Раді Вас бачити!

Декілька тижнів пролітають так швидко, наче я не встигаю навіть кліпнути. Я вливаюся у роботу жваво, майже жадібно — і вперше за роки з азартом.

У медичному крилі проводжу більше часу, ніж у маєтку. З людьми роботи небагато. Зате з лікарем — більш ніж достатньо. За весь цей час я лише зашила одного бідолашного новачка з охорони, якого не злюбив пес. Хоча погляд кінолога Віктора натякав, що це був виховний захід. І виховував він точно не пса.

Поки я накладала шви, він із насолодою читав лекцію про спілкування з собаками — жертві вовкулаки. Жертвою стала і я, бо лекція плавно перекочувала у захоплену розповідь про породи, дресуру і психологію зграї. Аж поки пан Рівний не вигнав його з кабінету.

Аскеров не в захваті від моєї постійної зайнятості. Він нічого не говорить, але коли зранку на сніданку я вже сиджу у халаті, зітхає так, наче я добровільно записалася на каторгу. Ільяс лише наполягає, щоб я вчасно приходила на вечерю. А тоді вечеря майже завжди переходить у ліжко, а сніданок — у спальні.

Він цікавий співрозмовник, уважний слухач… але його погляд усе частіше затримується на мені довше, ніж слід. Ніби він усе ще шукає тріщину. Або друге дно. Проте нічого не робить. Таке відчуття, що ми обоє чекаємо нападу одне від одного і поки що свідомо не рухаємось.

З Катериною ж треба щось вирішувати. Ця гадюка пакостить дрібно, але системно. То попере світлі речі з кольоровими — і мій халат тепер у лілових плямах, а запасний у зелених. То невдало подасть каву й обіллє мені ноги. То випадково щось переплутає. І завжди — з посмішкою, поклоном і вибаченнями.

Скаржитися формально ні на що, меж вона не переходить. А ось допікає майстерно. Відчуваю себе вже не в маєтку кримінального клану, а в літньому таборі з пасивно-агресивними дітьми.

Сьогодні повертаюся з медичного крила раніше — на особисте прохання Ільяса. Він уже чекає мене у спальні. Стоїть біля вікна, зібраний і трохи похмурий.

Я звично підходжу, майже вішаюся йому на шию, заглядаючи в очі.

— Невже хтось посмів зіпсувати твій настрій? — мурмочу з усмішкою.

Ільяс кивком показує на ліжко. На покривалі — спортивний одяг і взуття. Я здивовано дивлюся на нього.

— Переодягайся.

Він випускає мене з обіймів і одразу відвертається до вікна. Надто вже замислений…

Я мовчки міняю одяг, краєм ока оцінюючи його спортивні штани й футболку.

Тренування? Вгадую.

Переконуюся в цьому, коли ми заходимо у домашній спортзал. Він пропонує розім’ятися і весь час уважно стежить за кожним моїм рухом. Майже як справжній тренер. 

Потім веде до матів.

— Двобій, — несподівано заявляє Ільяс. — Спробуй вкласти мене на лопатки.

Стає навпроти, чекаючи атаки.

А?

— Це якось дивно… Може, краще з кимось іншим? — обережно шукаю обхідний шлях.

— Я тебе чимось не влаштовую? — дивується він, але ж погляд хитрий, як у лиса.

— Влаштовуєш. У спальні, — всміхаюся. — Не дуже хочеться відбити тобі яйця. Вони мені ще потрібні.

Я не хочу показувати свої прийоми потенційному ворогу. І тим більше — нашкодити йому зараз. Можливо, він і не довіряє мені повністю, але сумнівів у нього й так достатньо. Я в його очах дуже неоднозначна. 

Останні тижні я тиха, працьовита, зручна. Вливаюся у рутину клану, не створюю проблем, гарна коханка і приємний співрозмовник. Не всі витримують довгу гру. І, чесно кажучи, це не мій стиль. Звісно, що подібне ріже очі. 

Аскеров все розуміє, я впевнена. І, здається, вже не знає, чого від мене чекати.

— Тебе треба замотивувати, Красуне? — питає він. 

Я відчуваю чітку пастку. Щось таки має на мене, а тренування — якась стратегія. Гаразд, не дурепа, розумію.

Треба дізнатися, що саме він хоче насправді.

— Спробуй, — знизую плечима, зацікавившись його нестандартною ідеєю.

— Якщо не впораєшся, тоді розкажеш про свого чоловіка і як він помер.

Я примружуюсь.

— Навіщо тобі це?

— Цікаво.

— Спершу скажи, що вже знаєш, — виставляю вимогу.

— Одразу після того, як ти скажеш, куди зникла після його смерті.

Я хитаю головою, посміхнувшись. Його стратегія дивна і непродумана, хоча пан Аскеров дивиться на мене з викликом. 

— Знаєш, я краще потренуюсь на біговій доріжці, — кажу я, оцінюючи сили противника у ближньому бої та його умови.

Я вже спригую з матів, і раптом у спину летять його слова:

— Можливо, тебе зацікавить те, що Артема Краєвського ніколи не існувало? Ти була дружиною Тараса Татаренка, під прізвиськом Татар.

Мої ноги ледве не підкошуються. Я повертаюся, ловлю його погляд. Що за маячню він щойно сказав?

— Здається, твої інформатори стали казкарями… — відповідаю, намагаючись зрозуміти для чого така відверта брехня. 

— Справді? — він сіпає бровою, виглядає... впевнено. — Може, це ти повірила у казку, не знаючи, ким був твій чоловік?

— Мій чоловік був… — вмить згадую його смерть, і тягар минулого знову тисне на груди. 

Руки непомітно стискаються в кулаки. 

У ту ніч Марат казав, що втратив цінну людину. Що його ворогам дісталося більше. А потім ще не раз згадував мого чоловіка у ямі, додаючи: Артему було б соромно за дружину, яка навіть захищатися не вміє.

— Ким же він був, Красуне? — грає зі мною Аскеров.

Я повертаюся на мати, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Давай просто поговоримо без всього цього… антуражу, — пропоную тихо, намагаючись сховати тремтіння в голосі.

— І ти готова розповісти мені правду про його смерть?

Я схвильовано піджимаю губи. 

Брехати йому важко — він одразу бачить, коли я починаю вигадувати. А якщо скажу правду, навіть не називаючи імен, Ільяс здатен скласти хронологію подій. І тоді щось зрозуміє.

Трясця!

Хоча…

— Ким би не був Артем, він уже мертвий, — починаю я холодно і розсудливо. — Більше того — я проклинаю день, коли ми зустрілися. Я його ненавиджу. Тож мені байдуже, ким він був насправді. Звичайний мерзотник. Не більше.

Останні слова виходять із запалом — холодна лють до минулого піднімається миттєво, майже приємно.

Я роблю крок назад, і в ту ж секунду Ільяс хапає мене за руку, різко притягує до себе.

— Невже? — тихо перепитує він. — Я пригадую про нього зовсім інше, — продовжує Ільяс, не зводячи з мене погляду. — Він був вірним. Розумним. Досить м’яким у спілкуванні. І безмежно турботливим до друзів. Якщо вже бути чесним… тим ще красенем.

Він перераховує якості Артема так, наче знав його особисто. Не читав досьє. Знав.

Його погляд не відпускає мене ні на мить. Я вже відчуваю, як на язиці зріє уїдливе питання, але він випереджає мене.

— Коли я його відпустив, — продовжує Ільяс, — навіть не здогадувався, що Татар вирішив переїхати саме через жінку. Він усе спланував дуже чисто. Привід. Мотивацію. Підтримував зв’язок, — його пальці трохи стискаються на моєму зап’ясті, коли я хочу вирвати руку. — Я б навряд чи зрозумів, ким був твій чоловік, сліду і згадок про нього майже не залишилося…

Він нахиляється трохи ближче.

— Як же я здивувався, коли дізнався, що Артем Краєвський у моїй системі. Точніше — Татар зробив собі фальшиві документи через систему, яку сам же і розробив разом зі мною.

Я ошелешено видихаю. Повітря ніби застрягає в легенях — проковтнути шок виходить не одразу.

Він хоче сказати, що Артем… чи тепер уже Тарас? Що він працював на Аскерова ще до нашої зустрічі? Що вони дійсно знали один одного?

— Це неможливо… — шепочу я, більше до себе, ніж до нього. — Ти провокуєш мене.

— Стає цікавіше, — Ільяс схиляє голову, уважно ловлячи кожну мою реакцію. — Ти справді нічого не знаєш.

Як це можливо? Артем… Тарас… Він працював на Ільяса? Що тоді робив у моєму місті? Чому був людиною Марата? Пазл не складається. Мені зараз критично бракує деталей.

Всередині все стискається від сум’яття.

— Гаразд. Ти знаєш більше, ніж я, — визнаю я. — То навіщо тобі двобій? — питаю, намагаючись не показати внутрішній розкол.

— Я хочу дізнатися, як він помер, — відповідає Ільяс без емоцій. — Коли ти програєш, ти робиш це з гідністю. До того ж мені цікаво подивитися на твою техніку. Він не міг не навчити свою дружину захищатися, будучи колись моїм наставником у рукопашному бою.

У грудях стискає гострим болем.

Не навчив. Не розповів про зв’язки. Не захистив. Огородив мене від цього світу — і водночас перед смертю знищив наше з Деном життя.

Я досі відчуваю ненависть до Артема. Бляха… Татар, Тарас — чи як його там. Але тепер я більше не розумію його життєвого шляху. Якщо раніше він був для мене просто дурнем, який зв’язався з Маратом і повівся на легкі гроші за злочинства, то тепер усе виглядає інакше.

Причому тут узагалі Аскеров? Я дивлюся на чоловіка з недовірою. Мені потрібні факти. Не слова, кинуті в повітря, а реальні докази. 

— Я відповім лише на одне питання, — кажу чітко. — Без деталей і без імен. Якщо програю, — затримую на ньому погляд. — Якщо ж виграю — хочу досьє на… нього.

— Чудово, — Ільяс ледь усміхається. — Тоді правила будуть рівні. Той, хто опиниться на спині — програє.

Що ж… як програю — одне питання мене не потопить. Як виграю — почую більше. А тепер я ще й знаю справжнє ім’я чоловіка. Зібрати інформацію самостійно реально, хоч і довше. 

— Починай, — Аскеров відпускає мене.