Раді Вас бачити!

Я стежу за тим, як Ільяс нахиляється вперед і хапає теки. Гортає сторінки з байдужою нудьгою, а тоді піднімає на мене погляд — зверхній.

— Вони на місці? — питає він у слухавку. — Нехай назвуть свої імена.

Напруга, що дзвенить у повітрі, рветься, коли Ільяс переводить дзвінок на гучний. 

— Ярослав Опалий. Власенко. Євген Василенко! Максим Шестунов… — лунають три незнайомі голоси, один за одним. А ось іменна… дуже навіть впізнаю. 

Серце на мить зупиняється. Потім починає гупати так сильно, що віддає у вухах. Кров відчутно приливає до обличчя, пальці стискаються в кулаки — до болю.

Що це за чортів цирк?

Ільяс дивиться на мене з тим самим глузливим нахилом голови, який я вже починаю ненавидіти.

— Наша лікарка любить помучити, чи не так? — тягне він, смакуючи кожне слово. Погляд стає важчим, у ньому спалахує небезпечна іскра. — Спочатку стріляйте в плечі, тоді у боки і стегна. Красуне, я нічого не переплутав? — питає мене досить серйозно.

Між нами застигла реальна загроза, яка впирається мені в плечі, вимагаючи самозахисту. 

— Це моя справа, — говорю впівголоса, намагаючись зрозуміти, що коїться у цю мить. 

— Починайте, хлопці. Бажано, щоб ми чули їх верески, — віддає відмашку чоловік. 

Коли лунає перший постріл, тіло реагує швидше за свідомість — я здригаюся всім корпусом, наче хтось ударив по оголеному нерву. Ільяс це помічає. Звісно, помічає. Його погляд ковзає по мені так уважно, ніби він чекав саме цієї реакції. Шоку.

Я звикла багато до чого: до звуків, наслідків, і що люди зникають. Але не до того, щоб це відбувалося… ось так. У прямому ефірі. Під чиїмось холодним контролем.

Гул у телефоні стає майже фізичним — він давить на вуха, на груди, на думки. Крики змішуються зі статичним шумом, і час розтягується, мов гума. Мені здається, що минає ціла година, хоча це, мабуть, лише хвилина.

Я не можу поворухнутися. Не тому, що боюся — ні. Це приголомшення стискає м’язи так, що тіло відмовляється слухатися.

А пан Аскеров сидить з розслаблено закинутою рукою на спинці дивану, спостерігаючи за мною. Я ж відчуваю себе головною акторкою на сцені, якій не дали слів.

— Добийте цих свиней і відправте мені доказ, — наказує він і скидує дзвінок. 

— Навіщо? — питаю те єдине, що проривається крізь шок.

— Вважай, що в мене сьогодні гарний настрій, Красуне, — недбало кидає він. — Як не хочеш кохатися, то хоч отримаєш задоволення від помсти.

Він відкидає теки на стіл — різко, без злості. Просто жест, який показує, що для нього це все дрібниці. А потім нахиляє голову, поглянув на мене.

— А тепер, ось що цікаво: твоя справа доведена до кінця, а мене ти щойно відшила. Як же в тебе вийде привернути мою увагу, лікарко?

— Не розумію, про що ти, — відповідаю рівно, хоча голос трохи тремтить на останньому слові. Я це чую. Він — тим більше.

— Розумієш, дівчинко, — каже він тихо. — Ти все розумієш. Твої розгублені оченята, збите дихання і налиті яскраві щічки видають тебе з головою.

Він піднімається. Рух плавний, але цілеспрямований. І цього разу він іде на мене швидко, без тієї хижої повільності, якою дражнив раніше. Наче вирішив скоротити дистанцію не для гри, а щоб скрутити мою шию.

Я відчуваю, як серце підскакує до горла. 

До біса!

Різкий рух — інстинкт. Я відступаю вбік, і намагаюсь дістатися до столику, де лежить усе, що може дати мені хоч якийсь контроль над ситуацією. Але не встигаю. Світ різко пливе, і я відчуваю, як Ільяс перехоплює мене, стиснув шию і талію, не даючи зробити жодного зайвого руху. 

— Таки надумала мене вбити? — його голос звучить задоволено. — Знаєш, Красуне, мені подобаються твої помилки. Вони… смачні. 

Я стискаю зуби, намагаючись звільнитися. Його хватка стає твердішою. Він не посилює тиск, але і не дозволяє мені вирватися.

— Чого ти хочеш? 

— Правду. І тебе. У будь-якій послідовності.

Його слова падають між нами, як важкі камені — глухо, без можливості їх обійти.

— Красномовне мовчання — це єдине, що мене не влаштовує. Будь зі мною відверта.

— Справу закінчено, — повторюю його слова.

Це ж треба було додуматися побігти! У бажанні тримати його на відстані я сама ж і підпустила його ближче — і фізично, і до правди, яку не можна озвучувати.

— Подумай добре, Красуне, — він відпускає мою шию, легко прибирає пасмо волосся з обличчя і вдивляється в мої очі. — Наступного разу, а він точно станеться, мені доведеться знищити тебе.

Я відводжу погляд. Мовчу. У голові — порожнеча. Навіть найгірший варіант не складається в чітку думку. 

Він правий. Наступний раз буде. І я не бачу в його словах ані краплі перебільшення щодо того, як все закінчиться. 

— Що ж, як знаєш, — Ільяс відступає.

Я стежу за тим, як чоловік неспішно розряджає мій пістолет, а свій ховає в кобуру. Не дивиться на мене, але я бачу — він тягне час. Чекає, що я щось скажу. Щось зроблю. Щось… вирішу.

Згадую Марата і ледь не скиглю від розпачу. Казала ж йому… Казала, що я не впораюся з цим! Що я не можу бути зручною і тихою. Що не вмію причаровувати і стратегічно грати з такими чоловіками. Я навіть не можу довго говорити, щоб не вколоти!

І як його зупинити? Як привернути увагу? Мене може врятувати тільки правда — та сама, що здатна мене ж і вбити. Як не він, то Марат.

Я прикриваю очі. Вони ріжуть, ніби хтось насипав туди пісок.

Ковтаю важко, не знаючи, куди подіти руки, себе і всі ці думки, що рвуться назовні. А Ден… мій любий хлопчик, який так рідко дозволяє собі радість, наче стоїть поруч і дивиться на мене з докором за слабкість.

— Стривай, — виривається з мене, коли Ільяс майже виходить із вітальні. — Спальня в іншому напрямку, — додаю, намагаючись утримати голос рівним.

Він обертається.

Піднімає брову — повільно, знущально. Мене ж спересердя хитає, а обличчя і груди так горять, ніби зараз з мене вирвиться дракон.

— Однак, недовго ти вагалася, — складає руки на міцних грудях і спирається на одвірок. 

Так дивиться, наче очікує, що я вже негайно почну рвати на собі одяг і оголеною, голодною жінкою накинуся на чоловіка, який звернув на мене увагу. 

Як би ж так… Було б все простіше! 

— Мені треба в душ. Залишайся, якщо бажаєш, — кажу йому і розвертаюся, бо більше не можу контролювати вираз обличчя.

Я йду, не озираючись. І навіть не знаю, що зараз гірше: щоб він пішов, побачив мою відчайдушну маніпуляцію… чи щоб залишився — і дав мені шанс підібратися ближче до його справ через найгірший варіант. 

У ванній я зачиняю двері й нарешті дозволяю собі видихнути. 

Гаряча вода б’є по плечах, але напруга не відпускає. Я розминаю руками затерплі м’язи, намагаючись хоч трохи розслабитися. Не думаю. Не аналізую. Просто миюся, рухаючись, як автомат.

Потім — бритва, фен, трохи пудри, щоб приховати синці під очима. І раптом ловлю себе на думці, що не хочу перетворюватися на ту саму рокову красуню, яку очікують побачити. В мені все впираєтся. Бо я не красуня. Я з дефектами.

Хочу просто побути собою. Спокійною і зібраною. Як колись — поруч із чоловіком. Хоча для нього я завжди намагалася бути найкращою, забуваючи про втому.

Коли виходжу з ванної, мене пробирає холод після гарячої пари. Я озираюся — і завмираю. Стою так кілька секунд, прислухаючись до тиші.

Порожньо.

Тихо крадуся до вітальні — і мене буквально прибиває до стіни від полегшення.

Пішов...

Я видихаю так, ніби тримала повітря весь цей час. Полегшення накриває хвилею, запаморочливою завісою. Хитаю головою і посміхаюся. Мені не віриться, що він пішов.

Так просто… і так вчасно!

Щоб остаточно стерти з пам’яті важку розмову, емоційний вибух і — визнаю — страх за власне життя, я повертаюся на м’який диван. Підтягаю до себе піцу, пляшку вина, вмощуюся з ногами, як у старі добрі часи, коли світ здавався простішим.

У телевізорі — лише новини та сльозливі драми. Не хочу ні того, ні іншого. Тому перемикаю на музику й дивлюся кліпи, киваючи в такт, дозволяючи собі хоч на кілька хвилин забути, що світ за дверима — зовсім не безпечний.

Гмикаю під знайому пісню, іноді жуючи піцу. Переписуюся з Деном через пошту, яка його не аби як дратує, але він справно відписує про все, що я питаю. Хвалиться мені перемогою його футбольної команди на районному змаганні і попереджає, що стягнув відкладені гроші на прогулянку з друзями. 

Я вже хитренько посміхаюся, бо почанию здогадуватися, які то друзі і чому кожного тижня він нишком бере гроші, а каже тільки після прогулянки. Ден так швидко дорослішає, що я навіть не збагну, куди дівається цей час. 

Коли прилітає відповідь на моє запитання про дівчину, яка є і точно йому подобається: Ти краще думай про себе, а не про моїх дівчат! Я впораюсь якось сам. І так, на випадок, якщо вирішиш читати лекцію — я знаю, що таке презервативи, куди треба цілитися і який тягар лягає на плечі при наявності дітей! — я вже сміюся вголос.

— Зарано тобі, малий, цілитися, — бурмочу я, не в змозі стримати посмішку.

Трохи подумавши, все ж таки починаю лекцію про підліткове дозрівання, наслідки і те, що я дозволяю лише цілуватися…

На мої плечі раптово тисне лякаюча вага — і я верищу.

Телефон підлітає й гепається на підлогу, вино розливається на диван, а шматок піци застрягає в горлі. Я кашляю, задихаюся! Сльози виступають на очах, і в паніці озираюся.

Бачу чоловіка поряд із диваном — у білому готельному халаті, з мокрим волоссям і хитрющим поглядом.

Тепер здається, що задихнутися піцою було б справді милосерднішим варіантом!

— Ти що… Що ти тут робиш? — хриплю, витріщаючись на нього як на привида.

Налякав то як! 

Пан Аскеров злегка нахиляє голову, в кутиках губ жевріє нахабна усмішка.

— Твій душ був зайнятий. І це був дуже гучний натяк, коли ти закрилася, — відповідає він спокійно, ніби це найочевидніша річ у світі. — А я не люблю чекати. Зняв сусідній номер.

О ні… Здається, я зарано розслабилася.