Раді Вас бачити!

Ільяс

Поки Макс без поспіху веде машину вечірнім містом, я дивлюся у вікно і намагаюся не піддаватися власним емоціям. 

Якщо Валерія і зіграла свою роль, то дуже вдало. Мене пройняло і від її дивного стану, і від слідів на її шиї, а тепер… Тепер цю жінку хочеться або ж заколисати у обіймах, або придушити. 

Вона лежить поряд, головою на моїй нозі. Її волосся розсипалося по темній тканині штанів, тонкі пальці стискають край мого піджака, яким я накрив її плечі. Моя рука машинально ковзає по чорнявих пасмах. Повільно, обережно, поки коліно мокне від її сліз.

І це дратує більше, ніж будь-яка брехня — дурні сльози жінки, яка при цьому мовчить.

Я вже нічорта не розумію. Навіть себе.

Чому не відчинив ті кляті двері? Чому, коли я побачив Валерію в тій вбиральні — бліду, з розширеними очима, з цим панічним блиском — мене сіпнуло так, ніби її щойно розтерзали, а я не догледів за бешкетливою дівчинкою?

Я знав, що вона не була там одна. Відчув через її стан і побачив сліди чужого доторку. Навколо неї тримався незнайомий запах. Її дихання, що було занадто швидким для звичайного виверту з поганим самопочуттям. Вона була налякана... Що дивно. Навіть я і мої песики її так не вразили, як хтось, хто причаївся поруч.

І все одно я відступив. Заради чого? Чи кого… Невже заради її власного спокою? 

Валерія тихо всхлипує, намагаючись стримати звук, але плечі видають її з головою. Вона згортається ще більше, ніби хоче зникнути.

Маленький клубочок відчаю змушує опустити на неї погляд. Це починає злити.

— Все. Досить, — кажу різко і злегка струшую її за плече.

Вона піднімає голову. Очі червоні, губи тремтять. Я смикаю її вище і притискаю до грудей міцніше, ніж потрібно. Продовжує тремтіти, але від неї лине жар.

— Якщо продовжиш це робити, я влаштую допит. Справжній. І неприємний.

Погрожую, але сам відчуваю, що не готовий зараз тиснути сильніше. Поруч зі мною вона вже була слабкою, проте не такою не такою зацькуваною. 

— Вибач… — шепоче ледь чутно.

Ця жінка отруює мене своєю слабкістю, коли моя власна прилаштовується до неї. 

— Я не хотіла псувати вечір… мені стало погано і я… — вона намагається говорити, але шепотіння — це єдине, що їй вдається. 

Закочую очі, поки вона не бачить мого обличчя. 

— Краще мовчи, якщо збираєшся брехати, — холодно зриваю її потуги вигадати якусь маячню. 

Вона напружується.

— Ільясе, мені справді…

— Я сказав — досить, — мій голос стає твердішим.

В машині стає тихо.

— Вважай, що в тебе ще є час все розповісти. Проте не забувай, що його не так багато. 

Я перевожу погляд на дзеркало заднього виду. Там відображення очей мого помічника, Макса. Він сьогодні спостерігав за рестораном, за входами, за виходами. За всім, що коїлося навколо нас. 

Якщо хтось справді смикає за нитки, вже через годину я дізнаюся хто саме дозволив собі зайти на мою територію. 

Валерія не просто привернула мою увагу. Вона стала проблемою з моменту, коли я вже не захотів її відпускати. І тепер треба вирішити: знищити власноруч, щоб нікому не дісталася… чи захистити, ставши її щитом.

У нашому медичному крилі пахне антисептиком і напругою. Я несу її на руках. Назар розгублено крутиться поруч, не знаючи, з якого боку підступитися. Ставить питання, на які ніхто не відповідає.

Я намагаюся переконати себе, що мені байдуже. Що це просто слабкість жіночого організму. До біса вдало впав тиск, щоб бути непритомною кілька хвилин і не відповідати на мої питання. Що дехто перевтомився у ліжку зі мною чи через регулярні балачки тут, із лікарем... 

Коли спостерігаю, як чужі руки перехоплюють її зап’ястя — в мені щось клацає.

— Назаре, приглянь за нею. У мене справи, — кажу рівно. — Зроби все необхідне. І відзвітуй.

Від останнього слова її плечі здригаються. Валерія дивиться на мене різко, майже зі страхом. Я примружуюся — і вона одразу відводить очі. Іноді я вже не розумію, де вона грає, а де справді потребує більше уваги. 

Назар щось говорить про дивні показники. Я вже не слухаю, тихо зачиняючи двері.

Макс весь час мовчить, перетворившись на мою тінь. Заходить слідом до кабінету. Я знімаю піджак і сідаю за стіл. На мить впираюся чолом у складені руки. Мені необхідно кілька секунд тиші, щоб налаштуватися. 

Чую, як Макс мовчки дістає пляшку і келихи з серванту. Скло тихо дзенькає, віскі ллється густою бурштиновою стрічкою. Один келих він підштовхує до мене. Я ловлю його пізніше, ніж варто було б. Ледь не впускаю.

Дратує.

— Давно я не бачив, щоб тебе так трусило, — каже він, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Чи це смуток?

Його брови грайливо підскакують, але в очах — зовсім не жарт.

Я піднімаю на нього погляд.

— Розповідай. Сподіваюся, хоча б сьогодні ти не з порожніми руками.

Він робить ковток, ніби смакує момент.

— Камери з ресторану вдало почистили.

— Чудово, — відповідаю рівно, хоча всередині щось неприємно стискається.

Макс злегка всміхається.

— Дехто прослизнув через службовий вхід. Вийшов тим самим шляхом, поки ти гавкав на персонал. Наших відволікли бійкою біля входу. Працювали грамотно. Без зайвого шуму.

Я повільно ставлю келих на стіл, не зводячи з нього очей.

Грамотно — це не імпровізація.

— Хто?

Він не поспішає відповідати. Вивчає мене, ніби вирішує, з якої сторони краще зайти.

— Коли скажу, ти її покараєш?

Питання повисає в повітрі важчим за все інше.

Я відчуваю, як щелепа мимоволі стискається. 

— За що я маю її покарати? — питаю спокійно. 

Макс знизує плечима.

— За зв’язки за твоєю спиною.

Ледь помітна усмішка торкається губ.

— Ти справді думаєш, що мене здивує її ляльковод? — тихо пирхаю. — У цьому місті ніхто не з’являється випадково. А вона не була випадковою вже з того вечора, як спланувала нашу зустріч. 

Макс більше не усміхається.

— То що буде? Підвал?

У його голосі немає провокації, але його допитливість недоречна. 

— Тебе це не повинно хвилювати, — я нахиляюся трохи вперед.

Межа проведена.

Він крутить келих по столу, спостерігаючи, як віскі повільно розтікається по склу.

— Дивна річ, — задумливо каже. — Лікарка подобається всім, хто на тебе працює. Але не партнерам. Кінолог на неї задивляється. Док теж… А ти? Що ти відчуваєш? 

Погляд його впирається в мене надто пильно.

Що я маю відповісти? Що мене злить сама думка, що хтось дозволяє собі торкатися її? Що мені не подобається, коли вона втрачає силу… але ще більше дратує — коли продовжує тримати оборону проти мене?

Я ковтаю віскі, відчуваючи, як гіркота розтікається по горлу.

— Ближче до справи, Максе, — кажу рівно.

Але вперше за цей вечір розумію, що гра в коханців давно перестала бути лише нашою грою.

Він зітхає.

— Як ми вже говорили, її минуле майже стерте. Це дуже схоже на почерк Тараса. Коли Татар брався за щось — кінці зникали назавжди.

Ім’я друга ковзає по мені, як холодна вода.

Я відкидаюся на спинку крісла, втупившись у нього уважніше.

— Татар піклувався про безпеку дружини, — повільно кажу я. — Є ще щось, про що я не знаю?

Макс мовчить на секунду довше, ніж потрібно. І цього достатньо, щоб зрозуміти — він не просто звітує, а хоче мене до чогось підвести.

— Сусіди особливо згадують Татара не тихим словом. А про чарівного хлопчика молодої сім’ї — з теплом.

Що?..

Я дивлюся на Макса, намагаючись не видати подиву, але питання все одно зривається швидше, ніж варто було б.

— Тобто… у неї є дитина? Від Татара?

Макс хитає головою.

— Ні. Молодший брат. Інформатор нарешті витягнув повну історію через одну балакучу жіночку з лікарні, де Валерія проходила інтернатуру. Дівоче прізвище — Барвінська.

Прізвище осідає в голові повільно. Макс видає інформацію порціями — не тому, що любить тягнути, а щоб я міг сам скласти картину.

— Татар звітував нам про два клани, що ділили місто, — продовжує він. — У його дописах згадуються й Барвінські. Вони мали адвокатську контору і виграли гучну справу. Голова одного з кланів втратив майно і сів за ґрати. А згодом Барвінські гинуть в автокатастрофі. За кілька років Татар одружується з молодою лікаркою. Донькою Барвінських.

Я повільно ставлю келих на стіл.

— Він знав, чия вона донька, — тихо кажу я. — І вирішив закрити її собою.

Так, це в його стилі.

— Дані перевірені?

— Максимально, — киває Макс. — Я за це відповідаю.

Я коротко киваю у відповідь.

Татар не просто закохався. Він вибрав усвідомлено. А враховуючи, як Валерія реагує на згадки про чоловіка… вона й гадки не мала, ким він був насправді. Вона жила з легендою, яка одного разу стала брехнею.

— Гаразд, — повільно збираю думки до купи. — Свідків зазвичай не лишають. Чому її не добили?

Макс знизує плечима.

— Не було потреби. Вона вчилася, працювала без перепочинку. Потім інтернатура, підробітки. Дівчина не лізла в кланові війни. До того ж, коли Барвінські засудили одного голову клану, інший зміг розправити крила.

Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно.

— І тоді інший клан вирішив завербувати її, — припускаю я. — Валерія могла знати достатньо, щоб стати корисною.

Макс ледь усміхається.

— Не зовсім. Після смерті Барвінських минуло майже п’ять років. Занадто пізно для вербування. Хіба що це помста.

Помста? Ні, щось інше…

— Або викриття Татара, — тихо додаю я, на мить завмерши.

Картина стає складнішою.

Її ненависть до Артема Краєвського. Те, як вона реагує на його ім’я — надто живо для байдужості. Так не реагують на минуле, яке відпустили. Це реакція жінки на зраду, яка кохала. Він привів до неї чортів. Чому? 

— Допустимо, вона нічого не знала, — продовжую я, більше для себе. — Татара вбили. Її прибрали до рук. Для чого? Який сенс?

Макс знизує плечима.

— Я б теж її завербував. Вродлива жінка, яка вміє зваблювати. Хірургиня, яка завжди потрібна клану. Є характер, стійкість до стресу. І до того ж — вдова викритого шпигуна. Гарна одиниця для заміни.

Кожне слово лягає занадто точно.

Одиниця... Отже, для когось вона справжній ресурс. А для мене? Що потрібно від мене?

Я дивлюся в темну поверхню столу, ніби там можна знайти відповідь.

— Тепер ти достатньо походив колами, щоб сказати мені, яка частина Заходу залізла в моє ліжко? — питаю вже без натяків. Мені потрібно бачити повну картину, а не її обриси.

Макс дивиться уважно, наче перевіряє, чи готовий я почути відповідь.

— Вони прикриваються екологічною організацією. Зелені, якщо по-нашому...

Він не договорює, але мені й не треба.

— Мирон, — вимовляю сам, відчуваючи, як ім’я осідає на зубах металевим присмаком.

— Так. І сьогодні він був у ресторані.

Телефон лягає на стіл між нами. На екрані — відео. Мирон іде повз службовий коридор спокійно, впевнено, не ховаючись і не озираючись. Наче знає, що ніхто його не зупинить. Переконаний, що цього вечора все піде за його сценарієм.

Розмова на мить стихає. Я відводжу погляд від екрана і перебираю в голові можливі варіанти. Якщо він з’явився відкрито — значить, або був певен у своїй недоторканності, або… натиснути на свою підлеглу, яка досі нічого не зробила, крім мого зваблення.

— Це ще не все, — додає Макс тихіше. — Коли ми вже збиралися їхати, я підтягнув людей. І не дарма.

Тепер я дивлюся на фото — руде волосся, яке я впізнав би навіть у напівтемряві. Маргарита.

Я повільно вдихаю.

— Вони працюють разом?

— Поки не ясно. Марго могла просто відстежувати переговори. Галагани давно цікавляться східною частиною району. Не виключено, що зустріч з інвесторами організували саме вона з батьком.

Думки, що опускається після цих слів, не потребує озвучення. Занадто багато ліній сходяться в одній точці, і кожна з них веде до Валерії.

— То як ти діятимеш? — питає Макс.

— Я похороню Марго, якщо вона в грі із Заходом проти мене, — відповідаю без коливань.

Він дивиться уважніше.

— Я не про неї. Що будеш робити з Валерією?

Ось тут розмова справді сповільнюється.

Я дивлюся на свої пальці, які стискають келих. Лють піднімається легко, але вона не дає відповіді. А мені потрібна саме відповідь.

— Поки що все залежить від неї, — зрештою кажу я. — Треба зрозуміти, чого вона хоче.

— Якщо вона мовчала весь цей час, значить, у Мирона є важіль, — спокійно зауважує Макс. — І цей важіль сильніший за твої привілеї. Ти знаєш, як Захід працює з людьми?

Я допиваю віскі і ставлю келих на стіл трохи гучніше, ніж планував. Скло коротко відлунює в кабінеті.

Захід не переконує. Захід знаходить те, що болить — і тисне.

Я дивлюся в темну поверхню столу, але перед очима раптом не кабінет. Молодший брат, без обличчя і імені, проте схожий на Валерію. Єдина кров, яка в неї залишилась.

І тоді впертість Валерії вже не здається мені грою. Вона занадто спокійно приймає погрози і небезпеку. Занадто вперто мовчить. Гадаю, що Валерія ніколи не боялася за себе. 

Я повільно вдихаю.

Так ось де важіль…

— Тоді ми зіграємо, — кажу вже холодніше. — Але за моїми правилами. Ти знайдеш для мене всі входи й виходи. Я хочу зайти в цю гру так, щоб розуміти, куди вона веде і чим закінчиться.

Макс хитає головою.

— Не вийде, брате. Спершу розберися з лікаркою. Вона зараз — міст між двома сторонами. Якщо хочеш її залишити, зроби це правильно. Вона може стати союзником, як і зрадницею. 

Він на мить замовкає, обдумуючи наступні слова.

— А якщо вирішиш ламати… ти знаєш, як це робиться. Тоді гра закінчиться швидко.

Я переводжу погляд у вікно. 

Ким вона виявиться насправді? Жертвою обставин? Пішаком у чужих руках? Чи гравцем, який свідомо сів зі мною за один стіл?

Телефон різко вібрує по столу.

На екрані — Док.

І я розумію, що цей вечір ще не закінчився.

— Що знову?

— Хане… скільки вона випила? Щось їла? — голос Назара звучить схвильовано, без звичної зібраності.

— Не їла. Зробила два ковтки, може три. 

У слухавці западає тиша. Жива, напружена. Я чую, як він щось швидко говорить комусь поруч, потім знову повертається до мене.

— Ти теж пив? Як почуваєшся?

Я повільно випрямляюся в кріслі.

— Назаре, кажи конкретно і по факту. 

Сьогодні всі чомусь вирішили говорити загадками…

Він гучно видихає.

— У неї токсична реакція. Я ще не можу сказати, на що саме, але це не просто алкоголь. Тиск нестабільний. Пульс дивний. Присутні жар і біль. Їй стає гірше… Мені потрібен час, щоб стабілізувати її стан.

— Токсична реакція… — повільно повторюю. — Ти хочеш сказати, що її отруїли?

Я мимоволі перезираюся з Максом. Він уже зібрався, уважний, напружений.

— Я скажу точно після аналізів, — відповідає Назар. — Якщо це отруєння — доза невелика. Не на вбивство. Але я хочу перевірити вино. 

— Зрозумів.

Я відключаю виклик і ще кілька секунд дивлюся на темний екран телефону. У кабінеті тихо, але в голові розкладаються нові варіанти.

Виходить, грали не лише ми. І явно не в один шар.

Чи могла вона зробити це сама, щоб виглядати жертвою? Теоретично — так. Практично… надто ризиковано. Вона не виглядає людиною, яка готова ставити на карту власне здоров’яяі життя заради театру. Хоча… чи не так ми познайомилися? 

— Дістань пляшку, яку подавали нам з інвесторами, — наказую я. 

Макс підводиться.

— Хоча ні. Перевір усе. Пляшку, келихи. Камери. Офіціантів. Мені потрібна повна картина.

Він киває, але не рухається одразу.

— Зранку я хочу знати, хто вирішив отруїти мою жінку.

Слова звучать спокійно, майже буденно. І тільки після цього я усвідомлюю, як саме це сказав.

Макс завмирає на частку секунди.

— Твою…

— За роботу, Максе.

Закінчую розмову без пояснень.

Він виходить, зачиняючи двері.

Я залишаюся сам.

І вперше за кілька років відчуваю не звичну лють, яка штовхає вперед, а холод, що повільно розтікається під шкірою. Він не кричить і не рве назовні — просто нагадує, що цього разу удар був ближче, ніж я дозволив собі помітити. 

Мені треба прийняти рішення.