Раді Вас бачити!

— Пане Аскеров, ви неймовірно вибагливі, — не витримую його чергового скептичного мовчання. — Я здаюся! — зітхаю й театрально підіймаю руки.

Ось уже… причепився! І точно не через одяг, а через потребу тримати мене під контролем. То мій зад у костюмі його «відволікає». То сукня — надто з відвертим вирізом. Лосини — надто обтягують. Спортивний костюм — надто чоловічий.

Ідеального варіанту не існує… Або ж він існує лише в голові Ільяса — і мене просто методично доводять до межі, бо йому подобається спостерігати, як я ледь стримую роздратування.

— Залишай. Накинь тільки піджак, — він ще раз оглядає мене в простій чорній сукні з відкритими плечима. — Не бачу сенсу, щоб усі розглядали те, що належить мені. 

— Тобі ж не сподобався піджак. Занадто червоний, — прижмурююся, згадавши його невдоволене пирхання.

Ільяс важко підіймається. Я не чекаю, поки він підійде. Накидаю піджак сама, прикриваючи плечі. Не з покори, а з розрахунку захисту тих меж, які мені ще доступні.

— І розпусти волосся.

Його погляд ковзає по сукні, що прикриває навіть коліна, і чомусь затримується на туфлях.

— А це вже навіщо? — дивуюся я.

— Мені так подобається.

Він дивиться прямо в очі й сам тягнеться до заколки, розпускаючи волосся. Обережно поправляє пасма так, щоб вони лягли на груди.

Я вже ледь стримуюся, щоб не закотити очі.

— Тепер більше схожа на дівчину, — додає він із легкою усмішкою, — а не на жінку, яка хоче вчепитися комусь у горлянку.

— Ходімо, — кажу сухіше, ніж планувала. — Мені вже цікаво, куди я так довго збиралася…

Ільяс владно кладе долоню мені на талію й виводить із кімнати.

У резиденції тихо. Нікого дорогою не зустрічаємо.

Я роздивляюся світлі коридори й зали: теплі карамельні та золоті тони, матово-сіра обробка, мармурові стіни, металеві акценти, шовкові килими… Розкішно. І саме тому торкатися зайвий раз нічого не хочеться.

— Ти сказав, що привів мене у свій дім, — задумливо озвучую. — Але це резиденція.

— Один із моїх будинків, — легко відповідає Ільяс. — Тут я найчастіше. Працюю, проводжу зустрічі... Чому питаєш?

— Тут некомфортно жити, — знизую плечима. — Як у холодному палаці. Навіть у готелі було більше затишку.

— До речі про готель… — він ловить мене на слові. — Де ти була до нього?

— У подруги, — безвинно кліпаю очима. — Невже намагався знайти мене раніше?

— Не намагався, — поправляє він із ледь помітною насмішкою. — Знайшов.

Його долоня на моєму стегні раптом стає важчою.

— Цікава в тебе подружка, — додає спокійно. — Це вроджене чи хвороба?

— А? — не розумію я цього уточнення.

— Облисівша.

Твою ж… 

Він не просто знає більше, ніж мав би. Він уже знає про Єгора. Наскільки багато — питання відкрите. А якщо знає і про Марата?.. Ні. Єгор у столиці вже кілька років. Я тут трохи більше двох місяців. Часові лінії не сходяться. Все мало б бути чисто.

Мало б.

Я збиваюся з кроку.

Ільяс робить вигляд, що нічого не помітив. Проте притискає мене до себе трохи міцніше — жест буденний, але надто точний, щоб бути випадковим.

— Ідеальній жінці не варто згадувати про друга, який прихистив її тимчасово, — швидко виправляюся, вирівнюючи тон, як і кроки. — Це може спровокувати ревнощі й зіпсувати настрій її чоловіку.

Я викручуюся, як вуж на пательні. І це працює. Ільяс ледь сіпає куточком вуст — не усмішка, радше позначка: прийняв.

Моє серце тим часом падає кудись униз, до рівня плінтуса. Йому точно подобається ставити мені незручні запитання.

А я ж казала цьому самовпевненому Фадею, що власне житло — це не примха, а питання безпеки… Хоча поруч із паном Аскеровим у мене взагалі виникає відчуття, що я маю прогалини в усьому: у планах, у маршрутах, і навіть у поясненнях.

— Що ж... — він зупиняється біля дверей, показово опустивши руку на руків’я, — тепер втримай свій статус ідеальної, Красуне. Інакше тебе зжеруть живцем. 

Я не встигаю нічого відповісти — двері вже відчиняються.

Кімната велика. З тих, де не проводять світських прийомів, а ухвалюють справжні рішення. Довгий стіл. Папки. Планшети. Тихий гул розмов, який обривається рівно в ту мить, коли Ільяс заходить усередину.

Їх багато.

Дюжина чоловіків — різні, але всі з однаковою поставою людей, які звикли, що до них дослухаються. Хтось у класичному костюмі, хтось у менш формальному одязі, але без випадкових деталей. Двоє — сиві, поважні, з тим поглядом, яким оцінюють не людину, а її користь у перспективі.

І лише одна жінка. Вона сидить серед хижаків, але ніяк не осторонена. Стримана, з холодним розумним обличчям і руками, складеними так, ніби їй не потрібно нічого доводити. Влада — не в голосі, а в тому, що їй не заважають говорити пошепки. Єдине, що вибивається — руде, яскраве волосся.

Усі дивляться спершу на нього. Потім — на мене.

— Панове, — каже рівно. — Це Валерія. 

Жодних пояснень. Жодних «чому». Просто факт.

Він кладе долоню мені на поперек — жест майже лінивий. Але я відчуваю, як повітря в кімнаті змінюється. Хтось відводить погляд. Хтось затримує його на секунду довше, ніж варто.

— Від сьогодні вона перебуває в резиденції на постійній основі, — продовжує Ільяс. — Її пересування — без обмежень на території. Присутність Валерії не коментується.

Він обводить кожного своїм уважним поглядом, наче шукає того, хто мене впізнає.

— Будь-які питання, що стосуються її безпеки, комфорту чи… непорозумінь. Особливо останнього, — він ледь помітно усміхається, — адресуєте мені.

Не «нам». Саме йому.

Ніхто не запитує. Ніхто не киває. Вони приймають це так, як приймають погоду або рішення — без емоцій, але з повним усвідомленням наслідків.

Я раптом чітко розумію, що мене бачать, мене запам’ятовують, мене фіксують. Але не як людину, а як територію, на яку накладено заборону. 

Жінка за столом дивиться на мене уважніше за інших. Без цікавості. Радше з холодною оцінкою. Вона ледь ворошуть губи в посмішці, і я відчуваю, що вона прикидує скільки часу мені відведено. 

Ільяс нахиляється до мого вуха.

— Не підведи мене, Красуне, — шепоче тихо, так, що чую лише я. — Продовжуємо, — каже він уже всім. 

Усвідомлюючи просту, лякаючу річ, що тепер крок убік справді неможливий. Бо кожен у цій кімнаті вже знає — я належу Ільясу Аскерову.

І це… неправильно.

Так не роблять. Навіть Марат, зі всією своєю жорстокою логікою, ніколи не вводив жінку, на яку мав плани, у клан. Вона могла бути недоторканною, але завжди залишалась поза колом. Поза справами. 

Я на мить заплющую очі.

Вдих. Видих. Контроль — це теж зброя.

Коли знову відкриваю очі, на моєму обличчі вже легка, спокійна усмішка. Та, яка не просить дозволу і не виправдовується. Я дивлюся прямо на тих, хто не встиг відвести погляд.

Жінка ловить цю посмішку й одразу зводить брови, переводячи погляд на Аскерова. У її очах — не цікавість. Питання. Те саме, нахабне: ти в своєму розумі, Хане?

Ні. Не в своєму! І це точно!

— І все ж таки… — вона примружується, стежачи, як Ільяс веде мене до головного крісла. — Щоб нашим головам раптово не стало тісно на плечах, хотілося б почути, ким вона тобі приходиться і як нам до неї ставитися.

Я зупиняюся за спинкою крісла, у яке сідає Ільяс. Його обличчя я не бачу, але відчуваю, як усі приклеюються поглядом саме до нього.

Він мовчить довго. Так довго, що навіть мені стає цікаво, яку саме версію правди він обере. Принизливу — де я просто та, хто гріє його ліжко. Зручну — де мене раптово зроблять корисною фігурою. Або небезпечну — де він відкриє свої підозри й поставить на мені мішень.

Та замість слів Ільяс витягує пістолет і вкладає його мені в руку.

Я ловлю його погляд — холодний, зібраний, упевнений.

— Красуне, прицілься, — наказує він у мертвій тиші.

Я поки що не знаю його плану. Але ціль обираю миттєво — ту саму жінку, яка дозволила собі ставити питання після прямого наказу цього не робити. Що-що, а для мене наразі тут тільки один чоловік, якого не можна ослухатися. Принаймні, так нахабно при всіх інших.

Вона не кліпає. Лише дивиться так, ніби вже порахувала всі можливі варіанти мого пострілу. І не боїться жодного. Ільяс не зводить із мене очей. Його рука ковзає під край мого піджака — невчасно, занадто особисто. Він торкається сідниці.

— Якщо обрала ціль — не вагайся.

Я розумію. І наказ, і його гру. Піднімаю приціл трохи вище маківки жінки. Коли його пальці стискають мене сильніше, я стріляю.

Куля розбиває пляшку з алкоголем на полиці. Скло дзвенить, рідина стікає вниз. Жінка лише на мить заплющує очі. Інші — не реагують взагалі.

А в мене збивається дихання, коли я дивлюся на Ільяса. Він забирає пістолет, кладе його перед собою на стіл. Руку з мене не прибирає.

Дідько!

— Як до рівної собі, Марго, — спокійно каже Ільяс. — Іншим разом її постріл я контролювати не буду.

Він робить паузу, достатню, щоб усі зрозуміли підтекст.

— А тепер перейдемо до нагальних справ. Мені потрібна заміна на стільці Рудника. Бо, здається, хтось позбавив нас цієї привілеї. Чи не так, Красуне?

Я ловлю хвилю уваги й напружено посміхаюся. Це він мої гріхи висвітлює, чи хвалить?

— Можу рекомендувати Козаченка, — одразу реагую, коли він дивиться на мене з викликом. — Точний політик. Чиста репутація. Стійка позиція. І принципи.

— Козаченка? — реагує один із чоловіків. — Він перекриє нам шлях до керованих рішень, — його погляд стає важчим. — То це ти прошила Рудника?

— Можливо, він і мав із вами справи, — відповідаю спокійно, — але помер від довгострокового відхилення сплати боргів. Те, що він був вашим пішаком — прикрий збіг. А щодо Козаченка... це питання в його мотивації, не більше. 

— Дарницький буде керованим, — втручається інший. — Зважаючи на те, як наших знімають… Островський. Власенко. Шестунов…

— Опалий, — підказує хтось.

— Так, і він теж, — киває перший. — Це твоя робота, Валеріє?

— Моя.

Повисає тиша, у якій чутно, як Ільяс стукає вказівним пальцем по столу.

— Не чую альтернатив. Тільки Козаченко і Дарницький?

— Бачу, твоя жінка дуже точно обирає цілі, — знову озивається Марго, не відриваючись від планшета. — Хане, ти готовий стати гарантом, що наші протеже більше не помиратимуть від її руки? 

— Вона більше не братиме участі в наших справах, — холодно відрізає Ільяс. — Поки я не дам на це дозвіл.

— Тобто… це була твоя ідея? — питає сивий чоловік ліворуч від нього.

— Іноді треба пожертвувати свинями, — задумливо тягне Ільяс, — щоб отримати контрольованого м’ясника з твердою рукою.

Ого. Оце вже формулювання! І він… справді так вважає? 

Марго повільно піднімає погляд від планшета. Тепер дивиться не на Ільяса — на мене. Усміхається. 

— Рівна, — повторює вона, наче пробує слово на смак. — Це цікаво.

Її пальці зупиняються на екрані. Я помічаю, що вона нічого не записує. Вона запам’ятовує мене, як мішень. 

— Тоді, — додає Марго м’яко, — сподіваюся, ти так само добре розумієш правила нашої гри. Рівність — це не захист, Валеріє. Це відповідальність.

Я зустрічаю її погляд без усмішки.

— Я швидко навчаюся. Не переживай, крихітко. 

На мить між нами зависає тиша — тонка, як лезо. Марго киває.

— Побачимо.