Раді Вас бачити!

Я промочую вату спиртом і без зайвої делікатності стираю кров з обличчя хлопця. Він гарчить, сіпається, але не заважає. Його погляд втуплений у підлогу, щелепа стиснута, а кулаки — білі, мов крейда, від напруги.

— Припини, Лєро! — вибухає Ден, коли я безжально натискаю на розсічену брову.

— Я теж просила тебе припинити. Але, як виявилось, тобі подобається дратувати не тільки мене, а й усіх навколо, — холодно відповідаю, не скриваючи своєї злості на його черговий дурний вчинок.

П'ятнадцять років — це той вік, коли хлопці переконані, що їм усе під силу. Що «небезпека» — це лише слово, а не реальність. Я молилася щоночі, щоб він тримався осторонь, жив тихо, мирно, мов миша за плінтусом. Щоб просто… вижив.

Як же… Він, як завжди, вперся і лізе, куди заманеться!

— Це просто подряпини, — бурчить Ден, відхиляючись від моєї руки. Потім різко зривається з кушетки, та я вспіваю вчепитися йому у передпліччя.

— Сядь! — гаркаю на брата. — Негайно, Дене. Ти ж знаєш, що я можу скрутити. 

Він дивиться на мене спідлоба, наче вовченя, загнане в кут. Бачу у його очах все: образу, лють, непокору. Але сідає. Знає, що я — єдина, хто може дати прочухана сильніше за всіх цих бандитів.

— На біса ти поліз у яму? — запитую, міняючи окривавлену вату на нову.

— Те саме можу спитати в тебе, — не добро скалиться, від чого я завмираю. — Тепер мене засміють, — продовжує. — Дівчисько врятувало хлопця. Ти підставила мене, Лєро!

— Дівчисько? — я викидаю вату й нахиляюся до нього ближче. 

— Це дівчисько — твоя сестра. І саме вона напхала пики тим самовпевненим ідіотам, які заманили на бійку хлопця без мізків. Того, що не може відрізнити насмішку від загрози.

— Я вже не маленький, сестричко. Мене не треба захищати!

— Та невже. А ти бачив, що в них були ножі? — я відкидаюся назад і важко видихаю. Голос зривається, трохи хрипить. — Коли ти нарешті зрозумієш, що тут немає друзів?

Ден мовчить. Потім трохи відвертається і каже:

— Ти права. Вони нам не друзі. Але ж саме вони навчили тебе битися, чи не так?

Він коротко дивиться на мене, і я помічаю зміну. В його очах не впертість. Там — відчай.

— Як я зможу допомогти тобі, якщо навіть не спробую себе в тій ямі?

— Дене…

— Ні, Лєро! Почуй мене. Ми залишилися удвох. Ти завжди захищала мене. Завжди! Але… хто захистить тебе?

Моє серце стискається.

— Батьків давно немає. Артема — теж. Ти сильна, але ж ти дівчина, Лєро. Пам'ятаєш ще про це? Ти не хочеш хоча б раз… Бодай раз відчути себе в безпеці?

Він ковтає слину, а я дивлюся у його проникливі зелені очі і не маю жодної відповіді на поставлені запитання.

— Просто дозволь мені навчитись. Не бити по чужих пиках. А захищати… Нас захищати від цих упирів!

Я стиха хмикаю. Сумно. Розгублено. Невже він готувався до цієї розмови? Невже… так швидко виріс у цьому жаху, а я не змогла його вберегти? 

— Ти мій молодший брат, Дене. Це я повинна тебе захищати, — я нахиляюсь ближче, стискаючи його зап’ястя, що потяглося до розбитої брови. — Я навчилася битися не по своїй волі. Я вчилася різати не тільки тканини шкіри в операційній, а й горлянки. Лише для того, щоб мати змогу вбити кожного, хто посміє націлитися на тебе.

Його очі трохи розширюються. 

Ми не часто говоримо про те, що сталося. А коли хлопчик десяти років потрапив зі мою у це пекло, був так шокований, що наразі більшу частину того жахливого першого року ледь згадує обривками.

— Ти маєш бути хлопцем, який бігає по полю з м’ячем, вчить уроки, прогулюється з друзями і думає, яку дівчину поцілувати вперше у своєму житті. Я дала тобі цю змогу. Не смій псувати те, що я створювала ціною власного життя. Я не прошу бути мені вдячним, але в тебе немає права псувати своє життя. Це я забороняю. 

Він демонстративно закочує очі.

— Я поцілував дівчину ще два роки тому, — бурчить, хмуриться, мов вічно ображений пес.

Я перехоплюю його зап’ястя м’якше, але не відпускаю.

— Що ти хочеш мені довести, Денисе?

— Нічого, — відповідає коротко, і відвертається. Губи знову стискає у напружену лінію.

— За цей місяць я вже тричі зупиняла твої спроби потрапити в яму, — кажу тихіше, але з тією ж сталевою різкістю. — Ще раз — і я більше тебе не зупинятиму. Але пам’ятай: тебе звідти витягну я. Тільки вже не на ногах. І повір, місяць валятимешся під моїм наглядом — і добре, якщо тільки з ребрами, що зрослися криво.

Його погляд трохи зміщується. Він не дивиться в очі — дивиться на мої руки. Я слідкую за цим рухом і помічаю: він роздивляється шрам, який виглянув з-під рукава халата.

— Я краще здобуватиму досвід, навіть якщо потім валятимусь під твоїм наглядом, — шепоче. — Я не відмовлюся від навчання.

Я дивлюсь на нього. Шукаю в собі правильну відповідь. Але не встигаю. Двері розчиняються без стуку.

— На тебе чекає Мирон, лікарко, — каже один із охоронців Марата. Голос рівний, але я вловлюю в ньому нотку чогось недоброго.

Я киваю, добре знаючи, що мені не уникнути цього візиту. Та помічаю, як чоловік зиркає на Дена. І в цій посмішці — щось гниле. Він уже відкриває рота, аби викинути колючий жарт, але я зустрічаю його погляд.

І він замовкає. 

Правильне рішення. За брата я можу вбити. Покарання отримаю — так. Але не кулю. Я потрібна їм жива. А ось таких псів, як він, у Мирона вдосталь. Одним менше, одним більше…

Коли двері зачиняються, я знову дивлюся на брата. 

— Знаєш, чому мене викликає Мирон? — запитую. 

Ден мовчить. Голова опущена. Навіть носа не видно.

— Запам’ятай, Дене. Тут, у цьому місці, за твої помилки розплачуюсь я. І якщо ти справді хочеш мене захистити — просто не роби більше дурниць. Жити стане легше. Просто повір мені. 

Він шмаргає носом. Кілька крапель капають на долоні. Я наближаюсь, сідаю поруч і тягну його до себе.

Обіймаю. Цілую в маківку. Він обіймає мене у відповідь, щільно, з усією дитячою силою, що ще в ньому залишилась. Тулиться чолом до мого живота. Я гладжу його спину машинально. Але в голові — вітер. Порожнеча.

— Я хочу тебе захистити, як і ти мене, — тихо кажу, — але різниця в тому, що я це вмію. А ти… ні. Тож насолоджуйся життям, поки я прикриваю твою спину. Це не буде тривати вічно.

— Артем ніколи б не дозволив тобі все це робити…

Моє тіло завмирає. Пальці сповільнюються.

— Артем нас зрадив, Дене, — мій голос змінюється. Холоне від ненависті. — Я не хочу нічого про нього чути. Ніколи.

За ці пекельні п’ять років я встигла проклясти його більше тисячі разів! Коли була у відчаї. Коли мене змушували робити огидні речі, натискаючи на єдиний важіль мого життя — на брата. Коли я втратила невинне життя у собі, яке залишив чоловік перед смертю, за холодним наказом покидька. Коли захлиналася своєю ж кровью у тій ямі. Коли… 

Я прикриваю очі, намагаючись закритися від усього того болю, що приніс в моє життя чоловік. 

— Якщо так, то чому досі носиш обручку? — Ден підіймає голову. — Ти ніколи з нею не розстаєшся, — його погляд з’їжджає на золотий ланцюжок, що виглядає з-поміж коміру халата.

Торкаюся пальцями прикраси, а тоді стискаю її у кулаці, втомлено зітхнув.

— Бо вона нагадує мені, що нікому не можна довіряти.