Раді Вас бачити!

Ільяс

— Ільясе! Затримайся на хвилину, — наздоганяє мене з нарадної зали мій любий дядечко. — Треба поговорити. У мене для тебе дещо є.

Маргарита проходить поруч зі своїм батьком. Руда змірила мене вбивчим поглядом, напружив свої вилиці. Схоже, виставу, яку влаштувала Красуня, її неприємно вразила. Я ж залишився у захваті…

Переводжу погляд на Владлена, який застиг біля дверей нарадної. Якби не акції, які він спритно прибрав до рук після смерті діда — давно б згнив у канаві. Останнім часом цей змій уже не просто дратує, він намагається просочитися в мої плани і вносить дисбаланс між партнерами. 

— Здається, ми вже все обговорили, — кидаю погляд на папку в його руках. Ту саму, яку я не прийняв на нараді разом із його безглуздою пропозицією щодо нових переговорів із Заходом.

Цього разу я помітив, як і інші обрали сторону дядька. Добре, що йому хоч вистачає мізків не влаштовувати дебати на нараді. 

— Не все, Ільясе. Пройдемо, — він відчиняє двері, запрошуючи жестом.

Цікаво… Зазвичай йому бракує духу наполягати. Я повертаюся за свій стіл, повільно сідаю.

— У мене мало часу. Говори.

— Послухай… нам терміново потрібен Захід. Більшість партнерів підтримує союз, а ти впираєшся. Якщо вони об’єднаються, ти дуже скоро втратиш привілей одноосібного рішення.

Я хмикаю.

— Справді? І навіть рідний дядько відвернеться? — удавано дивуюся. — Ах так… він уже позбувся рідного брата заради влади. Я нічого не плутаю?

Він не кліпає, тільки звужує свої хитрі очі. Не зізнався тоді — не зізнається й зараз. Усі знають правду, але воліють мовчати. 

Тарас передбачав, що колись знову почнуться хитання серед наших людей. Саме тому доступ до кодування системи є лише в мене. Без неї все впаде, як картковий будинок. І поховає під уламками чимало поважних прізвищ. Це єдина причина, через яку я все ще дихаю. 

— Ближче до справи, Владлене. 

— Нам потрібен Захід, — повторює він, як той набридливий папуга з обмеженим словниковим запасом. — Логістика, транзит, промисловість. Наші машини грабують, ми втрачаємо прибуток. Треба провести переговори хоча б для нейтралітету…

— Можливо, це й є причина, чому я не збираюся домовлятися з крадіями? — перебиваю холодно. — Вони не поважають нас, провокують і не виконують умов.

— Зате мають потенціал. Якщо візьмемо його під контроль — розширимо вплив.

Я дивлюся на нього довше, ніж він цього заслуговує. 

— Ти мене не чуєш?

— Чую. Але, Ільясе, ти мусиш нарешті поступитися своїм принципам. Прогноз аналітиків вражає. Ти отримаєш більше. Ми нарешті будемо єдині і це все належатиме тобі. 

— У мене вже є достатньо. Я працюю з реальними проблемами, а не з обіцянками.

Він криво усміхається.

— Ти, мій любий племіннику, орієнтуєшся не на проблеми, а на свою нову пасію. Невже вона настільки гаряча, що ти втрачаєш голову? Хто вона така? Мої люди досі не можуть зібрати на неї повне досьє.

Я усміхаюся у відповідь. 

Валерія водночас — моя зброя і… можливо, слабкість. Для інших вона лише невідомий фактор. Це мене навіть тішить. 

Після того, як її дупка побувала на підлокітнику мого крісла, все зрушилося з тихої точки. Марго почала влаштовувати сцени, заручившись підтримкою батька. Дядько почав тиснути на партнерів, збираючи однодумців. Деякі партнери, що підтримували раніше, стали нейтральними і очікують буревія. 

— Та, як ти сказав, пасія стоїть вище за вас усіх, — вимовляю тихо. — Раджу подумати, що ви робитимете, коли за цим столом з’явиться ще один стілець.

Дядько червоніє від люті.

Якщо вони бояться жінки, про яку нічого не знають — значить, вона вже робить усе правильно. Вона тримає всіх у напрузі краще, ніж я. 

— Ти забуваєш, Ільясе, чим ми займаємося. Вона чужа. Їй не місце в наших рядах.

— А кому місце? Заходу?

— Це найкращий вклад, який ти можеш зробити для всіх нас. Для нашого майбутнього.

— Мабуть, це ти забув, що моя сестра з матір'ю зникли на Заході. Їх викрали й продали, як худобу, — кожне слово віддає металом. — Вона була дитиною, а матір — порядною, доброю жінкою. Їх розтерзали і викинули на узбіччя, як непотріб. Поки Захід не визнає торгівлю людьми й не відречеться від цього — угоди не буде. Ніколи. Тобі зрозуміло?

— Ільясе! — він зривається, але одразу опановує себе. — Смерть твоєї сестри і матері — наслідок війни. І не мені тобі нагадувати, що ти міг запобігти хаосу, якби зайняв місце діда ще за його життя.

Я різко ляснув по столу, не бажаючи слухати одного з учасників бунту. За кілька днів я втратив усе: діда, батька і матір з сестрою. Найкращий шмат урвав паршивий мерзотник, а тому і здогадуватись не треба, хто насправді винен у трагічних смертей моїх рідних. 

— Клянуся, щойно ти станеш мені непотрібен — тобі не жити. Ми закінчили. 

Він мовчки підсовує папку.

— Схоже, мій батько помилився на твій рахунок. Ти стаєш слабким… Можливо, нова війна в наших рядах тебе протверезить? Будеш і далі впиратися, не дивуйся, коли одного дня ти впадеш замертво, не сівши на своє крісло. 

Він різко йде до дверей, залишаючи свою погрозу у повітрі. Так тікає, ніби боїться почути мій сміх на його дитячу погрозу. 

Відчиняє двері — й налітає на когось, підпригнув від неочікуваності. Я переводжу погляд у коридор. Помічаю чорне волосся і білий халат. Дядько зневажливо дивиться на жінку, потім на мене й пирхає. 

— Ти власноруч копаєш собі могилу, — обурено заявляє Владлен, зникнувши за кутом. 

Красуне… як негарно підслуховувати! А якби по допитливому носику прилетіло? 

— Ільясе, — вона заходить, зачиняє двері. Орієнтується миттєво, ніби не її вуха щойно торкалися дерева. — Працюєш?

— Ні. Уже закінчив.

Я ховаю папку в шухляду й усміхаюся.

— Якісь проблеми? — вона зацікавлено спостерігає за моїми рухами, наближаючись.

Валерія змінюється на очах. Із зібраної лікарки перетворюється у м’яку, звабливу кішку. Вона підходить, обіймає, підставляє губи для поцілунку. 

І знову я відчуваю цей запах лікарні. Антисептик. Ревнощі — це справжня дурість, але одного дня цей запах спрацює, як детонатор.

— Може, тобі варто більше відпочивати? Ти проводиш із Доком майже весь час, — проводжу пальцем уздовж її підборіддя.

Кажуть, бажана жінка завжди світиться інакше. Але не Валерія. Її очі сяють з першої нашої зустрічі. Губи кожного разу припухають від нашого тісного контакту. Дихає швидше, коли я поруч. 

Вона майже ідеальна.

Майже.

Надто багато секретів ховається в її шафі. І я досі не підібрав ключ. Татар був не єдиним у цій шафі… інакше б вона уже прийшла до мене за інформацією. 

— Хочеш замкнути мене у своєму логові, драконе? — дражнить, звабливо посміхаючись. Вільно вмощується на мої коліна, обплітаючи шию чіпкими пальчиками. 

— Я вже це зробив, принцесо, — нагадую, що вона вже у моєму логові на закритій території. 

Жінка посміхається, але погляд на мить гасне.

Втомилася від брехні, Красуне, чи від мене? 

— До речі… наша вечеря так і не відбулася. Сьогодні в мене ділова зустріч. Поїдеш зі мною. 

Я простягаю їй не запрошення, а владу. Вона ледь помітно здригається. Плечі кам’яніють. Дивна реакція, враховуючи її бажання втиснутися у мій простір. Невже їй навіть це не потрібно?  

— Вибач, Ільясе. У мене справи.

Вона встає і ховає руки в кишені халата, спершись сідницями на мій стіл. 

— Ось як? — перепитую, не чекаючи відповіді. — Ти гучно заявила про своє місце поруч зі мною. Моя жінка має бути в курсі не лише того, що відбувається в моїй спальні, а й у моїх справах. Чи я помилився?

Оглядаю її повільно, відмічаючи реакції тіла на мої слова. 

Її потрібно вивести у світ. Я знаю, що вона не така проста. Вона розуміє більше, ніж показує. І хтось обов’язково впізнає жінку, яку складно забути. Хтось може сказати мені те, чого я ніяк не збагну — хто вона така і хто працює її руками. 

— Я знаю достатньо про твої справи і плани, Ільясе, — відповідає спокійно. — Мені не потрібні проблеми з твоїми людьми. До того ж я погано граю ролі.

Я примружуюся.

— Не бреши. Граєш ти блискуче.

Встаю, підходжу ближче і торкаюся її обличчя, проводжу пальцем по блідій щоці. Вона чимось схвильована? 

— Марго, мабуть, сказилася від люті. Вона зробила вибір, але не любить відпускати те, що вважає своїм.

— Ти це про що? — удає необізнаність.

— Про те, що якщо не складеться з медициною, ти завжди можеш стати акторкою. Вечеря о сьомій. Виїжджаємо за годину. Починай збиратися.

Я не прошу, а вже ставлю перед фактом.

— Я нікуди не піду, — вона скидає мою руку обережно, зажав її у своїй долоні. — Мені це не потрібно. І прошу більше мене не порівнювати з твоїми колишніми. Твоя влада мене не цікавить. 

Вона дійсно дізналася від когось більше, ніж я говорю. Що, теревені з Доком продовжуються у тому ж дусі? 

— А що тобі потрібно, Красуне?

Вона ковтає повітря. В очах на мить — сумнів.

— Ти, — видихає.

Я усміхаюся. Наче не бреше… але недомовленість зависає напруженою мовчанкою на декілька секунд. Схоже, навчилася казати достатню правду, щоб не видавати себе.

— От і домовилися. Проведемо час разом. А я паралельно підпишу кілька важливих паперів.

— Але…

— Одягни щось подібне до того, що було на сніданку того дня. Ти була особливо привабливою.

— Ільясе, послухай…

— Можеш навіть узяти участь у переговорах, — навмисно перебиваю, не даючи шансу для суперечки. — Є один момент, який мені не подобається. Хочу побачити, наскільки ти вправна, якщо вже претендуєш на місце поруч зі мною. 

Навмисно ковзаю поглядом по довгому столу для нарад.

Я бачу, як ґрунт під її ногами хитається. Але вона швидко опановує себе. Показово закочує очі, посміхається через силу. 

— Не пошкодуєш?

— Ні. Лише декілька правил. Жодних сцен, жодної зброї, жодної зверхності з партнерами. Я довіряю тобі цей вечір. І, можливо, довірю більше, якщо він мине добре.

Вона мовчить довше, ніж потрібно. Я дивлюся на напружні плечі. На тремтячі пальці. На дихання, яке зривається. 

— Ти так напружилася, наче я веду тебе на страту, — тихо зауважую. 

— Я просто не люблю зайвої уваги.

— Ні, — заперечую спокійно. — Ти не любиш втрачати контроль.

Вона дивиться прямо на мене без кокетства, без гри. Ось вона — справжня. Трохи скута, стримуючи емоції, задумлива, похмура. І якась… сумна. Невже Док так вимотав своєю роботою? 

— Не розумію. Ти мене перевіряєш?

— Завжди, — відповідаю чесно. — Особливо тих, кого пускаю ближче за інших. Зараз я бачу дещо цікаве. Ти не хочеш, щоб тебе впізнали. Чи не так?

Майже непомітно, але її очі звужуються. Цього достатньо, щоб я переконався у її хвилюванні. Але я не впевнений, що проблема саме в цьому. Може, дійсно не хоче приймати участь у моїх справах? Щось хоче, а я за цей час так і не знайшов відповіді. 

— Ти поїдеш зі мною. Проте… якщо ти хочеш мені щось сказати, краще зробити це зараз. Я готовий вислухати. 

— Мені намає, що тобі сказати, — висахує спину, дивиться мені в очі. Блимає двічі своїми довгими віями. Саме цей рух видає її збентеження, коли бреше. 

Сказати є що. І гадаю, мене це точно не порадує.

Ця жінка починає душити мене своїм мовчанням, таємницями і незрозумілою поведінкою. 

— Тоді збираємось. 

— В мене є одне прохання... Я хочу зайти на свою електронну пошту. Якщо ти не проти, я скористаюся твоїм ноутбуком, — вона кидає погляд на моє місце і ноутбук, екран якого світиться, чекаючи на пароль. 

І що це? Невже думає, що знайде щось цікаве? Хоче перевірити межу моєї довіри? А може… Ні, якась дурня. 

— Звісно, — вирішую дати їй можливість залишити мені хоч якісь зачіпки. 

Протягую руку і ввожу пароль, поки Валерія відвертається. Грає без жодних правил, що ускладнює мені задачу. Навіть не підглянула… 

— Залишиш мене? — питає, зручно вмостившись у моє крісло. 

Зухвале дівчисько сидить в моємі кріслі впевнено і по-дивному правильно. 

— Будеш листуватися з лисою подружкою? — гмикаю я, намагаючись знайти бодай якусь підказку у її діях. 

— Авжеж, — легко відповідає, знизав плечима.

Гаразд. Нехай розважається. 

— Не затримуйся. 

Майже виходжу, коли знову повертаюся. Валерія здивовано піднімає брови, різко відірвавшись від монітора. Мій погляд чіпаляється за халат, у вирізі якого видно западинку між грудей. І на ній знову немає штанів… 

— Скажи но мені, а що в тебе під халатом? — задаю питання, яке муляє не один день.

— Тобі це навіщо? — не відповідає вперта жінка. 

— Мене просто розриває від цікавості. Так що? — наполягаю на відповіді. 

Лікарка чарівно посміхається. 

— Білизна. У медичному крилі досить тепло. 

І відповідь, і виправдання? 

— Що ж… Якщо для Дока ти так стараєшся, то сьогодні ти постараєшся для мене. На вечерю поїдеш без білизни. Буде тобі уроком. 

— Хтось мене ревнує? — співає, як соловейко, нахабно посміхнувшись. 

— Я перевірю, Красуне. 

Виходжу, відразу дістав з кишені телефон. 

— Максе, увімкни камеру у нарадній. Зараз. А також підключися і зафіксуй екран мого робочого ноутбуку. Я буду за декілька хвилин, — віддаю наказ моєму технічному адміністратору, рушаючи у його комп'ютерний простір. 

— Прийняв.

Подивимось, що тобі так потрібно, Красуне.