Раді Вас бачити!

Коли Єгор нарешті дає відмашку і дозволяє забронювати номер готелю, я з натхненням зібрала речі і переїхала. Незважаючи на те, що план повільно, але впевнено просувається і за мною почалося справжнє спостереження, я із задоволенням відпочивала кожної тихої ночі. А ось Єгор останнім часом почав метушитися. Змусив кожного ранку і вечора відписуватися. 

Все почалося з того самого Рудника, якого спіткала доля Островського у затишному маєтку на околицях міста. Я діяла тихенько, самостійно і чисто. Та той почерк, який я залишила у вигляді трьох куль — дуже красномовний для того, хто мене вже знає.

Марат підібрав людей, яких треба ліквідувати, але забувся попередити, що хтось з них може бути тісно пов'язаним з паном Аскеровим. Як тільки до Єгора дійшли місцеві чутки, що боси клану не зраділи втраченому, підкореному звену з верховної ради, став тривожитися. 

Може, Фадей нічого й не знав, але я періодично дивлюся новини. Тож, враховуючи журналістське розслідування, яке швидко закрили і причетність не тільки до мафії, а й до смерті мого чоловіка, я не надто довго думала, коли стріляла в Рудника. 

Чим меньше покидьків зверху — тим краще для всіх, крім цих самих покидьків.

Мені якось не було часу думати про справу і чекати на чергове завдання, коли для надійного прикриття я змушена працювати у лікарні по-справжньому. А тому єдині мої думки щовечора тільки про вечерю і ліжко. 

І зараз, принюхуючись до піци у фірмовій коробці, яка так смачно пахне, в мене вже збирається слюна. У пакеті пляшка вина. Робочий тиждень добіг кінця, а тому я торопливо йду до свого номеру, щоб якнайшвидше відпочити. 

Туфлі скидаю на проході, а пальто, яке не зачепилося за гачок, падає на підлогу. Настільки байдуже, що я лише гмикаю під ніс. Ніщо не завадить моєму настрою! 

А за кілька кроків у передпокої таки зупиняюсь. Щось мене стопорить на місці і я навіть не одразу розумію що саме: м'яке світло з вітальної кімнати чи терпкий запах табаку, який перебив запашні шматочки салямі.

Ой, ле-ле… чому саме сьогодні? 

Тихенько, навшпиньках задкую і обережно тягну шухляду, розташовану під зеркалом. З рук досі не випускаю піцу і пакет з вином, та це й не потрібно. У шухляді, як виявилося, немає моєї зброї. 

Нишпорили.

Запрокинув голову, прикриваю очі. Я більше тижня чекала на появу будь-кого, але наразі хочеться просто втекти без шуму. Ну чому? Чому зараз? 

— Заходь, лікарко. Я вже зачекався, — чую знайомий, низький баритон з вітальні. 

Зітхнув, підкоряюся наказу. Заходжу до просторої, затишної вітальні, втупившись поглядом у чоловіка. 

Пан Аскеров сидить у глибоку кріслі розслаблено. А поза така нахабна, наче це я припералася на його територію у вихідний день, щоб дошкуляти! 

Показово обвожу поглядом його ногу. Підошва втиснулась у край скляного журнального столику. Перед ним лежать два пістолети, один з яких належить мені. А поряд теки з інформацією на людей, які вже точно у пекельному котлі, і ті, яких ще чекає ця нелегка доля. Потім дивлюся на цигарку, з якою він ліниво струшує попіл на новеньких ворсистий коврик. 

Право! Я і так знаю, що він тут головий хижак, нащо ж так показово це демонструвати? 

— Пам'ятаєш, що я тобі обіцяв, коли ми зустрілися вперше? — він схиляє голову, оцінююче олянув мене, з цією вже недорочною коробкою піци в руці. 

— Не страждаю на дименцію, — відповідаю і, нарешті відмерши, проходжу до дивану. Сідаю, звільняючи руки. 

Він дивиться на мене з хижою посмішкою, а коли я розкриваю піцу, то вже піднімає брову. 

— Хочеш? — питаю, намагаючись збити його з думки, але той мовчить. — Нехай. Мені дістанеться більше, — піднімаюся і йду до маленького холодильника, над яким розташована полиця зі склянками.

Беру келих. Мить гадаю, чи варто брати другий, але згодом залишаю цю думку. Треба скоріше спробувати вино і хоча б один шматочок піци, бо розв'язка цієї розмови навряд чи буде мені вигідною. 

З повним спокоєм, не зважаю на його гострий погляд, зручно влаштовуюсь по центру дивану. Він стежить за будь-яким моїм рухом. Я навіть не вдаю з себе відчайдушну жінку, яка прагне тільки одного — вечері і відпочинку, бо це так і є. Проте мої очі так і ковзають до пістолета, намагаючись збагнути, чи встигну я його вхопити, як прийдеться захищатися. 

— То в тебе знову до мене якісь питання? — не стримую зацікавленості, після того, як прожувала шматок піци і запила його ковтком вина. 

— Не вдавай з себе пустоголову, Красуне, — він ворушиться, тушить опалок об підлокітник і задумчиво мне підборіддя. — Хто ти така насправді? 

— Враховуючи, що ти назвав мене лікаркою, інформацію на мене вже маєш. Навіщо запитуєш? — я розслаблено відхиляюся на спинку дивана і простягаю обидві ноги, склав щиколотки на столику. 

Хм. Це був зовсім несвідомий жест, але те, що я дозволяю собі вкласти не одну, а одразу дві… Мабуть, всередині, десь глибоко, я відчую себе на рівні чоловіка. Не вище, проте і не нижче. 

— Так, свою лікарську професійність ти довела, — Ільяс хмикає так, ніби це комплімент і попередження одночасно. — Назарчик у захваті від твого нахабного язика і хірургічної роботи.

Я не одразу розумію, про що він. Але варто згадати минулі тижні — і мозаїка складається. Ножове поранення. Ті троє невихованих чортів, яких довелося викидати з операційної. Їхня нахабність у коридорі. І Назар Рівний, мій пацієнт, який жартував так щиро, що я навіть не подумала про його зв’язки. Тепер думаю. І не найкращими словами.

— Як цікаво... — роблю ковток вина, повільно, щоб виграти секунду. — Ніколи не здогадувалася, що професійність лікаря доводять таким способом. І не шкода було своїх людей так підставляти?

— Це лише випадковість, яку зручно використали, — каже він. — До того ж у наш час папери нічого не значать.

Його погляд ковзає по мені надто уважно. Я відчуваю, як він зважує кожен мій рух.

— Але все ж таки те, що ти зникла на рік свого життя… викликає підозри. І не тільки це.

— Буває, — знизую плечима.

Ні підтвердження, ні заперечення. Нехай формулює питання правильно.

Він примружується, повільно дістаючи нову цигарку. Рухи неквапні, контрольовані. Хижак, який не поспішає. Хоча… тепер також розумію, чому його називають Ханом. Тюрксько-монгольский титул правителей легко зчитати з його погляду, жесту і навіть того, як він тягне слова — як перед неминучим вироком. 

— Ти дійсно хочеш, щоб я вибив з тебе інформацію силою?

Ось він — справжній Ільяс Аскеров.

— Я не вмію читати думки, — відповідаю спокійно. — Тож задавай питання і я дам відповідь.

— Не заривайся, Красуне, — його голос м’який, оксамитовий, але слова хльосткі. — Я можу забрати тебе в місце, де ти навіть натяку на сонце більше ніколи не побачиш.

Він говорить повільно, смакуючи кожну загрозу. І водночас уважно стежить за моєю реакцією. А я — за його.

Ільяс робить затяжку, нахиляється трохи вперед. Лікті впирає в коліна, погляд темний, пронизливий.

— Дуже дивно, — починає він, — що жінка з кар’єрою лікаря раптом заявляється на мою територію. І починає стріляти по тим, з ким я маю справу.

Він киває на теки.

— Цей список смертників… — він піднімає погляд. — Я один із тих, на кого ти зібрала інформацію. Двоє вже пішли на корм хробакам. То скажи мені, Красуне… Що це за межа така, через яку переступає лікар — і починає вбивати?

Це єдине, що його хвилює? Не власне ім’я в списку, а саме моя межа?

Цікаво.

— Я не чіпала своїх пацієнтів, — відповідаю рівно. — Тож ніяка клятва не була порушена.

Ільяс спершу тихо пирхає, а потім сміється тихо, низько. Сміх теплий, але з хрипкою загрозою, як у людини, яка давно перестала вірити в мораль. Складно не помітити, що цей сміх спокушає. 

— А як же одна із заповідей — не убий? — питає він, видихаючи дим.

— І у якій же послідовності та заповідь, набожний? — насмішкувато вскидаю брову.

Він хитає головою, усміхаючись кутиком губ, і знову затягується.

— Всі ми колись спокушаємося. І всі ми точно відправимось до пекла, — додаю.

Ільяс гасить цигарку об той самий підлокітник, не відводячи від мене погляду.

Я допиваю келих вина.

Коли він раптово піднімається з крісла, я все ж таки напружуюсь, вирівнюючи спину. Реакцію приходиться винахідливо маскувати і, на моє щастя, треба наповнити келих. 

Краєм ока стежу за чоловіком, який занадто повільно наближається і сідяє біля мене на диван. Ця його прихована сила у кожному русі, від якої по шкірі біжать мурахи, починає бентежити.

— Ти цікава жінка, — пролунав сумнівний комплімент. — Занадто цікава, щоб відпустити.

Він легко забирає пляшку і накриває мої пальці на келиху. Цього руху достатньо, щоб повітря між нами стало гарячим. Він наповнює келих вином, і я відчуваю, як у грудях щось стискається.

Коли чоловік так близько і ледь не дихає мені у обличчя, контроль починає тріщати по швах.

— Я тобі не потрібна. І ти не моя ціль.

— Справді? — він усміхається так, ніби знає відповідь краще за мене. 

Нахиляється ще ближче, зазираючи мені просто в очі. Мій келих ледь хитається, і вино коливається по кришталевій стінці. Без сумніву, він це помічає. Виразно дивиться на мої пальці. 

— Гадаю, ти не просто так привернула мою увагу. І цього разу мені дійсно є, на що подивитися, — його погляд ковзає по мені повільно. — І над чим поміркувати.

Коліно пана Аскерова майже торкається мого. Це не випадковість. А коли його пальці вже опускаються на моє коліно, яскраво відчуваю гарячий дотик крізь тканину брюк. Він робить це так повільно, що це вже не жест, а перевірка.

Я не відсахуюсь. Але брови сходяться від роздратування. Він справді думає, що як зламає дистанцію, то я розкрию всі карти?

— Не думав, що захопитись жінкою, яка може тебе вбити у ліжку — небезпечно для життя? — питаю, не відводячи погляду.

— Красуні у моєму ліжку не буде часу про це розмірковувати, — відповідає він зухвало. І що цікаво — в його очах немає жодної хтивої іскри. Лише холодна впевненість.

Що ж… я майже купилась.

Піднімаю келих, змушуючи Ільяса трохи відхилитися й дати мені простір. Роблю кілька ковтків, намагаючись згадати, як узагалі поводитися з чоловіками, які грають у такі ігри. Він тим часом ковзає поглядом по моєму обличчю, шиї, ключицях. Не ховається. Не соромиться. Наче має на це право.

— Я не перехожу цю межу з... ймовірним босом, — закидаю гачок, натякаючи на співпрацю. 

— Красуне, — знову торкається моєї руки, змусив опустити келих, який стримує дистанцію. — Ти вже перейшла усі межі.

— Невже? — я нахиляю голову, ніби розглядаю його під іншим кутом. — Здається, я дотримувалася твоїх застережень і не попадалася на очі. 

— Твій підпис легко зчитується з дірок на моїх людях. Тож ні, ти не дотрималась застережень, — вже шепоче він ледь не на моє вухо. — Коли мене не бояться, це означає лише дві речі — дурість або дуже тонкий розрахунок. Як виявилося, ти зовсім не дурна жінка.

— Я боюся тільки одного, — відповідаю, намагаючись затоптати емоції, які в мене викликає цей чоловік. — Мерців… які можуть викарабкатися з могил, щоб помститися.

Ільяс посміхається кутиком губ, смакуючи мою відповідь. Його рука піднімається до мого обличчя, і я відчуваю, як щелепи стискаються.

Він знову торкається мене... з дивною, небезпечною ніжністю, яка лякає більше, ніж будь-яка сила. Я відчуваю запах тютюну, і щось гірке, суто чоловіче, що накриває мене хвилею забутої безпорадності.

— Наразі тобі треба боятися живих, — каже він, опускаючи погляд на мої губи. — Я не той, кого варто провокувати. Але ж ти вже у грі, чи не так?

Його усмішка повільно розтягується — хижа, впевнена, така, що змушує серце зробити зайвий удар.

І я не витримую. Відхиляюся, встаю, відступаю на крок. Мені потрібен простір. Повітря. Дистанція. Бо те, що він робить — це не зваблення. Це випробування. Маніпуляція. Гра, в якій він хоче побачити, де я зламаюсь. 

Я не готова до всього цього. І навіщо? Я вже сказала в голос своє бажання. Мені потрібен його «дах», а не все це…

— Я хочу лише одного, — розриваю будь-які натяки на хтиві думки своїм гучним, крижаним тоном. — Покінчити з покидьками і повернутися до звичного життя. Якщо ти не збираєшся мене зупиняти — відійди в сторону і не заважай.

Емоції піднімаються хвилею. Я роблю ковток вина занадто швидко, занадто різко — і ставлю келих на стіл.

— Якщо питань більше немає, — додаю, — то і немає причин тобі тут залишатися. Я хочу відпочити. У мене вихідний. 

— Ох, лікарко… — він посміхається співчутливо, ніби я щойно сказала щось надзвичайно наївне. Рука ковзає у внутрішню кишеню піджака, він дістає телефон. — З тобою стає все цікавіше.