Раді Вас бачити!

Єгор невдоволено плюхається на переднє сидіння й дивиться на мене так, ніби я витягла його з ліжка просто з-під якоїсь красуні. Він насуплений, напружений і злий до чортиків.

— Ти взагалі уявляєш, що буде, якщо мене з тобою побачать? — починає без розгону.

Я не стримую смішка. Майже вгадала. Але Фадей переживає за те, що сьогодні може залишитися без продовження вечора. Як і життя.

— Нас уже бачили, — знизую плечима й одразу вирулюю на дорогу. — Аскеров питав за тебе. І якщо ти все ще дихаєш — значить, не так усе критично. Поговоримо про нагальні справи, подружонько.

Я й досі на адреналіні. Надто збуджена, надто зла, надто жива. У такому стані до Ільяса повертатися не можна. Він одразу почне щось винюхувати. А я ще не готова пояснювати, якою саме брехнею від мене смердить. Не маючи плану — це просто небезпечно. 

Єгор коситься на мене, задумливо гмикаючи.

— З часом він у всьому розбереться, — каже нарешті. — Мені якось не хочеться наслідків.

— Наче Марат не такий страшний, — закочую очі. — Отже. Він підпустив мене у систему. Але Аскеров не дурень. Бачить, що щось відбувається, і чекає, коли я сама відкрию карти. До справ не пускає. А довіру без фундаменту будувати — довго.

Кидаю на нього швидкий погляд.

Коротко викладаю йому поточну ситуацію з Аскеровим: обмежений доступ, контроль, жодних реальних рішень — лише спостереження. Я говорю сухо, по пунктах, як звіт. 

— Що ж мені тепер робити, Єгорчику? Тобі дали конкретні настанови?

— Як це — що? — обурюється він. — Натякни, що йому потрібен захід.

— Захід, який сам відокремився і на будь-які пропозиції воротить носом? — скептично зиркаю на нього. — Він будує бізнес грязно, але прибутково. І повільно виводить усе в білу зону. Ти, часом, не забув, чим Марат узагалі промишляє?

— Це Хан може крутити свої бізнеси хоч на власному члені, — фиркає Єгор. — А нам що до того? Хвойди, наркота, зброя… Відколи це стало не в пошані у наших дорогих друзів?

— З того моменту, як клан, що лізе в політику і вкладається в притулки для тварин, не зникає з вашої кримінальної мапи, — холодно відповідаю. — Я навіть не підозрювала, що бандити можуть зустрічатися не в темних провулках, а під носом у радників країни й у міжнародних угодах по бізнесу...

Єгор зітхає й на мить замовкає.

— Чорт його знає, навіщо йому так все ускладнювати, — каже тихіше. — Але це нічого не змінює. Примусь його задуматися. Нехай погодиться на перемовини. А далі справа за нашими.

— Перемовини, на яких вони позагризають одне одного? — криво всміхаюся. — Один упертий, як баран. Другий — як віслюк.

Єгор гучно пирхає й починає реготати.

— А хто з них хто?

— Немає різниці, — відрізаю. — Вони нічого не вирішать, а крайньою дві сторони зроблять мене.

Стискаю кермо трохи сильніше.

— Я, знаєш, планую ще пожити. 

— Ох, лікарко... Не хочу тебе засмучувати, але ти вже крайня, — він хитро прижмурюється. — Що, так не влаштовує тебе в ліжку, що хочеш швидше здихатися? Не проблема. Я завжди самотній вовчисько, тож заколисаю будь-яку дівчинку.

— Припини, — кривлюся я, навіть не дозволяючи собі уявити такий сценарій. — Це лише завдання. Вони рідко бувають приємними.

Але думки, всупереч здоровому глузду, знову тікають до Аскерова.

Не влаштовує? На жаль, я не можу сказати, що навіть «влаштовує». Це щось незнайоме. Гаряче. Дике. Таке, що інколи важко вписати у звичні рамки близькості.

Ільяс торкається мене не ніжно — але завжди вчасно і обережно. Його руки міцні, впевнені, притискають до себе так, що втекти неможливо. Може не дати вдихнути необхідне повітря, бо цілує так, ніби це востаннє.

Він тонко відчуває, де саме я зламаюся, і як далеко можна зайти. В ці миті я не думаю ні про плани, ні про страх, ні про наслідки. Лише про нього. А потім усе закінчується. Я дивлюся на Ільяса вже не як на чоловіка — а як на ціль, до якої треба дійти.

Тільки ось... у моєму житті є інший, набагато важливіший за всі ці ігри. І поки Ден не буде в безпеці — я не здамся так просто. 

— Гаразд. Спробую поговорити з ним про захід, — киваю. — Але не впевнена, що він захоче слухати…

— Отже, будь впевнена, — перебиває Єгор. — Натякай. Тисни. Не знаю... Врешті, розставляй ноги ширше! А я подумаю, як вас можна ще трохи… зблизити.

— Можливо, саме час просвітити мене щодо людини з його кола? — заходжу здалеку. — Мені буде спокійніше, якщо я знатиму, хто є ким.

Що, як мені знадобиться допомога? У цьому лігві я поки що одна. І грати з тим, хто вже на крок попереду — лячно. Шпигун Марата може допомогти з планом. Я цього вже неабияк потребую.

— Це крайній варіант, — відрізає Фадей. — Поки що в тебе є своя робота. Виконуй її. Нам потрібні переговори.

Я втомлено зітхаю.

Це одне — тримати в руках скальпель і рятувати життя. Стріляти в покидьків. Зваблювати, збирати компромат і передавати його Марату. Мені навіть пощастило, що я не виглядаю як довбана двадцятирічна принцеса, на яку кидаються з першого погляду. Це скоротило кількість подібних «завдань» до мінімуму.

А зовсім інше — опинитися між двома вогнями, не розуміючи, що вибухне наступним. Навколо ніби мінне поле. І хтось уже впевнено пройшовся моїми слідами, прибравши запобіжники. Я стою посеред цього всього і дозволяю торкатися чоловіку до себе, бо це працює. Поки що. Проте я не пам'ятаю такого завдання, де все вирішувала жіноча піхва. Цей фокус із Ільсом не пройде. Принаймні, це не буде вічно.

Що ж буде після викриття? Сумніваюся, що за зраду мене просто посадять у той самий підвал. Марат інколи карав і за менше — повільно, показово, без поспіху. Моторошно навіть уявляти, що може вигадати Аскеров.

— Поговори з ним, — кажу різко. — Я пропоную одразу перейти до суті. Переговори нічого не дадуть, крім напруження. Треба бути довбнями, щоб цього не розуміти. Поки вони не погодяться на умови Аскерова — напруга лише зростатиме. З перемовинами він швидко зрозуміє, хто стоїть за моєю спиною.

— Ти не в тому положенні, лікарко, щоб давати нам вказівки, — холодно обриває Фадей. — Вигадай щось. Врешті, ти жінка. Хитрувати — у тебе в крові.

Чудово. А щоб чоловіків прикривали жіночі груди — це теж у нас у крові? Жалюгідно.

— Може, я й жінка, — усміхаюся криво, — але хитрувати це не моє. Зате можу запевнити, що яйця в мене стальні. Не те що у ваших планів.

— Ось і придуши цими яйцями Аскерова! — зривається Фадей. Видно, що розмова його вже дістала.

— Як це? — тягну з удаваною зацікавленістю. — Ви ж самі сказали, що його смерть вам не вигідна.

— Лєро, — його голос понижується, — у тебе лише два варіанти. Або стаєш у позу, в яку тобі сказали стати. Або можеш більше не повертатися. На тебе там ніхто чекати не буде.

Я мовчки звертаю на узбіччя й паркуюся. 

Як же задовбали ці ультиматуми. І це їх улюблене — не розчаруй. А те, що мене відправили на завдання з планом, який вже зовсім не клеївся… обурює! Хоч об стіну головою бийся — результат усе одно потрібен Марату.

Від люті мої пальці біліють.

— Вже стою, Єгорчику… — майже співаю. — Стою так давно, що вже забула, навіщо взагалі встала. А тепер виходь. Мені ще по справах.

Він кілька секунд дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти блеф це чи ні. Потім виходить, але двері не зачиняє одразу.

— Дам тобі одну маленьку пораду, — кидає через плече. — Чоловікам не подобаються такі злобні суки, як ти. Хочеш вижити — будь ласкавою кішечкою. Ось побачиш, кожен буде валятися біля твоїх ніг. І прибери цей вираз обличчя. Ти схожа на невдоволену бабцю!

Фадей гримає дверцятами. 

Еге ж… Забула, що ці покидьки також обожнюють ляльок. Тих, якими зручно маніпулювати. І не дай боже ти кисло зморщиш обличчя!

— Навіть ласкаві цапають жорсткіше, ніж дикі, — шепочу собі під ніс. — Від останніх хоча б знаєш, чого очікувати…

Я стискаю кермо.

— Бляха! — видихаю, усвідомлюючи, що після цієї розмови легше не стало. Навпаки.

Жодного плану, тільки кінцевий результат до якого треба дістатися якнайшвидше. Наразі маю чітке розуміння, що у пастку я зайшла сама. І вихід теж доведеться шукати самій.

Тільки чорт знає, як викручуватися з лап одного хижака, коли вдома вже нетерпляче точить кігті, на випадок поразки, інший.

Вся ця абсурдність впирається тільки в одного винуватця — Артема. Про нього неможливо забути за стільки років. Бо кожен раз, коли на мене тиснуть і змушують випробовувати долю, я видираюся з цього лайна з найгіршими наслідками.

Я все ж зриваюся і по дорозі до торгового центру телефоную Дену, щоб нарешті вибити з нього згоду на коледж, який буде, сподіваюся, на іншій планеті. Подалі від людей і від мене самої...