потемнілі очі й погляд з-під брів виглядають як попередження.

— Згода, — приймаю умови.

Пан Рівний, схоже, збожеволів — це єдине, про що я думаю, дивлячись на нього. Щойно він бачить мене в білому халаті й чує, що я прийшла допомагати — стає дивним.

Кульгає, метушиться, хаотично хапає речі, говорить уривками так, що я ледве розбираю слова. Перехвилювався настільки, що врешті завмирає, захеканий, із потом на чолі.

Я мовчки наливаю склянку води й подаю йому. Він сахається від мене, ніби від нечисті, ледь не перекидаючи тумбочку.

— Та-а-ак… Спокійно! — протягую я, майже силоміць вкладаючи склянку йому в руку. — Якщо ви думаєте, що я піду, то мушу розчарувати, Док. Можу одразу взятися до роботи й не заважати вам панікувати без жодної причини на самоті.

— Я… не проти… пані Краєвська. Звісно, що не проти, — ледь чутно вимовляє він.

— Ось і добре. Тоді звертайтеся до мене по імені — Валерія, — кажу я.

Лікар блідне просто на очах.

— Хан за це голову мені знесе! — шепоче він із щирим жахом.

— Скоріше мені. Але це вже будуть мої проблеми, — знизую плечима з усмішкою. — Не нервуйте так. Краще випийте свій оздоровчий збір. Травки ж лікують усе, хіба ні?

— А ви… самі прийшли чи Хан це запропонував?

— Він у курсі мого плану на день. І я дуже наполеглива. 

Док замовкає, замислюється й повільно випиває воду до дна.

Схоже, він таки щось для себе вирішує: вирівнюється, стає серйозним і зібраним. Хмурить брови, розправляє плечі.

Я не можу стримати усмішку.

— Якщо Ісус перетворював воду на вино, то я, здається, перетворюю її на заспокійливе, — пирхаю, не в силах промовчати, спостерігаючи за разючою зміною його стану. — І так… що робимо?

— Треба прибрати в лабораторії, — одразу відповідає він. — Там завжди треба прибирати… Роботи стільки, що я просто не встигаю.

— Тоді ходімо разом. Спершу мені потрібно зрозуміти, що, де і як. Командуйте — я все зроблю, — задоволено киваю.

Пан Рівний дивиться на мене так, ніби я запропонувала щось абсурдне.

— Зробимо це разом… Я все покажу і поясню.

— Валерія, — м’яко нагадую, бо вже відчуваю, як він ігнорує моє ім’я так само вперто, як і сам Аскеров.

— Валерія… — зітхає тяжко й вимовляє так тихо, ніби боїться назвати мене вголос.

— Назаре, — одразу переводжу нас на інший рівень знайомства, поки він ще не встиг отямитися. — Може, ще водички? 

Док розповідає про лабораторію, свою роботу, проєкти… У якийсь момент стає незрозуміло: він говорить, щоб я мовчала, чи тому, що фанатично закоханий у свою справу. Якщо друге — мені його навіть шкода.

І це багато що пояснює. Зокрема те, чому він так легко клюнув на гачок повії в клубі. Іноді треба забувати про роботу й просто жити з задоволенням. Принаймні, коли є така можливість.

— Ти взагалі звідки? — питаю, коли розмова природно з’їжджає в бік навчання й міст, у яких він жив.

— Я тут народився і виріс. Але трохи далі — в невеликому селі.

— Навіть так… — задумливо тягну, ковзаючи по ньому поглядом, а тоді знову беруся до миття приладдя.

— А ти? — ставить він правильне запитання.

— З ближнього заходу, — відповідаю без конкретики. — Кажуть, є проблеми з західніми кланами… Я, щоправда, ніколи про це не чула, — обережно закидаю наживку.

— Є таке, — киває пан Рівний. — Поки світ рухається вперед — навіть кримінальний, дехто застряг у минулому.

Отже, думає так само, як і кінолог.

Цікаво.

— Щось подібне я вже чула від ваших, — усміхаюся. — Це вам особисто пан Аскеров у голови вкладає? — жартую.

— Ваших? — він криво зиркає на мене. — Пані… Валеріє, ти вже тут. А отже — частина клану, — натяк прозорий, навіть надто. — Хан просто робить свою справу. Ми спостерігаємо. Думати і робити висновки нам ніхто не забороняв.

— А якщо тобі набридне тут працювати? Як він тоді вчинить?

— Як вчинить… Подякує за співпрацю і, ймовірно, зробить гарний подарунок, — міркує він уголос.

— Невже? — скептично дивлюся на нього.

— Я не перший лікар тут. І охорона змінюється кожні кілька років. У кожного за цим парканом є власне життя. Ми не в рабстві. Просто платять добре, щоб не було постійного потоку новеньких. Єдине, що точно не сподобається Аскерову — це якщо хтось із партнерів вирішить відійти від справ.

Дивно… У Марата все зовсім інакше: або ти з ним, або мертвий. А ті гроші, які він давав… точніше, не давав.

Я брала гроші з покидьків, коли їм було потрібно щось особисте: довідка, рецепт, лікування хвороби, про яку соромно говорити вголос. Це завжди найшвидший спосіб заробити більше.

Були й ті, хто звертався до мене напряму — майже як до фрілансера, бо знають про мій досвід і практику. Але цього б не вистачило на життя, якби я ще платила за квартиру й їжу.

Тому я й залишилася в маєтку Марата разом із Деном. Їдальня клану терпима, безкоштовні кімнати, а гроші — лише на особисті речі. Все інше відкладаю. Ден уже рік підробляє промоутером. Навіть ковбасу якось носив майже три місяці. Справжній мисливець сучасності! Веде ще якісь стріми, копійчина падає у його гаманець і туди я не лізу. 

— Я теж можу отримувати гроші? — питаю, щойно думка дозріває.

Лікар дивиться на мене так, ніби я щойно з лісу вийшла. Невже у мене так багато дивних питань, чи це пан Рівний такий емоційний? 

— Ходять чутки, що вони тобі не потрібні, — посміхається Назар.

Я ледь не ляскаю себе по лобі. Авжеж. Картка без ліміту… але ж це не моє.

— Гроші ніколи не бувають зайвими.

— Це варто обговорити з Ханом. Сумніваюся, що він тобі відмовить, — натякає Назар.

— Ми, здається, відійшли від теми. Ільяс справді хоче підм’яти захід?

— Швидше приєднати як партнерів, — лікар дивиться на пробірку проти світла, оцінюючи чистоту. — Ти хочеш дізнатися щось конкретне? Питай прямо.

— Чому в них не виходить співпраця?

— Деякі справи заходу для Хана принципові. Він хоче створити єдину систему. А захід завжди прагне обходити незручності й мати більше.

— Наприклад?

— Хм… — він задумливо стискає губи. — Та сама поставка зброї. Це нелегально і не контролювалося навіть усередині кланів. Ільяс вибудував систему, де видно скільки, куди і кому йде. Зазвичай це… гарний баланс. Прозорість показує силу кожного партнера у системі. Коли всі бачать межі один одного, воювати їм вже не хочеться. Саме тому починають домовлятися, або гратися в продавців-акціонерів.

— І ти справді вважаєш, що ніхто не порушує цю систему?

— Порушують, звісно. Врешті, це ігри кримінальних авторитетів. Тоді Хан втручається, нагадуючи, що саме він має найбільші ресурси, — пояснює лікар. — Проте захід навіть поставки не хоче розголошувати. Зараз там кожен сам по собі: ні реальної влади, ні системи. Але якщо Хан спробує взяти їх силою — будуть втрати. Захід уміє ставати єдиним, коли це потрібно.

Я замислююсь над цією схемою.

Досить… непогано. Їм і справді вигідніше домовлятися, а не одразу хапатися за зброю і йти в штурм. До того ж Аскеров бачить, що відбувається не лише в його клані, а й серед партнерів.

— Так само система працює з наркотиками, — продовжує Назар. — Це вибір кожного. Хан хоче брати гроші, а не труїти людей. У бізнесі важливі постійні клієнти, а не одноразові.

— Жорстокий приклад.

— Як є. Наркотик убиває в будь-якому разі. Питання лише в тому, як довго і скільки ще людина встигне віддати грошей. Товар має бути якісним. Проституцію контролюють ще жорсткіше — умови там часто… нелюдські. Багато хто потрапляє у справжнє рабство. Хан намагається боротися з цим, як і з викраденнями. Він за добровільну участь — навіть якщо вона продиктована відчаєм чи бажанням швидко заробити. Це краще, ніж примус.

— Тобто політика клану… — я зупиняюся.

Назвати вголос чорне навіть сірим не виходить. Але всередині я розумію, що тут краще, ніж те, що я бачила на власні очі. І відчула на власній шкірі.

— Політика в тому, Валеріє, — підкреслює висновок Назар, — що Хан дає ресурси. А як ними користуватися — вирішують уже звичайні люди. Якби не було попиту, не було б і пропозиції.

— Він як диявол-спокусник, — криво всміхаюся.

— Приблизно так і є, — киває Док.

І що я маю в підсумку?

Нічого нового.

Марат не відмовиться від звичного способу життя і стабільного доходу. Він не відкриватиме свої поставки, не вписуватиметься в систему й точно не пожертвує дешевим товаром. Це… просто невигідно.

Аскеров же не захоче брати кота в мішку.

Як же, чорт забирай, звести їх разом хоча б для бесіди?