Раді Вас бачити!

Кабінет здається чужим і тисне.

Я сиджу на краю дивана, не рухаючись, ніби будь-який жест може зруйнувати ту крихку рівновагу, яка ще залишилася. Руки лежать на колінах, пальці зчеплені так сильно, що біліють кісточки. На шкірі вже засохла кров, темними плямами проступає під нігтями.

Чую, як хтось стоїть за зачиненими дверима кабінету. Важкі кроки час від часу зміщуються, приглушені голоси обриваються, щойно я напружую слух. Охорона. Не для захисту. Для мого контролю.

Я піднімаю погляд на стіл, де все залишилося так, як було кілька днів поспіль: мапи, позначки, маркер, що, вже мабуть, висох без ковпачка…

Намагаюся вчепитися за будь-яку деталь, яка заглушить шум у голові.

Двері відчиняються без стуку. Я не здригаюся, навіть не повертаюся одразу.

Він заходить тихо. Я піднімаю очі лише тоді, коли Ільяс зупиняється навпроти. Він виглядає занадто зібраним. Ніби всі емоції він залишив десь за дверима разом із шумом і кров’ю.

На мить мені здається, що він нічого не скаже. Просто стоятиме і дивитиметься, поки я не здамся. 

А потім:

— Він помер.

Слова звучать рівно, без жодних акцентів. Без жалю.

Щось всередині стискається, але вже не боляче. Біль вичерпався раніше, коли я намагалася дістатися до операційної, куди мене не пустили. Де серед хаосу Ільяс стояв і дивився на мене так, наче побачив вперше. Коли він наказав заперти мене у своєму кабінеті, залишившись у медичному крилі. 

Повільно киваю, не відводячи від нього погляду.

— Я зрозуміла.

Аскеров сідає в крісло, вперши лікті у коліна. Погляд темний, зіниці — майже чорні. 

— Коли я дав тобі зброю, то попередив, що діяти можна тільки у разі небезпеки. Ти накинулась на моїх людей, Валеріє. 

Від його тону мене пробирає до кісток.

— Тож я хочу тебе вислухати. Яку небезпеку несла головна покоївка і її чоловік, який випадково затримався у маєтку через їх любощі? 

Слова звучать рівно. Але в них — удар.

Чоловік. Людина, яка навіть не мала стосунку до клану. Він був у звичайному одязі... тоді як кожен у цьому домі носить форму.

Я заплющую очі. І все, за що я чіплялася кілька годин поспіль — думка, що тут немає невинних. Що кожен так чи інакше до чогось причетний — розсипається.

Залишається тільки правда. 

Це моя провина.

— Вона… в порядку? — тихо запитую про Катерину.

Майнула тиха іскра співчуття, проте я все ще не знаю, навіщо вона залишила у спальні той футляр. І чи... це справді... пальці Дена. 

— Ні, Валеріє. Не в порядку. Ти стріляла в її чоловіка, а тепер він помер, — тисне на мене Ільяс через провину. 

— Я не хотіла. Це випадковість, — не знаходжу нічого кращого, ніж виправдання. 

— Тобто ти випадково взяла пістолет і погрожувала покоївці? — в його голосі я не можу розібрати нічого, крім суддівського допиту. 

Я крадькома дивлюся на Ільяса, який пропалює мене поглядом. 

— У нашій спальні був ще подарунковий футляр… — важко сковтую щось важке у гролі. — Він з'явився разом із сніданком, який зазвичай приносить Катерина. Поки я була у душі…

— Це я приніс тобі сніданок, — збиває мене з думки чоловік. — То ти і мене хочеш тепер застрелити за зайву увагу? 

— Ні. Ні, Ільясе! Там був подарунковий футляр, — нагадую я. 

Він дивиться уважніше.

— Так. Зазвичай людині дарують подарунок, коли в неї день народження. 

Що?.. 

Я нерозуміюче хитаю головою. 

— І твоє день народження — сьогодні, Валеріє. 

Ошелешено підвожуся, подивившись на Ільяса. Сьогодні? Тобто… він? Він приніс це у нашу спальню?! 

— Там були пальці! Людські, відрізані, закривавлені пальці. Це був твій подарунок? — міг голос скочується до нервового шепоту. 

Пан Аскеров дивиться на мене пронизливо, зважуючи мої слова. Так, наче шукає брехню. А тоді різко встає і виходить із кабінету, залишаючи мене розгублено стояти, не розуміючи, що відбувається.

Повертається за хвилину, яка тягнеться занадто довго. У його руках — той самий футляр.

Я відступаю на кілька кроків, інстинктивно ховаючись за диван. Він підходить ближче, відкриває футляр і завмирає, вдивляючись усередину.

По його обличчю пробігає роздратування.

— Пальці, кажеш? — Ільяс всміхнувся, повернув до мене футляр. — Хіба що ти можеш сама їх комусь відтяпати. 

Я на мить відсахуюсь, не маючи бажання дивитися на вміст ще раз, але очі швидко вихопили холодний блиск. 

З невірою підходжу на крок ближче, впізнаючи форму скальпелю і пір'яну ручку зі сталевим, гострим кінчиком. 

Ільяс тим часом підхоплює записку, що лежала всередині, і розгортає її.

— «Сподіваюся, стане тобі в нагоді у порятунку життя», — читає він уголос.

Його губи кривляться в ледь помітній, холодній усмішці.

— Схоже, я добряче промахнувся з побажаннями, — додає вже тихіше й різко захлопує футляр. — Скоріше у нагоді для вбивства невинних людей.

Слова б’ють точно.

— Це неможливо! — видихаю, не відводячи погляду від коробки. — Це не той футляр. 

— Справді? — він дивиться на мене уважно, майже з цікавістю. — Хочеш сказати, що хтось двічі зайшов у нашу спальню, і встиг усе підмінити без зайвих очей?

Він кладе футляр на стіл, ніби відсікаючи цю версію одним рухом.

— Так. Так, чорт забирай! Саме це і сталося! — зриваюся я. — Чи ти думаєш, що я божевільна? Я бачила!  

— Я думаю, що ти можеш бути мстивою. Або… — його погляд темнішає, — хтось працює у мене під самим носом.

Я напружуюся, але не відводжу очей. 

— То що, Валеріє… поговоримо про щурів?

А до чого тут... Якого чорта?! 

— Я вже казала, що Мирон розумний, — відповідаю рівно, стримуючи голос. Вирішую бути чесною. Врешті довіра будується на правді. — Він ніколи не став би діяти лише через одну людину. Гадаєш… мене підставили?

Ільяс уважно дивиться на мене, ніби слухає не слова, а те, що між ними. Мовчить і, здається, не поспішає реагувати. Занурюється у свої думки.

— Я знаю, що бачила на власні очі, — додаю тихіше, але твердо. — Марат погрожував надсилати мого брата по шматках, якщо я не почну діяти… Це попередження.

Останні слова даються особливо важко.

— Отже, ти працюєш не сама, — констатує він без жодного сумніву.

Ільяс вже не слухає про той жахливий подарунок, який я отримала кілька годин тому і що це можуть бути пальці мого брата. Орієнтується на зовсім іншому. 

— Я не знаю, хто щур, — одразу заперечую, відчуваючи, як всередині все стискається.

— Але він є.

Його очі звужуються, і в цьому погляді вже немає нічого особистого. Лише холодний розрахунок.

Я коротко киваю.

— Є.

Кілька секунд Ільяс просто люто дивиться на мене. Мої долоні стають вологими від хвилювання. 

— І довго ти збиралася мовчати? — його голос стає жорсткішим, а він наближається, поки не нависає наді мною. — Чекала, поки мені вженуть ніж у спину?

— Що?.. — видихаю, не одразу розуміючи, куди він веде.

Це… це вже не підозра, а пряме звинувачення.

— Я не… — ковтаю, намагаючись швидко зібрати думки. — Я не знала, кому тут можна довіряти.

Пальці мимоволі стискаються на тканині халату.

— Біля тебе занадто багато людей, які можуть грати на дві сторони. Я хотіла спершу розібратися сама.

Піднімаю на нього обережний погляд.

— А вже потім вказати пальцем. Коли буду впевнена, що це справжній зрадник.

Тиша між нами стає щільнішою. Небезпечнішою. Бо тепер питання вже не в тому, чи є щур. А в тому… чи не стоїть він зараз перед ним.

Та попри все, я досі не розумію, чому він звів розмову до щура, який так довго сидів у своїй норі... Ден – це єдине, про що ми повинні думати в цей момент!