Раді Вас бачити!

Постріли. 

Гучні, над головою.

Серце завмирає, я підстрибую на ліжку, рефлекторно потягнувшись до тумбочки. За зброєю. Розплющую очі, коли руки на щось натикаються, а тоді вже чую, як скляний посуд розбивається на друзки. 

Очі вихоплюють силует у напівтемряві, через що я так і застигаю — спираючись рукою на тумбочку. Ковзаю поглядом по темних джинсах, чорній футболці, міцним грудям і м'язистим рукам, які прискіпливо складені… Натикаюсь на цей вже майже звичний вираз обличчя — знущальний прищур, насмішкувато піднятий куточок вуст… 

— Бляха… — таки зривається шепотом, коли я розумію, що мене розбудили з наміру катувати серед ночі. 

Поправляю ковдру на грудях, і тру сонні очі, які ріжуть. Мну перенісся, намагаючись знайти у голові хоч якісь цензурні слова, але просто здаюся. Дивлюся на чоловіка, який весь цей час за мною спостерігає. 

Мовчить, через що я зціплюю зуби.

— Що сталося? — врешті питаю, не витримав його ігнорування. 

— Про що ти? — перепитує чоловік, ковзаючи поглядом по моїх оголених плечах.

— Навіщо ти мене розбудив таким варварським способом? — ставлю питання точніше, з недовольством поглянув на руки, які, виявляється, можуть так плескати, як постріл з автомату. 

— Я вчу свою коханку бути ідеальною жінкою, — він нахабно посміхається, а я, простогнавши тихо, стримуючи в собі все лайно, що хочу видати таким же залпом, відкидуюсь на подушку. 

— Я вже ідеальна Ільясе, — шепочу я, навіть не намагаючись скрити хрипоту після сну. — З точки зору лікаря, мені навпаки повинні прописати здоровий сон, щоб не було синців під очима і збалансоване харчування, щоб ребра не випиналися, — солодко позіхаю, прикриваючи очі. — А зараз ти не жінку виховуєш. Ти просто тренуєш слухняність... улюблениці.

— Одне іншому не заважає. Я наказав чекати мене, а не хропіти так, щоб стіни мого кабінету дрижали. 

Бреше. А як і була б правда, то мені що? Це ніяк не контролюється. Теж мені… ідеальний чоловік. 

— Я чекала. До десятої, — важко зітхаю, коли ліжко трохи пружинить. Враховуючи, що мої плечі опустилися, цей негідник наразі нависає наді мною. — І куди я могла взагалі подітися, коли ти мене тут закрив?

Спершу — прострація. Потім — ходіння від стіни до стіни. Тут нічого немає: ні книг, ні телевізора, ні мого телефона. Він залишив мене з ранку й зник. Єдине нагадування, що про мене пам’ятають, — жінка з тацею, яка заходила вдень і ввечері.

— Красуне, мені здалося, що ми порозумілися ще там. У підвалі.

— Порозумілися, — ліниво киваю, відчуваючи, як сон знову тягне мене до себе в обійми. — Але мені вже не двадцять, щоб марнувати ночі на демонстрації характеру.

— Невже? — коротко сміється він.

Часу подумати в мене було більш ніж достатньо. І я вирішила: з цим демоном краще не боротися лобом. Краще — не давати йому того, чого він так хоче.

Роль коханки мене, м’яко кажучи, не надихає. Особливо коли мене, жінку тридцять плюс, збирається виховувати під себе чоловік, з яким я навіть толком не знайома.

Стратегія проста: я не проти мати гарячого коханця, але я вже не дівчисько, щоб зітхати в подушку й чекати оргазму, як милості небес. Його план провальний від самого початку, бо в ньому забагато нюансів. Наприклад — будити мене серед ночі, бо пан звелів чекати його голою і готовою.

Еге ж. Може, молоденькі дівчатка й чекали б. Можливо, навіть були б мокренькі… від переляку. А мене після десятої просто вирубає.

До того ж, якщо він не в курсі… Хм…

— Тобі конче необхідно дізнатися більше про жіноче тіло. Так, психологічно можна добитися ефекту постійного збудження — але секс у тебе буде з виснаженою, недоспаною жінкою, яку трясе й емоційно хитає, як на гормональних гойдалках, — я знову позіхаю і вже навіть ліньки руку висунути, щоб прикрити рот. — Я не раджу так робити. Жінки на стресі небезпечні. Навіть для тих, хто звик тримати повідці.

— Закінчила? — питає він.

Я киваю.

— Добре. Тепер моя черга.

Ковдра злітає так швидко, що я навіть не встигаю вилаятися. Холод пронизує мене, і я інстинктивно стискаю руки на грудях.

— Що ти не зрозумів з того, що я сказала? — доводиться розплющити очі, щоб кинути йому погляд, який мав би заморозити.

Ільяс ставить коліно біля мого стегна, повільно знімає футболку — без демонстрації, радше з тією впевненістю, яка дратує більше за показуху. Хоча, неможливо цю дію зробити звичайною, бо йому є чим похизуватися.

Я закочую очі не тільки від його роздягання, але і від своїх думок. Він бачить це — і посміхається ще ширше.

— Я зрозумів, — каже він, нахиляючись так, що його видих лоскоче мені вухо, — що тебе не можна залишати надовго.

Його пальці рухаються по моєму боці, ковзають тілом. Він легко підхоплює мене, досить обережно, щоб наступної миті розкласти поперек ліжка.

— Твій язик стає гострішим, погляд — нахабнішим, а стратегії… — він робить паузу, насолоджуючись моментом, — дивно-наївними. Невже ти думаєш, що мене щось зупинить? 

Я хмикаю, заплющую очі й бурмочу:

— Холод теж не грає тобі на руку. Кінцівки повинні бути в теплі.

— Зараз перевіримо, Красуне, — відповідає він так, ніби це найзвичніша річ у світі — доводити мені мою неправоту.

Він нахиляється ближче. Від нього йде не просто тепло — справжній жар. Я сама обіймаю його, вмощуючи цю живу грілочку ближче до себе. Тіло розслабляється.

Його дотики м’які, уважні, повільні. Він рухається, вивчає мене — не поспішаючи, не тиснучи, просто дозволяючи мені відчути спокій. Коли його пальці торкаються потилиці, по спині пробігає приємний холодок.

Я посміхаюся — не стільки від зваблення, скільки від того, що мені… добре.

Руки стають важчими, дихання рівнішим. Я вже майже не тримаюся за реальність — лише м’яко тягну його ближче, щоб відчути ще трохи тепла.

— Я хочу більше поцілунків, — шепочу. 

Я не чекаю відповіді. Слова розчиняються десь між вдихом і видихом. Тепло тримає краще за будь-які аргументи. Ільяс слухняно піднімається вище, торкається відкритої ділянки шиї. Його рухи повільні, заспокійливі, майже заколисуючі.

Зітхаю, закидаю руку за голову — і світ починає плисти. Тепло. Тиша. Важкі повіки. Все стає далеким…

Тому я зовсім не очікую гарчання біля вуха — такого, що й ведмедя з барлоги витягне!

Я здригаюся, різко подаюсь уперед — і щось тверде з розмаху зустрічається з моїм чолом.

— Ай! — хапаюся за лоба, шиплю. 

— Ти що, зовсім вже… — Ільяс потирає свій лоб, дивлячись на мене очима, повними люті й… образи?

Я кліпаю, намагаючись зрозуміти, що сталося. Лише за мить доходить, що я просто… відключилась. І, наче цього вже недостатньо, влупила йому головою, коли різко смикнулась.

Він відштовхується, встає, гаркнувши кілька дуже барвистих слів. Я тягну ковдру до підборіддя, відчуваючи, як щоки запалали.

— Пробач… — виривається винувато. — Ти просто…

— Заради самої себе... краще помовч! — він розвертається, дивиться на мене з чистою люттю. — Прокляття! — знову тре чоло, яке вже червоніє. Моє, здається, теж.

Його погляд змінюється миттєво. Не вибух, а якесь стискання. Наче всередині нього щось клацнуло.

Він дивиться на мене так, ніби намагається збагнути, що саме пішло не так. Не кричить. Не рухається. Просто стоїть, тримаючись за лоба, і дихає важко, глибоко, занадто рівно — так дихають люди, які намагаються не зірватися.

— Є лід? — шепочу я, бо тиша між нами стає нестерпною.

Його щелепа сіпається. Погляд ковзає по мені — не з бажанням, а з тим холодним, дорослим розчаруванням, яке розбурхало чоловіче его.

Він проводить долонею по обличчю, стирає щось зайве. Потім коротко, різко видихає — так, що в повітрі відчувається напруга.

— Ти… — починає, але ковтає слова. 

Не хоче сказати зайве? 

Він відвертається. Рухи різкі, але стримані. Кожен м’яз у ньому напружений до межі — навіть спина виглядає гострою. Ільяс, щось надумав… йде. 

Двері зачиняються з тихим, контрольованим клацанням. Саме таким, від якого мороз іде по шкірі. І я залишаюся в тиші, з ковдрою, що пахне його теплом, і думкою, яка не дає спокою: він пішов по лід — чи по щось, після чого я більше не прокинуся?

Сковтую, потираючи лоба.

Я ж не спеціально! 

Намагаючись себе переконати, що нічого страшного не сталося, я скочуюся до жалюгідних виправдань, які треба встигнути сказати, поки він мене не застрелив.

Коли двері відчиняються, мене пересмикує від переживань. Ні про який сон уже мова не йде.

Ільяс стоїть у проході. Тримає рушник з льодом біля свого лоба, а другий простягає мені. Він тихий. Уважний. Але погляд… Погляд такий, що змушує мене завмерти. У ньому немає крику, лише доросла оцінка ситуації. Та сама, від якої хочеться виправдовуватися, навіть якщо ти нічого свідомо не зробила. 

— То… моя страта на світанку? — питаю, намагаючись хоч якось зрозуміти, що в нього в голові.

На жаль, навіть якби вскрити йому коробку черепа, людство так і не навчилося читати думки...

— Страта? — повторює він тихо. Чоловік повільно повертає голову, і цього руху достатньо, щоб я замовчала. — Не знаю, — каже Ільяс. — Я ще думаю.

Він дивиться на мене так, наче вирішує, чи варта я того, щоб витрачати на мене час. Чи варта того, щоб взагалі злитися. Чи варта того, щоб тримати поруч таку незручну коханку, яка сопе в руках чоловіка, який зваблює.

Не варта! В мене є інші, більш вигідні функції, щоб бути корисною... 

— Лягай. Завтра вирішу, що з тобою робити, — говорить він і йде до другої половини ліжка.

Шерудить джинсами, забираючись під ковдру…

— Може, з мене коханка так собі, — озиваюся я, не втримавшись, — але я хірургиня і вмію добре стріляти. Якщо вже думати про користь… може, розглянеш мене для справжньої роботи?

Слова звучать легковажно, але думка досить пряма. Бо хто його знає, що він вигадає, поки я сплю. А прокидатися з перекрученою шиєю — перспектива так собі. Це просто неможливо. 

— Лягай і спи, жінко, — кидає він мені в спину. — Тобі не сподобається, якщо я тебе спишу з позиції коханки.

Голос уже без показового тепла. Сухий. 

Я зітхаю і відкидаюся, розраховуючи на гігантські розміри ліжка. Розрахунок, як виявляється, був надто оптимістичний. Замість матраца я врізаюся потилицею в щось... дуже тверде, дуже живе і дуже… шипляче.

Завмираю миттєво.

— Клянуся… я не бачила, — виривається в мене, майже без голосу.

Сором накриває різко, до печіння. Я впираюся ліктем, намагаючись відкотитися й зайняти бодай якусь пристойну позицію.

— Лежи вже, халепо, — гаркає він і міцно стискає мене за плече. — Поки вмостишся і заснеш, ти мене приб’єш якоюсь кінцівкою.

Я завмираю остаточно. Не ворушуся. Навіть не дихаю на повні груди. Тиша між нами густа, липка, і я раптом дуже чітко усвідомлюю, наскільки близько ми лежимо. Точніше я лежу на ньому замість подушки.

Ільяс важко видихає. 

— Ти сьогодні б’єш усі рекорди по незграбності, — бурмоче він. — Весь настрій збила.

Його голос хрипкий, стриманий. І в цій стриманості з’являється щось нове — не розгубленість, а злість на себе, що взагалі дозволив цьому статися.

Чоловіча рука на моєму плечі трохи послаблюється. Не відпускає — просто змінює хват. Так, щоб я більше нічого не вчудила. 

— Я… можу лягти далі, — шепочу, бо сором уже дере горло зсередини.

— Ні, — відрізає він без паузи. — Навіть не думай рухатися.

Слова падають рівно й холодно. Не як наказ — як останнє попередження.

Я завмираю.

— Ти небезпечна, Красуне, — додає він. — Вперше, навіть не дійшовши до сексу, я маю синці.

Його голос низький, здавлений. Ніби кожне слово проходить крізь зуби.

Я ковтаю повітря.

Він лежить поруч. Надто близько. Теплий. Напружений, як струна, яку ще трохи — і порве. Я вже майже заплющую очі, коли він говорить знову — нижче, глухіше:

— І навіть не сподівайся, що я це забуду.

У мене стискається живіт.

— Відпрацюєш. Усе, що щойно зробила. Завтра.

Я не наважуюся спитати — як.

Лише його рівне дихання поряд і моє серце, яке гупає так, ніби я щойно вислизнула з-під леза. І десь між страхом, соромом і небезпечним теплом його тіла я чітко усвідомлюю: я зайшла надто далеко. Вибачень може бути замало...