Раді Вас бачити!

Умова…
Умова!
Яка умова?!

Здається, я починаю сходити з розуму. Не можу думати ні про що, крім нього — Ільяса. 

Що він задумав? А якщо обере хибний шлях… і мого брата… просто вб'ють, тільки через те, що я не змогла тримати язик за зубами? Або... коли Марату потрібен був привід?

— Валеріє, — Назар заходить у кімнату, — мені що, силоміць тебе годувати? — його тон напружений, очі вимагають відповіді.

На тумбі стоїть вечеря, як і сніданок, як і обід, неторкана.

— Все гаразд, — посміхаюся, але посмішка млява. — Просто… зараз не дуже голодна. Ти, мабуть, накачав мене вітамінами на рік уперед. Нічого не лізе, — я прибираю книгу, що лежить без руху на колінах вже кілька годин.

— Тобі треба їсти. Не вередуй, — він сідає на ліжко поруч, спостерігаючи за мною. — Є скарги? Біль? Температура?

— Ні. Трохи слабкості, але це мине. Довго мені тут сидіти? Можу вже йти? — дивлюся на нього з надією.

— Хан наказав слідкувати за тобою. І я навіть із цим ледь справляюся. За два дні ти з’їла лише два йогурти і грушу, — він хитає головою.

— Я себе добре почуваю.

— Ти не їси.

— Назаре, — ледь не завила я, відчуваючи, як тіло сковує напруга. — Припини. Я теж лікарка, знаю, що і до чого. Я в порядку і хочу нормальне ліжко, без усього цього антуражу.

— Щоб померти там з голоду? — хитро звузивши очі, докучає пан Рівний.

— Не драматизуй. Я стерпно почуваюся. Трохи… нудить, бо я…

— Не їси! — несподівано гавкає він, стрибаючи на ноги. — Я піду за бульйоном. Як хоча б його з’їси, можеш повертатися у маєток. Мушу впевнитися, що тобі не стане гірше, — бере піднос із холодною, без аромату їжею.

Я лише киваю.

Поки Назар повертається на кухню у маєтку, я все ж вилізаю з ліжка. Тіло ломить, голова трохи кружляє, але… набагато краще.

Вмиваюся гарячою водою, щоб обличчя втратило блідий відтінок. Волосся збираю у гульку, переодягаюся у піжаму, сподіваючись, що нарешті спатиму у ліжку Аскерова. І що зможу з ним поговорити.

Коли нетерпляче ходжу кімнатою, чекаючи Назара, який не поспішає, виглядаю у вікно. 

На галявині бігає Віктор з трьома собаками. Він щось викрикує, підкидає смаколики, і пси стрибають під два метри.

— Щось цікаве? — здригаюся від несподіванки, озирнувшись.

Ільяс підходить ближче, теж дивлячись у вікно.

— Привіт, — вітаюся, і вперше відчуваю, як щось всередині мене стискається від його наближення.

— Привіт, — торкається долонею моєї спини і стає поруч. — Іноді не зрозуміло, хто кого дресирує, — всміхається, нахиливши голову.

Я дивлюся, як Віктор стоїть рачки, щось пояснюючи собаці, яка, здається, теж не знає, чого очікувати від людини.

— Як себе почуваєш? — питає, заглядаючи мені прямо в очі. Його погляд пронизує, ніби вже намагається прочитати кожну мою думку.

— Чудово, — киваю я, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм. — Я вже можу повернутися у маєток?

— Почекаємо на лікаря. Хочу почути його висновок.

Ільяс відходить і сідає у крісло біля ліжка, бере книгу з тумби й задумливо гортає сторінки. Здається дивно спокійним, але в його позі відчувається контроль.

— Я можу запитати? — повертаюся, спираючись куприком у підвіконня.

— Наче, таких заборон не було, — він насмішкувато сіпає бровою. — Питай.

— Ти… згадував Маргариту. Можу зрозуміти все, але не її ім’я. Чому саме вона?

Ільяс хмуриться, зупинившись десь на середині книги. Читає, мабуть, мить, але ця пауза здається нескінченною. Я відчуваю, як час тягнеться, і це вже схоже на ігнорування.

— Ільясе? — тихо нагадую про себе.

— Вона була у ресторані того вечора, — каже він, гучно захлопнувши книгу. — А тепер є підозра, що твій стан — це відповідь на твою витівку з вечерею.

— І… звідки ця підозра? — запитую, намагаючись не показати, як тремтять руки.

Він гмикає, не відводячи погляду.

— Перевірив камери. І впевнився, що ти любителька ігор перед спостерігачами. Твій показовий виступ був не тільки для мене, але й для Катерини, яка звітує про жінок у маєтку Марго. Непоганий хід. 

— Вибач… — я нервово ковтаю, відчуваючи, як по спині повзуть мурашки. — Я хотіла дати зрозуміти, що її втручання безглузді.

— Вийшло… — киває він холодно, — ще більше її роздратувати. Чому ти не сказала, що тебе чіпляє Катерина?

— Вона… не чіпляла, — хитаю головою. — Пустощі.

— Чіпляла, — стверджує Ільяс, задумливо зім’явши підборіддя. — Я це бачив на власні очі.

— Якщо ти тримаєш її поруч, і знаєш, що вона звітує Марго, але вона досі працює… це наштовхує на висновок, що це твій розрахунок. Жалітися тобі, не в змозі приструнити покоївку — дивно. 

— Катерина справді гарна робітниця. Раніше не давала приводів для звільнення. Тепер — є. Не хочеш сама розрахуватися з нею? По-нашому, — його погляд палає, наче провокує на жорстокість, а у голосі відчувається холодний азарт.

— Ні.

— Чому?

— Поки вона працює, Марго, напевно, казиться від люті. Я… все ще тут. І це чіпляє більше.

— Не боїшся, що як одного разу Катерина принесе тобі їжу, там вже буде достатньо отрути, щоб тебе вбити?

— Ні, — коротко відповідаю.

— Чому? — чекає деталей.

— Вона себе підставить, і тоді вже відповідатиме перед тобою. Це страшніше. Є межі, які переходити не можна.

Між нами повисла пауза, напруга в кімнаті така густа, що можна різати ножем. 

— Можливо, ти хочеш розрахуватися з Марго окремо? — питає, не відводячи погляду. 

— Що ти хочеш почути? — я відводжу погляд, відчуваючи, як серце б’ється швидше від його допиту.

— Що ти готова боротися.

Я хотіла б занурити голову в пісок, щоб нікого не бачити, щоб мене ніхто більше не чіпав. Боротися? Ледь вистачає сил стояти на ногах рівно.

— Неможливо завжди тримати оборону і жити... — зітхаю, відчуваючи, як слабкість проступає в кожному м’язі.

У кімнату заходить Назар, тримаючи тарілку супу, з якої піднімається пара.

— Хане, — на мить завмирає лікар. — Чудово, що ти тут. Моя пацієнтка вередує, але їй треба поїсти. Буду радий, якщо вона хоча б тебе послухає, — Назар зловтішно дивиться на моє невдоволення.

— Я ж сказала, що поїм, — тихо відказую, коли Назар ставить суп на маленький столик і дістає ложку з карману халата.

— Так… разів, здається, п’ять, а я забирав повні підноси, — дорікає він.

— Не хвилюйся, я прослідкую, — Ільяс піднімається, залишає книгу і повільно підходить до столику. — Сідай, — вказує на стільчик.

Нестерпні чоловіки… 

Я сідаю.

— Що скажеш, виписуєш? — запитує Ільяс, сідаючи навпроти. 

— Навіть не знаю… Тільки якщо буде їсти. Інших причин утримувати її в ізоляторі не бачу, — відповідає лікар.

— Їж. Щоб слухати, рот не потрібен, — наказує неочікувано Ільяс. 

Мої очі звужуються.

Беру ложку, зачерпаю прозорий бульйон з трьома фрікадельками і кількома шматочками моркви. Вони спостерігають кожен мій рух.

— Ліки чи пігулки потрібні? — продовжує Ільяс, його голос тихий.

— Ні. Наразі все добре. Шлунок ще може бути подразнений, тому легка їжа — оптимальна. Інших рекомендацій немає, — відчитався Док.

— Дякую, Назаре. Залиш нас, — киває Ільяс, і тепер вся увага на мені.

Як тільки лікар виходить, у кімнаті настає тиша.

— І що за вибрики? — не стримується він.

Я вскидаю брови, відчуваючи, як шкіра на спині реагує на його погляд.

— Ти ж лікарка. Невже сама не можеш піклуватися про своє здоров’я?

— Можу. Просто Назар вважає, що я маю їсти, як мамонт за один раз, — знизую плечима, тихо сьорбаючи гарячий бульйон. — То… ми поговоримо про твою умову?

— Незабаром. 

— Ти хочеш мене помучити?

— Не без цього, — задоволено додає Ільяс. Його погляд палає. — Завтра зустріч із Заходом. Дядько на радощах підсовує щогодини вигідні умови. А як щодо тебе? Мені треба прийняти умови, аби тільки потішити тебе?

— Це… — я відкладаю ложку. — Це мене не потішить.

— Пам’ятаю. Питання у браті.

Я киваю, ковтаючи сухе повітря кімнати.

— Не радила б погоджуватися на співпрацю з Маратом. Він внесе у твій порядок безлад, який стане твоєю відповідальністю.

— Яка ти розумна, виявляється. І чесна, — кривляє губи у посмішці, холодній і глузливій. 

Інцидент у ресторані ще не забутий. Інше — також.

— Ільясе…

— Ложку в руку і продовжуй їсти, — жорстко перебиває він.

— Ти злишся. Це зрозуміло. Але… чому ти досі хочеш, щоб я була поряд? — зриваюся на запитання, яке стискало мене два дні, наче невидимий кайдан.

— Я вже дав відповідь на це питання.

— Хочеш мене поряд. Зрадницю. Якщо це стане відомо, під твоїм кріслом почнеться землетрус, — прошепотіла. — Я готова встати на твій бік, але не хочу після цього померти чи виживати так, як весь цей час.

— Їж, — киває на тарілку, голос спокійний, але непохитний.

— Дістань мого брата з їхнього клану, і ми зникнемо. Ти нас більше ніколи не побачиш. Все буде так, як до мене... спокійно і звично, — прошу я про єдине логічне рішення. — Я вкажу на всі склади. Логістику, яку вони використовують для поставок. Партнери? Спільники? Конфлікти з іншими кланами? Що ти хочеш — тільки скажи.

— Я хочу, щоб ти їла цей бісів суп і не заговарювала мені язика, — відповідає Ільяс, і в кімнаті знову стає тихо.

Я продовжую вечерю, хоч шлунок знову протестує. Кожен ковток — як маленька битва.

А що, як він збереше? — думка про підстави і пастки підкрадається досить звично. Це вже не вперше: беруть, що треба, а потім залишають у пеклі варитися далі.

Двічі я намагалася втекти. Але в останню мить все руйнувалося, мов картонний будинок. Брата кудись раптово забирали, мене відправляли на кілька тижнів геть. Коли поверталася — зникали гроші, телефон, а робота нападала лавиною.

Але коли вдавалося… шрами на спині — лише уродливе нагадування про те, що мені влаштував Марат. І набагато страшніше пам’ятати все це, ніж відчувати наслідки.

— Розкажи мені, де його тримають.

— Ні. Спочатку домовленості. Я не маю впевненості, що ти мене не зрадиш, як я тебе, — відчуваю,як серце б’ється швидше, коли вимагаю домовленості. 

— Отже, не довіряєш, — гмикає він, і це більше схоже на оцінку, ніж на скаргу. — Це досить розумно.

Ільяс встає. Він йде за мою спину, і я мимоволі напружуюся, відчуваючи холодок від його рухів у закритому просторі. 

Аскеров прямує до дверей і там зупиняється. На поличці лежить чорна папка — він бере її до рук і повертається. Явно приніс із собою. Але чому не почав одразу з головного?

Він дістає один аркуш, щільний, майже як картон, і кладе його на стіл переді мною. Долоня спокійно притискає папір, а погляд — холодний, важкий — свердлить мої очі.

— Я гарантую тобі безпеку і права. Твоя справа — бути на моїй стороні. І ніколи… ніколи більше не зраджувати мою довіру. Інакше я заберу твоє життя швидше, ніж ти встигнеш це зрозуміти.

Кожне слово падає між нами, як камінь.

Він прибирає долоню.

Я дивлюся на великі літери і шоковано видихаю.

Свідоцтво… про шлюб?

Думки розлітаються.

Наче вся кімната раптом звузилась до цього листа. Груди стискає, пальці ледь помітно тремтять — від холоду, страху чи усвідомлення, що відбувається.

— З ким? — ледь чутно питаю я.

Свідоцтво порожнє. Ім’я поряд з моїм може з’явитися будь-яке.

Ільяс вскидає брову, трохи нахиливши голову.

— Красуне, ти серйозно? — тихо усміхається. — Така розумна, а питання чомусь ставиш дурні.

Він дивиться прямо в очі.

— Ти тільки моя, Валеріє.

Усмішка стає недоброю.

— Підписуй.

Отже, це його пропозиція. Точніше — умова.

І чомусь здається, що це не просто угода. А підпис — моя добровільна згода віддати йому своє життя.