Раді Вас бачити!

Пан Рівний, як я розумію — на прізвисько Док, простягає мені чашку зеленого чаю й тарілочку з солодощами.

Я знімаю пальто, вішаю його на спинку крісла й швиденько пробігаюся поглядом по кабінету.

Трохи гризе заздрість. Мені Марат не надавав таких благ для особистого простору. Все необхідне я купувала сама. Єдине, що отримала від нього — це обладнання. Професійне, але пошарпане. І необхідний інвентар. 

Я ловлю погляд чоловіка. Він нервово піджимає губи й відводить очі вбік. Розумію, що моя сукня його теж не тішить… 

Зітхаю. Іноді треба поступатися, а з Доком я хочу працювати. Було б прикро, якби він відмовився лише тому, що я виглядаю, мов лікарка з еротичних фантазій чоловіків. 

— Тут прохолодно, а в пальто спекотно. Можливо, у вас є запасний халат? — питаю я, м’яко посміхнувшись.

Він киває, досить різко підводиться й, кульгуючи, підходить до шафи. Дістає для мене халат досить великого розміру.  

— Отже, ви чекали на мене? Є якісь зауваження до моєї роботи чи скарги? — починаю розмову, переходячи до суті.

— Що ви, пані Краєвська. Все чудово, — відповідає він одразу. — На відновлення потрібен час, але стан значно кращий.

Тепер лікар дивиться мені просто в очі — без напруги, без уникання.

— А знеболювальні? — уточнюю я, згадавши, як він уперто відмовлявся від них і під час операції, і після.

— Біль не такий сильний, — він знизує плечима. — Трав’яні збори добре знімають напругу. Мені цього достатньо.

— Балуємося альтернативною медициною, Доку? — примружую очі, не приховуючи скепсису.

— Я мушу бути при ясному розумі, — спокійно пояснює він. — Знеболювальні на мене дивно діють. Як лікар, звісно, іншим я призначаю офіційні препарати. Хоча іноді раджу й трав’яні збори. Від цього ще нікому гірше не ставало, — додає, обережно добираючи слова.

— Майже переконали, — киваю. — Покажете мені щось цікаве? Хочеться оглянутся. Звісно, якщо у вас є сили, — пропоную я. 

— Авжеж, ходімо.

Лікар натхненно водить мене по всім кімнатам, які розумно поділені на локації: приймальня, кімната з різним моніторинговим приладдям, операційна, і навіть лабораторія. Останнє мене зацікавило найбільше. 

— А навіщо вам все це? — я розглядаю безліч пробірок, органайзерів і новітнього покоління приладдя. 

— Моє основне направлення — це діагностика. Ця зона, яку мені пообіцяв пан Аскеров, підкупила мене і я залишився працювати поряд з ним. З приладдям, яким мене забезпечили, дозволило захищати докторські на високому рівні. Врешті, мені не цікаво займатися лише довідками й рецептами.

Я оцінюю масштаб. Звісно, практика в мене була у медичній діагностиці, але це не моє основне направлення. І це просто нудно. Але я так думала тоді, у міській пошарпаній лікарні, коли брала аналізи. Тут же хочеться залізти у кожну тумбочку, використати новітній мікроскоп і дізнатися, що у тих пробірках.

— Здається, у вас тут багато роботи, — я киваю на склянки і брудні пробірки. — Я хочу допомогти. 

— Вже пізно, пані Краєвська. Не думаю, що Хану сподобається ваша ініціатива.

— Він ще у місті, — знизу плечима. — А я весь день відпочивала. 

— Залиште це моїм помічникам. Якщо ви так хочете допомогти, можемо перевірити мої шви. Гадаю, що вже можна їх зняти, — пропонує лікар інший варіант. 

— Гаразд, подивимось. Але завтра я хочу тут оглянуться уважніше. Чи ви, Док, маєте таємниці? — я хитренько дивлюся на пана Рівного, який легко сміється. 

Ми йдемо до смотрової, в якій всі необхідні приладдя. 

— Мені нічого приховувати. Буду рад, якщо така досвідчена лікарка як ви, будете зі мною працювати. До того ж, з вами не буває сумно, а помічників ви швидко приструнете, — він мрійливо закочує очі, наче вже очікує, коли я увірвусь сюди буревієм зі своїми правилами. 

— Це ваш простір, на який я не претендую. Мені буде достатньо бути корисною, — чоловік приспускає штани, присів на кушетку.

Я збираю все необхідне для зняття швів під чітке керування, не дозволив йому тинятися кругами. Одягаю рукавички, присів на стульчик. 

Знімаю бинти і компрес, роздивляючись бойове поранення. 

— І як же ви напоролися на ніж? — таки питаю, бо стає цікаво. 

— Випадково, — морщиться Док. — Хлопці випхали мене на гулянку, щоб розважити. Я і розважався. Але жінку обрав не ту, — цокає язиком. — Гадав, що все ще можу бути тим, з ким цікаво проводити час. Виявилося, підчепив повію, за яку треба було сплачувати. Мої ж хлопці накинулися на охорону, а сутенер почав розмахувати ножем. 

— Яке насичене у вас життя, пане Рівний, — я сміюся, уявляючи подібну сцену. Стає його трохи шкода, бо чоловік вихований, стриманий і дещо… наївний. — Готові? — питаю, вирішив знімати шви. 

— Так, мучайте… — посміхається Док. — Але розмовляйте. Минулого разу допомогло.

Я починаю знімати свої ж рівненькі шви.

— Як ви додумалися підчепити таку жінку? — вирішую детально його розпитати. 

— Були у клубі, — признається чоловік. 

— І що, нічого не збентежило? 

— Насправді, я рідкий гість у таких закладах. А ці… виглядають, як звичайні жінки. Трохи сміливіші під час знайомства… — він пришипує, коли стає боляче, — можуть самі підійти. В мене і в думках не було, що зі мною таке колись станеться. 

— А хлопці, з якими відпочивали, не попередили? 

— Їм якось було не до розмов. Після пляшки міцного, пішли розважатися, — пояснює він. 

— Якщо хочете знайти жінку, краще завітайте до кав’ярні. І знайомтеся самі. Нам приємно, коли чоловіки звертають на нас увагу. Навіть якщо нічого не вийде або вона вже має чоловіка — ви просто отримаєте гарну компанію за чашкою кави, — раджу я. — Будьте щирим і просто спитайте, чи не проти вона поспілкуватися.

Саме так я колись і познайомилась із чоловіком. Він казав, що я була така сумна й виснажена, що йому терміново захотілося побачити мою посмішку… 

Еге ж! Тільки цей лестивець завжди забував про те, що я сиділа там після бурхливої гулянки на дівич-вечорі. Мені треба було терміново протверезіти перед тим, як йти до Дена з нянею. Досі не знаю, чому він тоді підійшов, бо мій вигляд був просто жалюгідний.  

— Та якось… незручно, — бурмоче Док.

— Незручно мастурбувати, тримаючи телефон із порновідео в лівій руці, — уїдливо коментую я його нерішучість.

Він різко втягує повітря, ніяковіє.

— Усе у ваших руках, Док. Питання лише, що саме в них буде — жінка чи…

— Зрозуміло вже! — перебиває він. — Навіщо ж так розжовувати? — бурчить собі під ніс.

Я не стримуюсь і голосно хохочу. 

— Щоб ви наступного разу точно розуміли, що криється за цим словом. Сміливіше, Док. Ви у гарній формі, симпатичний і харизматичний чоловік. Ви не можете не сподобатися, — кажу я, дезінфікуючи рану, наносячи мазь і накладаючи пов’язку.

— Це ви мене просто підбадьорюєте… чи дійсно так вважаєте? — він уважно вдивляється в мої очі.

Я дозволяю собі короткий, оцінювальний погляд. М’які риси обличчя, добрі світло-карі очі, щира посмішка. Він і справді той, на кого можна звернути увагу. Легка сивина на скронях додає не віку, а досвіду. Підтягнутий і пахне гарно, слідкує за собою. З першого погляду видно, що саме він буде гарним чоловіком і батьком.

— Скажу чесно. За інших обставин я б не відмовилась від знайомства і залицянь, — посміхаюся щиро. — Але я вже знаю, що ви не дуже розбираєтеся в жінках і надаєте перевагу альтернативній медицині. У нас різні погляди на життя. Максимум — кілька побачень. Потім я почну тиснути, щоб змінити ваш світогляд. А це вже приведе до непорозумінь. 

Я переводжу комплімент у дружній жарт, щоб він знову не зніяковів. Ми сміємося разом. Мені несподівано приємна його компанія. З ним спокійно і тепло, скоріше за все ми швидко подружимось. 

Док уже відкриває рота, явно збираючись сказати щось не менш провокативне… але раптово завмирає, дивлячись мені за спину.

Я обертаюся.

У дверях стоїть Ільяс Аскеров. Руки складені на грудях, у них — моє пальто. Він підпирає одвірок і виглядає так, ніби спостерігає за нами вже щонайменше хвилину.

І точно чув усе.

— Валеріє, — низько звертається він до мене по імені.

Мій піднесений настрій зникає миттєво. Вперше він називає мене так офіційно, звертаючись напряму. Ефект миттєвий — мене пробирає холод, а плечі сковує напруга. Оце… так.

— Ходімо.

Я мовчки знімаю рукавички й халат. Помічаю, як його погляд ковзає по Докові — холодний, нечитаємий. Неможливо зрозуміти, що саме він означає. Проте я не бачу жодних ревнощів, що трохи заспокоює. 

Пан Рівний ледь помітно киває мені, коли я виходжу з кімнати, розчаровано підтиснувши губи. Я підморгую йому у відповідь. Нічого страшного не сталося, ми не переходили межу. Ба більше, він не перший мій пацієнт, з яким я можу так вільно спілкуватися. 

Ільяс допомагає мені надіти пальто. Його рука лягає на мою талію впевнено, власницьки — і він веде мене до виходу.

— Буде гаряче? — питаю тихо, намагаючись вгадати, що в нього в голові після побаченого й почутого. Його погляд і напружена щелепа кажуть більше, ніж слова.

— Буде боляче, — відрізає він, не дивлячись на мене.

Я усміхаюся і без зайвих вагань обвиваю його торс рукою, притискаючись ближче.

Вирішив мене налякати. Цікаво, що він робитиме, якщо мені не так лячно, як йому хочеться?

— Боляче-приємно чи боляче-неприємно? — муркочу я, скорочуючи між нами останні сантиметри.

— Не наривайся, — кидає він сухо. — Бо точно оберу друге.

Отже, боляче-приємно.

Нічого страшного ж не сталося… Хоча, заглядаючи йому в очі, я бачу там лише тихе роздратування. Сподіваюся, він знайомий із гумором і іронією. Бо інакше доведеться справді вибачатися.

Я вирішую зачекати. Перший крок — за ним. Тоді й стане зрозуміло, як діяти далі.