Раді Вас бачити!

Я п'ю каву, спостерігаючи за ранковим сонцем, яке пробивається крізь висотки. Намагаюся збагнути, скільки ще світанків очікують на мене, враховуючи, що мій стиль життя так кардинально змінився. 

І яка, все ж таки, смерть мене очікує? Куля? Лезо? Вибиття духу до останнього подиху? А може, я і сама скорочу собі віку, як тільки буду впевнена у безпеці Дена? 

Будь-яке життя, яке я забираю, залишає неабиякий слід на душі. На жаль, навіть після смерті мені не варто чекати покою, бо в мене одна дорога — у пекло.

— Може, хоча б прикриєшся? Навряд чи будеш рада, що в мене на тебе стоїть, — брудно висказується Єгор, привернув мою увагу. 

Чоловік позіхає, чеше трохи випираючий, оголений живіт і шоркає капцями до раковини. 

— Мені то що? Головне, близко не підходь, а то не просто впаде, а відпаде, — іронізую на словах, проте мій меланхолічний настрій псує і погрозу, і навіть жарт. Надто рівно сказано. 

— Ти завжди без настрою? — пирхає він, налив у склянку води. 

— Не зважай, — я відпиваю каву, і сідаю за стіл. — Ти вже знайшов Рудника? — допитуюсь. 

Я хочу нарешті покінчити з цим довготривалим цирком і перейти до більш важливих справ — піймати Ільяса на гачок. А тоді повернутися і прослідкувати за Деном. Цього року треба взяти під контроль його навчання, як і підготовку до ДПА.

— Знайшов, — неочікувано киває Єгор. 

— І ти мовчиш? — скептично звужую очі, дивлячись на м'ясисту спину чоловіка, який неохоче готує собі бутерброд. 

— Ще рано. На тебе вже збирають інформацію люди Аскерова. Треба, щоб він ще трохи охолонув від минулої зустрічі… — пояснює він, при цьому два рази гучно позіхнув. 

— Два тижні вже минуло. Він не тільки охолонув, але і забув, — не погоджуюсь я з планом. 

— Як же! — він обертається, спирається попереком на поверхність і відкушує майже половину бутерброду за раз. — Ти цей… — намагається ще й говорити, через що ледь не давиться. Наружується так, наче йому цеглу пропихують у горло, важко ковтаючи. — Одягайся якось цікавіше, бо як його люди нароблять твої фотки, все бажання відпаде тебе шукати. 

— Я працюю лікарем, а не стриптизеркою, розумнику, — закочую я очі, насупившись. — І це не просто прикриття, а частина мого справжнього життя.

— Ти себе бачила? Місяць ледь минув, а виглядаєш, як з хреста знята, — обурюється Єгор. 

— Можливо, це тому що я працюю по десять годин? — хитаю головою. 

Чоловіки… 

Як же я можу бути в усьому ідеальна? Або скальпель і врятоване життя без макіяжу, або пістолет і червоні губи! Не можу я бути ідеальною в усьому. Тим паче, перебуваючи у квартирі Єгора, який влаштовує посиденьки з галасливими приятелями ледь не до ранку, я не маю змоги навіть виспатися! 

Вже молюся на той день, коли він дасть відмашку на спланований переїзд.

— Це прикриття, Лєро. Тож вгамуй свою пристрасть різати людей і просто наведи лад… — неоднозначно махає рукою, обвів мене всю. 

Чудово. Тепер ще пузатий, лисий чоловік з любов'ю до чарки буде вчити мене, як виглядати і подобатися чоловікам. 

— Чи ти знаєш, що не всі такі як ти? Може, наш любий друг думає правильним місцем і йому не треба дівка на ніч, а просто чіткий виконавець? 

І я на це дійсно сподіваюся. 

— Егеж, — він знущально посміхається. — Ти що, одна на білому світі вмієш стріляти без промаху? 

— Ні. Але, можливо, одна, яка може ще й врятувати після пострілу. 

— Свого ти вправно врятувала… Так професійно рятувала, що закопала в землю! — накидується він на мене, виплюнув кожне слово. 

— Який же ти покидьок, — я допиваю каву і залишаю кухню під сварливі висказування Єгорчика.

Час вже збиратися на роботу і, не зважаючи на важку працю, там я себе почуваю найкраще. 

***

Звіти — операційна. Операційна — звіти. День за днем, година за годиною. І як у такій рутині можна виглядати не як зомбі? Косметика не допомагає. Вмиватися і терти від утоми обличчя приходиться частіше, ніж треба.

Давненько я себе гончою собакою не відчувала! У лікарні, в яку запихнув мене Мирон через рік перериву у практиці, мене майже не чіпали, визиваючи тільки на екстрені ситуації. Зазвичай у своєму кабінеті я нудьгувала. Лише коли пси Марата ловили кулю приходилося працювати чи призначати особливі пігулки для нібито хворих, чоловіків із залежністю. 

— Пані Краєвська! — вривається у кабінет запихана асистентка. 

У цій лікарні, навіть зітхнути немає часу! 

— Ірино, в мене перерва. Офіційна, — кажу, не відриваючи очей від екрану комп'ютера. 

Викрила декілька хвилин, щоб вговорити Дена, через електронну пошту, почати думати про майбутнє. Цей дев'ятий школьний рік мине швидко, а тому саме час вже обрати коледж, про що я з ним неодноразово говорила. 

Можливо, Марат його відпустить. І хоча я дуже в цьому сумніваюся, але треба спробувати його відрядити подалі від мене і всього цього хаосу навколо нас. 

Досі сперечається, гівнюк малий. Не хоче, немає мотивації, а останнім часом як навмисно скочується по оцінках. Але ж я знаю, що він в мене розумничок! Тільки дещо впертий, як баран. 

— Валеріє Ігнатівно, третя операційна. Терміново! 

— Нехай Костенко вже відерве свою ліниву дубу і попрацює, — бурчу я, з роздратуванням почав перелічувати всі перспективи студентського життя. 

— Лєро! — заволала на увесь кабінет дівчина, обурившись. 

Я перевожу здивований погляд на Ірину, яка в мить шаріється. 

— Вибачте, Валеріє Ігнатівно! — швидко вибачається. — Костенко вже в іншій операційний, зашиває. Двоє поцапались на ножах. В нашого лезо у стегні.

Я підхоплююсь, швиденько рухаючись. Я і Ірина зриваємося на короткий біг, але дівчина теревенить про все, що знає, ледь не задихаючись після кількох прольотів між поверхами.

— Думаю, що задіта артерія. Вже знайшли групу для переливання, та треба ж з нього спершу ножа дістати і заштопати! Від знеболу відказався. 

— Наркоман? — питаю з прискіпливістью. 

— Не знаю. Не схожий, а сам не зізнався. 

Ми заходимо у передопераційну. Я одразу згибаюся над умивальником, почав скоренько намилювати руки, а тоді мій погляд чіпляється за виразні плями у операційній кімнаті через прозоре віконце. 

— Це що, в біса, коїться?! — гримнула я. — Вивести всіх! 

Троє чоловіків обертаються на мій галас, переглядаючись. А коли один з них з маніакальною цікавістю тягне руку до стерильних інструментів…

— Ви що, збожеволіли? — я залітаю у операціну. — Геть! Це стирильна зона! А ти, — дивлюся на чоловіка, який вже тримає хірургічні щипці, — бовдур довгорукий! Поклади на місце мої інструменти! — верещу так, що працюючий персонал втягують шию у плечі. 

Чоловіки тихо виходять. 

— Замініть все, що встигли помацати, — наказую операційній медсестрі, яка збентежено дивляться на мене. 

Оцінюю підлогу, на якій є трохи бруду від чоловічих берців, а тоді пораненого. Міняти операційну точно немає часу, цей вже блідий, як мертвяк.

— Готуйтеся! 

Я повертаюся до передопераційної і закінчую підготовку до процедури за допомогою Ірини. Вона швиденько допомагає мені з шапочкою, маскою і рукавичками. Притримує двері, щоб я без перешкод підійшла до чоловіка. 

— Вибачте… моя група підтримки іноді без мізків, — шепоче втомлений чоловік, подивившись мені в очі і ліниво посміхнувся. 

— Чому відмовляєтесь від знеболювального? — одразу питаю, хоча очами вже вивчаю стирчащий ніж у стегні. 

— Вони вирубають мене. Не люблю безпорадність. Хочу бачити, що ви робите, — хрипко відповідає. 

— А біль любите? — скептично кидаю погляд на його обличчя. 

— Не задавався цим питанням, — гмикає чоловік. 

— Ви маєте право відмовитися, але з узгодженим підписом під формою. То що будемо робити? Затримаємо процедуру, поки ви стекаєте кровью на моєму столі, чи прислухаємося до лікаря і дозволимо знеболити? — питаю з іронією. — Жоден ще не волів верещати від болю, коли їх оперує жінка, — трохи натискаю на чоловіче его. 

Він дивиться на мене без гніву, а зітхає так, наче погоджується на смертний вирок. 

— Тільки місцевий, — погоджується, але на своїх умовах. І це краще, ніж нічого. Больовий шок — зайвий у такій ситуації, як і тремтяче тіло з лезом. 

— Таки хочете мене збентежити… — киваю і даю відмашку анестезіологу, яка вже готує шприц. — Поки дочекаємося повного знеболення, мине час. Тож вам вже дійсно треба потерпіти, — кажу я, і киваю молодому практиканту на джинси і тряпку, якою обмотане поранення, щоб той допоміг відкрити мені простір для процедури.

Пирхання чоловіка через зуби не змушують на себе чекати. Як тільки він ворушиться від болю, лезо рухається, а через поріз починає виливатися кров. 

Поки практикант з обережністю звільняє стегно від тряпок і дезінфікує, а анестезіолог обколює місце ураження, я сідаю на стілчик, зручно розташувавшись перед пораненням. Я притримую стерильну серветку навколо леза, щоб воно не змістилося, спостерігаючи за чоловіком, за практикантом і моніторингом стану пацієнта. Він терплячий — це так, але на очі вже накочуються безконтрольні сльози від болі.

— Де анестезист? — питаю. — В мене немає очей на потилиці. 

— Прослідкую, — Ірина встає поруч. 

— Вже задалися питанням, щодо любові до болю? — питаю, так і не стримавши свого язика. Та, зрештою, це трохи відволікає постраждалого від болю. 

Він голосно крякає, а по щоці тече сльоза. 

— Завдяки вашим коментарям… можна потерпіти! — відповідає, важко дихаючи. 

— Якщо будете рухатися, я не зможу витягти лезо без додаткової шкоди. Знеболювальне відчуваєте? 

— Трохи, — киває поранений.

— Готово, — каже практикант, відходячи трохи в сторону, підтягуючи тацю з інструментами ближче до мене.

Тепер моя черга попрацювати. 

— Тримай ногу, — наставляю хлопця, який робить все за моєю вказівкою. — Ірино?  

— Все гаразд, можемо починати, — відказує дівчина. 

За півгодини я випрямляю спину і під’їжджаю до чоловіка ближче, щоб зазирнути в очі. Він вже ледь тримає їх відкритими. 

— Закінчили. Як почуваєтеся? — питаю, опустив з обличчя маску. 

— Здається, голова кружляє, — шепоче він. 

— Тиск трохи впав. Це нормально, — я перевіряю крапельницю з профілактичним антибіотиком. — До вечора вже прийдете в себе. 

— Дякую, лікарю, — позіхає чоловік, посміхнувшись. — Ви професійно попрацювали, — наголошує він, оцінив мою роботу. 

— Не заперечую. Але ж звідки ви знаєте? — прижмурюю хитренько очі. 

— Яка ж ви дотепна лікарка... Знаю і все, — ворушить плечем, наче знизає. 

— Гаразд. Відпочивайте. Скоро вас відвезуть у палату. Я зайду зранку вас перевірити, — кажу, піднявшись. 

Роблю кілька обертів головою, розминаючи затерплу шию. Дивлюся на Ірину. 

— Я займуся паперами, — визиваєтся відчайдушна дівчина з посмішкою спостерігаючи, як я зітхаю з вдячним кивком. 

А ось коли я виходжу з операційної у коридор, мене одразу обступають ті три чорти, яких я нещодавно вигнала з криком.

— Живий. Відвідування буде можливим із завтрашнього дня, — відчитуюсь, не чекаючи запитань. — Якщо не буде ускладнень. Зранку можете дізнатися про мій дозвіл. Час відвідувань вказаний біля стійки рецепції. 

Уже розвертаюся, коли один із них стає переді мною, перекриваючи шлях.

— Нам треба зараз, — каже, і я швидко розпізнаю загрозу.

— Гадаю, що треба тільки вам, шановний. Поранений за кілька хвилин уже буде відпочивати, — я намагаюся обійти масивну перешкоду, але нахаба хапає мене за передпліччя.

— Ти мене не почула? — його голос стає різким, очі блимають люто.

— Це ти мене не почув, — сіпаю плечем, але він лише посилює хватку. — Геть сказився? — прошипую, ковзаючи поглядом, на диво, пустому коридору. 

Як не відпустить, я ж і руку можу зламати... Свідків немає. 

— Ну ти що, Ігоре? — порушує тишу той пройдисвіт, що чіпав інструменти. — Лікарка життя врятувала нашому брату, а ти накинувся на неї, як те вовчисько з лісу.

Він по-дружньому хлопає знайомого по плечу й зазирає мені в очі.

— Саме час відпустити спасительку, — натякає з посмішкою. 

Ігор нарешті відпускає, але продовжує свердлити мене поглядом.

— Як же вам можна віддячити, лікарко? — молодий відштовхує знайомого й хапає мене за долоні. — Такі професійні ручки варті подяки!

Вони всі такі тактильні?

Вириваю руки з його захоплення й насуплююсь.

— Найкраща подяка — не бачити вас біля операційної. На все добре.

Нарешті йду до свого кабінету без перешкод.

Зараз мені треба закінчити мотиваційний перелік перваг по вступу в коледж для Дена…