Раді Вас бачити!

До маєтку Ільяса я повертаюся виснаженою й уже пізно ввечері.

Багажник машини забитий новим вбранням і всіма необхідними жіночими дрібницями. Про Шейлу я теж не забула, але її подарунки зайняли вже заднє сидіння. Гадки не маю, що саме цій псині треба, зате консультант запевняв: вона буде щаслива.

Шопінг трохи допоміг. Не з плануванням подальших кроків — з емоціями. Дивно, але я й не згадаю, коли востаннє з таким азартом бігала торговельним центром. Була, мов дикарка з лісу, яка вперше побачила вітрини — і раптом зрозуміла, що може дозволити собі все, без винятку.

Навіть знайшовся час прицінитися до ноутбуків. Ден таки вирішив обирати ІТ-спеціальність. Розмова була не без криків, але мені стало легше дихати, коли з’явилася надія, що він поїде якомога далі від нашого міста. Так, за ним стежитимуть, якщо відпустять. Але принаймні не дихатимуть у потилицю. Залишилося лише підтягнути математику до вступу в коледж.

Я паркую машину ближче до входу, щоб не тягатися з пакетами до гаражів, і одразу помічаю, як відчиняються вхідні двері. 

Звісно. Прохідна вже відзвітувалася.

Пан Аскеров виходить із таким виглядом, наче збирається мене стратити тут і зараз. Коли я нарешті вибираюся з машини, він невдоволено складає руки на грудях. Схоже, налаштований сваритися.

Я напружуюся. До ще однієї прочуханки я не готова. Мені зараз потрібна його прихильність — а не чоловік у ролі скаженого батька з дуже специфічними методами виховання.

Помічаю, як біля нього крутиться Шейла, і різко відчиняю задні дверцята. Аскеров, не чекаючи, рушає до мене — як буря, від якої немає укриття.

Я швидко пробігаю очима по покупках, перевертаю кілька пакетів, шукаючи щось конкретне. Щось таке, що одразу зіб’є з пантелику. На жаль, варіантів надто багато.

І тут, ніби навмисно, у темряві салону раптом починає блимати м’ячик, що впав на підлогу. Його й хапаю.

— Шейло, дівчинко, дивись, що в мене є! — жбурляю іграшку недалеко, але так, щоб відволікти і її, і… господаря.

Ільяс завмирає. Шейла — теж.

Вони дивляться однаково виважено на іграшку, яка мерехтливо блимає й котиться по дорозі. А тоді обоє переводять погляд у мій бік. Так дивляться на справжню дурепу, або на здобич, яка щойно зробила щось несподіване.

Мене ще ніколи не підводили ідеї. Я вміла викручуватися з незручних і навіть небезпечних ситуацій. Вчасно втікала, тиснула, жартувала — аби вижити. У такі моменти мій мозок працює на повну, мов добре налаштований комп’ютер.

То чому ж, бляха, саме тепер доля вирішила повернутися до мене сракою — коли поруч найнебезпечніший чоловік, якого я знала? 

Усе не так із самого початку, і це вже по-справжньому починає нервувати. Поруч із ним я виглядаю як недосвідчена, інфантильна дитина — і це дратує ще більше.

Ще зовсім недавно я спостерігала, як Віктор жбурляв м’ячик, і пес з захватом носився по подвір’ю. А зараз Шейла стоїть із ледь помітно піднятою мордою. Не грається. Вичікує. Навіть хвостом не сіпає, як було зранку.

Невже через те, що іграшка мерехтить?

— Трясця… — видихаю я, не відводячи погляду від собаки.

Зрадниця!

— Здається, вона не така дурепа… як інші, — спокійно коментує Ільяс.

Він робить крок уперед. Потім ще один. І вже за мить рівняється зі мною — так близько, що я відчуваю тепло його тіла, навіть не торкаючись.

— Нічого, — кажу я й нахиляюся до машини. — У мене ще багато забавок. Хоч одна, але мусить їй сподобатися.

Я відчиняю дверцята ширше. Пальці тремтять, і я злюся на себе за це ще більше. Аскеров зазирає всередину повільно — ніби дає мені шанс передумати. Стоїть над самою душею, тисне мовчки, викликаючи фізичний дискомфорт.

— Шейла любить нападати, — каже він тихо. — А не забавлятися з іграшками.

Я різко вирівнююся, від напруги голосно пирхаю.

— Ви прямо з однієї породи, — видихаю крізь зуби. — Ти, випадково, не кусаєш за п’яти?

Куточок його губ ледь сіпається. Не усмішка — натяк на неї.

Шейла робить крок уперед. Повільно. Саме так, що напружується кожен м’яз мого тіла. Я навіть дихати починаю обережніше, ніби це може щось змінити.

— Чому твій телефон кілька разів був поза зоною досяжності? — врешті питає Ільяс.

— Підземне паркування іноді перебиває мережу.

— І ти це, виявляється, знаєш, — він недобро прижмурюється. — Ти справді хочеш зі мною пограти в ці безглузді ігри, Красуне?

— Я не вимикала телефон, як ми й домовлялися, — оскаржую його підозри, дивлячись прямо в очі.

— Але перевірила, чи є в тебе шанс зникнути безслідно, — насідає він, не відводячи погляду.

— Звісно, що перевірила, — спокійно погоджуюся я. — Мені було цікаво, чи захочеш ти мене негайно знайти… чи терпляче дочекаєшся. Тепер навіть не знаю, що з цього гірше.

Телефон залишався в машині кілька годин. Мені потрібно було зрозуміти його дії. Подивитися, чи справді він відпустив мене одну в місто — з телефоном, банківською карткою і зброєю.

Винятково, але я була сама. Ніхто за мною не стежив. Ніхто не отримав відмашки знайти мене. І, здається, зараз теж не збирається вбивати… але, можливо, покусати.

Настрій Аскерова зіпсований. Це відчувається по повітрю між нами. Невдоволення не спадає. Воно тільки починає набирати вагу. І це було майже прогнозовано.

Він уміє не просто показово карати. Він тисне свідомо — так, що лізе під шкіру, і в якийсь момент в мене починає сіпатися навіть те, що не повинно.

Аскеров мовчить. І ця тиша небезпечніша за будь-який крик. Востаннє після неї в мене реально палала дупця.

— Я, до речі, й для тебе дещо прикупила, — кажу я легше, ніж мені зараз є. — Хочеш подивитися?

Я ловлю момент, коли його погляд на мить зсувається вбік. Він уже про щось думає. Рахує. Вирішує. Треба реабілітуватися, і досить швидко.

Я м’яко посміхаюся, дозволяю голосу стати теплішим. Флірт — не як обіцянка, а як відволікання. Охоплюю його плече, стаю ближче й заглядаю в темні очі, в яких моторошно відбиваються вуличні ліхтарі.

— Мені здається, тобі це сподобається, — додаю тихіше й, трохи припіднявшись, веду губами по його щоці.

Шейла зупиняється поруч.

А Ільяс повільно водить по мені поглядом — уважним, темним, таким, що я не впевнена: він щойно повірив… чи просто дозволив мені жити ще кілька хвилин.

— І що ж це? — знущально піднімає брову.

— Якщо скажу зараз, буде нецікаво, — знизую плечима я, бо насправді подумала про Шейлу, а не про її господаря.

— Теж кинеш мені кістку? — перекручує Аскеров, усміхаючись так, ніби збирається мене препарувати.

— Ти що, не любиш сюрпризи?

— Я люблю дивитися, — поправляє він, — як люди помиляються. І ти зараз на хибному шляху. Краще перепроси за порушення угоди.

Я відкриваю рот, але не встигаю нічого сказати. Його рука лягає мені на зап’ястя. Не різко. Не боляче. Просто так, щоб я одразу відчула чужий контроль.

Шейла тихо гарчить, але він навіть не дивиться в її бік.

— Коли я питаю — ти не маневруєш, Красуне.

Його пальці трохи стискаються. Рівно настільки, щоб серце вдарило швидше.

— Ти кажеш одразу, — продовжує він, — або я виверну тебе навиворіт, щоб ти зізналася у своїх маніпулятивних ігрищах.

Я дивлюся на його руку на своїй шкірі.

— Отже, сюрпризи ти не любиш, — тихо роблю висновок, намагаючись урятувати ситуацію.

— Не люблю, — він нахиляється трохи ближче. — Зазвичай ніхто не вгадує моїх бажань.

Він відпускає зап’ястя так само раптово, як і взяв.

— Говори вже, що там у тебе, — вимагає відповіді. — Поки я ще в доброму настрої.

— Справа в тому… що краще показати, — я прокручую в голові всі покупки. І одну з них я зробила на випадок форс-мажору. Не думала, що скористаюся нею так скоро. — Але спершу я хотіла б повечеряти й прийняти душ.

— Тоді я почекаю, Красуне. А якщо очікування не буде того вартувати — я сам зроблю тобі сюрприз.

Його усмішка холодна.

— Але мої сюрпризи можуть навіяти жах. Тож що: будеш і далі брехати й чекати на наслідки… чи просто вибачишся за порушення нашої угоди?

Відчуваю, що він тисне за брехню не заради цієї ситуації, а в цілому. І дивиться так допитливо, наче дійсно очікує почути правду про мене, про тих, на кого я працюю і що ми замислили. 

Я втомлено зітхаю. 

— Здається, ти забув про ще один варіант, — гмикаю я, схиливши голову, — коли я просто тебе дивую, і ти задоволений. Не ускладнюй життя. Воно і без цього… не просте.

Він дивиться ще секунду. Довше, ніж потрібно, а тоді посміхається.

— Гаразд. Так навіть цікавіше.

І жестом запрошує мене до маєтку, ніби не пускає, а саме дозволяє.

Я спершу дістаю з багажника один із потрібних пакетів, а вже тоді проходжу повз Ільяса, насторожено ковзнувши по ньому поглядом. Він одразу рушає слідом — так близько, що, здається, от-от дихне в потилицю. П’яти палають, наче я не йду, а тікаю, прикидаючись спокійною.

— Як думаєш, чим закінчиться сьогоднішній вечір? — питає він тихо, майже невимушено. Відчуваю, що перевіряє, скільки ще я витримаю.

Я обертаюся до нього, примруживши очі.

— Здається, ти сьогодні перенапружився, — кажу, наспівуючи. — А отже, тобі треба як слід попотіти, щоб я відчайдушно галасувала, а ти нарешті позбувся… напруження.

Роблю паузу, навмисну.

— Потрахаємось.

Очі Ільяса майже блищать, а підборіддя ледь сіпається догори — реакція миттєва, нестримана. Я встигаю її зловити, але не встигаю помітити першу сходинку. Нога з’їжджає, я розмахую руками, намагаючись зловити повітря. Пакет у руці в цей момент схожий на безглуздий гелікоптер.

Я майже лечу спиною на сходи, коли Аскеров хапає мене й різко притискає до себе. Так грубо, що з легень вибиває геть все повітря, а наші груди зіштовхуються болісно й надто тісно.

Важко дихаю, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Пальці самі впиваються в його плечі, нігті чіпляються за тонку тканину сорочки.

— Хочеш почати прямо тут? — знущається Ільяс, нахилившись ближче. — Тоді лише одне питання.

Його голос нижчий, ніж треба. Він що, досі робить це зі мною? Зваблює? 

— Ти вирішила дати мені можливість прикувати тебе… чи волієш зробити це зі мною?

Я відхиляюся рівно настільки, щоб побачити його обличчя. Він занадто задоволено усміхається й веде поглядом донизу, демонстративно, без поспіху. Не знаю, блідну я, а можливо, навпаки, до обличчя приливає кров, але серце робить зайвий, болючий удар.

— Ти перший, — коротко киваю, прочистив горло.

Ільяс проводить руками по моїй талії — не пестить, а ніби переконується, що я справді вже стою на ногах. Контрольний жест. Усвідомлений. Потім присідає й піднімає з землі металеві наручники з чорним пушком, зацікавлено перекручує їх у пальцях просто перед моїм обличчям.

Я на мить прикриваю очі.

Так і хочеться підняти голову, подивитися на того, хто перевіряє мене на міцність, і відчайдушно вилаятися. Але значно легше звинуватити в усьому вищі сили — особливо коли в них не віриш.

Ой, ле-ле… Навіть думки вже сказилися! Мені, схоже, давно потрібен терапевт. Або відпустка. Або обидва варіанти одразу — й бажано без Ільяса, бо він як основний мій каталізатор. 

— Що ж… — повільно каже він. — Тепер я справді зацікавлений у вмісті твого пакета.

Він нахиляється ближче.

— Ходімо вечеряти, Красуне, — натхненно шепоче Аскеров і, не зводячи з мене погляду, запихає наручники до мого пакета.

І мені не подобається нічого з цього: ні його голос, ні погляд, ні те, наскільки чітко я уявляю, що саме зараз відбувається в його голові.

Схоже, ефект неочікуваності щойно було змарновано найдивнішим способом. Хоча вміст пакета значно цікавіший за девайс, що випав.

Може, я ще встигну його здивувати. І тоді всі думки Аскерова опиняться значно нижче — на рівні, де він зазвичай мислить без зайвих слів і стратегій.