Раді Вас бачити!

Під ранок двері до кабінету різко відчиняються, і всередину буквально влітає Макс.

Я підхоплююся з місця раніше, ніж встигаю усвідомити, що відбувається. Ільяс теж обертається — вперше за час відірвавшись від вікна, де намагався щось розгледіти у темряві.

— Знайшли! — видихає Макс, ледь переводячи подих. — Але доведеться попрацювати. Квартира перетворена на форпост. Навколо засідки, периметр під наглядом. І хтось постійно знаходиться всередині з хлопцем.

Він швидко підходить до мене і простягає телефон. Я навіть не помічаю, як роблю крок назустріч. Погляд одразу прилипає до екрана.

Знайомий фасад. Мій будинок. Ті самі стіни, ті самі вікна. Відео наближається до вікон, де в одному з них горить світло і гардина трохи колихається. І в ту ж мить… Ден! На секунду він з’являється у вікні — випадково, просто підійшов ближче. Але цього вистачає.

Серце, яке стискалося всі ці години до болю, раптом відпускає. Не повністю — але достатньо, щоб я змогла нарешті вдихнути.

Живий, цілий… і чекає. 

Я повільно опускаю телефон і повертаюся до Ільяса. Він уже поруч — занадто близько, щоб я могла стриматися.

Не думаю. Просто кидаюся до нього, обхоплюю за шию, стискаю так сильно, ніби від цього залежить усе.

Його трохи відкидає назад від несподіванки, але він одразу ловить рівновагу і мене разом із нею. Руки замикаються на моїй спині — міцно, впевнено, притискаючи до грудей.

— Чудово, — каже він тихо, прямо біля мого вуха. — Все буде добре, Красуне. Ти молодець. Тепер ми витягнемо його. 

Я відсторонююся рівно настільки, щоб побачити його обличчя. Очі печуть, але я навіть не намагаюся це приховати.

— Так, — видихаю, дивлячись на нього з тією надією, яку вже майже втратила. — Буде.

Ільяс не відпускає мене одразу. Його рука ще кілька секунд лежить між лопатками, ніби він сам не до кінця вирішив, чи варто це взагалі робити — відпускати.

— Чекайте. Виведу дані на екран, — кидає Макс, вже повертаючись до столу. 

Він хапає ноутбук і щось друкує. Останню клавішу натискає особливо гучно, а тоді на екрані телевізора, серед шаф і поличок книг, з’являється мапа. Район, який я знаю до дрібниць. Але тепер він виглядає чужим. Холодним.

— Наші вже на місці, — починає Макс, швидко відкриваючи ще кілька вікон. — Спостереження ведеться з трьох точок.

— Периметр? — уточнює Ільяс. 

— Частково закритий… і великий. Люди розставлені грамотно — не світяться, але перекривають підходи.

Я вдивляюся у позначки на екрані, у цифри, у стрілки… і намагаюся уявити, що там відбувається насправді. Наскільки це небезпечно. Чи є там шанс на порятунок?..

— Скільки там найманців? — питаю тихо.

— Навкруги більше двадцяти. Мінімум двоє всередині, — відповідає Макс. — Один постійно в квартирі. Другий — на зміні. Також хтось може бути між прольотів. Уточнюємо. 

О, Боже… Він знав! Марат як завжди на крок попереду і знає, як я можу діяти. Дідько, та це западня! 

— Камери? — Ільяс залишає мене, підійшов ближче до екрану. 

— Є. Двір і під’їзд. Усередині — не підтверджено, чекаємо на додаткову інформацію вдень. Наразі небезпечно. 

— Канал зв’язку?

— Закритий. Виходять на контакт тільки у визначені проміжки.

Я стискаю пальці, щоб не почати нервово ходити по кімнаті.

— Є ще шляхи до квартир? 

— Так. У домі підвал і вихід до внутрішнього двору. 

— Я бачу у дворі засідки. Як щодо підвалу? 

— Всі вікна також контролюють. Вилізти… майже нереально. Особливо, якщо тихо, — Макс дещо роздратовано пирхнув. — Дмитро сказав, що найвигідніший варіант працювати вдень. Врешті, будинок жилий. Зараз він пробиває всіх мешканців, щоб мати змогу спочатку потрапити всередину під прикриттям. 

Я повільно опускаюся в крісло, остаточно усвідомлюючи, наскільки все серйозно.

— Ми можемо витягнути його… не тихо? — наважуюся запитати.

Обидва одразу переводять на мене погляди.

— Поки що невідомо, які в них накази, — м’якше відповідає Макс.

— З такою підготовкою зрозуміло інше, — додає Ільяс, підходячи ближче. Його долоня лягає на моє плече. — Зараз він приманка. І тільки ти могла зрозуміти, де його тримають.

Я стискаю губи.

— Ми не можемо йти в лоб, — продовжує він спокійно. — Це небезпечно в першу чергу для твого брата. Якщо Мирон віддав наказ… — він робить коротку паузу, — прибрати його при найменшій підозрі — ми не маємо права ризикувати.

Я опускаю погляд. Він знову правий… Від Марата можна чекати будь-чого.

— Гарна робота, Максе, — кидає Ільяс, відступаючи. — Поки Дмитро збирає додаткову інформацію, нам треба відпочити. Зустрічаємося о десятій після сніданку. 

Макс втомлено зітхає.

— Так, це не завадить. Тоді до зустрічі.

Він підходить до мене і простягає руку. Я на секунду гублюся, але все ж тисну її.

— Приємно, Валеріє, — він стискає долоню трохи сильніше, ніж потрібно, і ледь усміхається. — Проте… мені потрібен телефон. Для зв’язку.

— Перепрошую, — голос звучить тихіше. Я одразу простягаю йому телефон, який весь цей час стискала в іншій руці.

Макс киває і виходить. Двері за ним зачиняються майже безшумно.

Я знову піднімаю погляд на мапу, намагаючись перевести ці лінії й позначки у реальність. Побачити, звідки може прийти загроза. Де саме вона вже є.

— Не треба, Валеріє, — тихіше каже Ільяс, підходячи ближче. — Нам потрібен відпочинок. Ходімо.

Він бере мене за руку й тягне за собою — наполегливо, але без різкості. До спальні. Але як можна спати, коли в голові такий вир думок? 

Поки Ільяс у душі, я стою біля вікна, не відриваючи погляду від темряви. Намагаюся згадати. Будь-яку дрібницю, що допоможе вирватися з квартири, спуститися сходами і вийти з будинку так, щоб ніхто не помітив.

У пам’яті спливає тільки стара сусідка з другого поверху. У неї були проблеми із суглобами, і вона майже не виходила з дому. Її кіт зводив з розуму весь під’їзд — кричав, дряпав двері, вимагав свободи.

Зрештою хтось із мешканців придумав для нього імпровізовані сходинки — тканинну доріжку, яку спустили з вікна до дерева. Чи витримає вона вагу людини?

— Годі, Красуне, — я здригаюся, коли відчуваю, як Ільяс обіймає мене ззаду, притискаючи до себе. Його підборіддя торкається моєї маківки. — Ще трохи — і я пошкодую, що взагалі впустив тебе в кабінет.

Його голос тихіший, але в ньому є напруга.

— Ти потрібна нам з ясною головою. А не виснажена і на межі.

— Так… — видихаю, киваючи.

Він не відпускає, а веде мене до ліжка.

Діє обережно. Стягує кофту, допомагає зняти джинси й кросівки, ніби я сама вже не зовсім контролюю рухи. Укладає під ковдру. І тільки тоді сідає поруч, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Шість годин, — тихо каже він, проводячи пальцями по моїй вилиці. — Просто дозволь собі відпочити.

Його вуст ледь помітно торкається посмішка.

— Потім повернемося до цього. Разом. Домовились?

Я киваю.

Посуваюся трохи вбік, звільняючи для нього місце. Він розуміє без слів. Лягає поруч. Я опускаю голову йому на плече, обіймаю, шукаючи мою власну опору в чоловікові.

— Дякую.

— Нема за що, Красуне, — тихо відповідає він і цілує мене у скроню, а я ще тісніше притуляюся до нього відчуваючи тепло... і безпеку.