Раді Вас бачити!

Єгор обірвав мій запасний телефон, придбаний у торговельному центрі. Як тільки вдалося з ним поговорити, я вже гадала, що оглухла на все життя. Йому потрібні дії, план, стратегія… швидке втілення задуму, у якому сильніший має підкоритися.

Виття Фадея нагадувало капризи дитини, яка безсила щось змінити й тому падає на підлогу в істериці. Я розумію, що Марат на нього тисне, а той, мов скажений, виплескує все без цензури на мене. Спроба дізнатися про підставну людину в колі Аскерова закінчилася тим, що мені довелося просто відсунути телефон від вуха.

Кілька днів я намагаюся хоч щось вигадати. Але всі мої аналітичні здібності вперто ведуть до одного фіналу — підвалу, куди мене приволоче пан Аскеров і замкне назавжди.

Я не в його справах. Мене представили, тут усі мене знають. Я під його крилом… і під його ковдрою. Але як коханка я не маю жодної влади. Він мене бажає — пристрасно, але не безтямно закохано, щоб довіряти. А пристрасть має звичку згасати. 

Найбільше дратує інше — він бачить брехню раніше, ніж я відкриваю рот.

Та попри все є одна нитка, що поки поєднує мене, його і всю цю гру. І як не дивно — це Тарас Татаренко. Артем навіть зараз наче насміхається з мене, бо лізе у моє життя після смерті з завидною впертістю. 

Я берусь за справу, продумуючи кожен рух, слово й можливу реакцію Ільяса. Якщо не вдасться схилити його хоча б до маленького кроку назустріч, то посію нові сумніви й підозри.

Ми майже не спілкуємося кілька днів. Після тренувального залу він навіть не торкався мене. Ільяс показово чекає мого кроку. І я готую його особливо ретельно.

Я опиняюся серед кухарів, щоб власноруч приготувати вечерю. Обираю найгарнішу залу, сервірую стіл, додаю романтики. Свічки, тиха скрипкова музика — і я сама у повному озброєнні.

Зазиваю пана Аскерова грайливою запискою, передаючи її напруженій Катерині. Цього разу вона вже не кривиться, коли дивиться на мене з ніг до голови. У темно-карих очах читається нове усвідомлення — я все ще тут.

Ми кілька секунд мовчки дивимося одна на одну, наче бачимося вперше. Коли я посміхаюся, вона різко зривається з місця — ніби боїться, що я піду слідом.

Я не втримуюся. Швидко скидаю туфлі й крадькома рушаю за нею, ховаючись за кутами коридорів. Інтуїція не підводить: за третім поворотом вона дістає телефон, озирається, ледь мене не помітив, і набирає чийсь номер.

— Ця стерво організовує сьогодні вечерю для нашого пана, — долинає обурений шепіт. — Совісті не має… А виглядає, як дівка з узбіччя!

Мої брови злітають угору. Чого саме я маю соромитися? Врешті я коханка, а вечері з коханцем — це вже як маленький ритуал перед сексом. Задумливо розправляю складки на сукні, яка прикриває коліна. Отже, дівка з узбіччя? 

— Передала йому записку. Так, зараз, — вона відкриває незапечатаний конверт і розгортає листівку. — Е-е… пані, вам краще такого не чути.

Я ледве стримую сміх. Звісно, що я розраховувала на це. Знала, що вона зазирне і її розірве від сказу. Просто не планувала бути свідком, коли писала. 

— О, Господи… — зітхає вона. — «Офіційно дозволяю пану Аскерову забути про роботу після шостої! Запрошую на вечерю і вимагаю, щоб ви думали тільки про мене…»

Вона ковтає слова, ніяковіє. Майже задихається від обурення, поки мої губи все ширше пливуть від посмішки. 

— «Обирайте зручний одяг, який не заважатиме нашому задоволенню. І залиште місце для десерту. Ваша пані Красуня». Який жах… — тре чоло. — Що мені з цим робити? До шостої залишилося менше півгодини. 

На жаль, Катерина нічого не коментує, не сперечається і не обговорює. Лише киває, мов китайський божок. Підозрюю, що спілкується з Марго, яка раптом почала пхати свого носа у мої стосунки з Ільясом. Хоча, тепер мені зрозуміло, чому головна жінка по порядку у маєтку тероризує мене — це рішення зовсім іншої особи.

— Так, зрозуміло. Я зайду за хвилину. 

Жінка прямує далі, але біля дверей кабінету зупиняється, ніби вагається. Обережно ховає мій лист у кишеню і тільки тоді заходить.

Досить… цікаво.

Я повертаюся на кухню перевірити запечену качку. Декілька кухарів питливо озираються на мене, а один навіть заглядає через плече, коли я ріжу м’ясо. Соковиті, рожеві качині грудинки одразу викликають слину в роті. І не лише в мене.

Міркую над тим, що б я зробила на місці Марго. Є лише один справді дієвий варіант — терміново витягнути Аскерова з маєтку і затримати, залишивши мій лист непрочитаним. 

Це виглядало б показово, що він мене ігнорує. Якби я раптом влаштувала сцену і почала б кидати недолугі вимоги — навряд чи Ільяс став слухати, виправдовуватися, а тим більше терпіти. Таке швидко споганило б наші стосунки, враховуючи нашу недовіру одне до одного. 

— Валерія, ви хочете накривати зараз, або коли пан Аскеров приєднається? Ми можемо вас обслужити й не заважати, — обережно цікавиться чоловік у кітелі.

На годиннику майже шоста. 

— Качку поки залиште під фольгою. Накривайте все інше, а м’ясо — вже перед подачею. Нехай сік поки рівномірно розподілиться. Хочете спробувати? — пропоную одну з нарізаних грудинок, киваючи на страву.

Чоловік, що стоїть найближче, без зайвих слів бере шматочок. Розглядає, нюхає, схвально киває і пробує.

— Я до останнього сумнівався через ваш маринад. Але це… дивовижно. Звідки він? Спробуйте, дармоїди, — підзиває інших.

Так, кавово-вишневий маринад став моєю найціннішою знахідкою, щоб звабити рецептори всіх довкола.

— Як жінка, я знаю, що будь-які прохання мають смакувати. А зважаючи на ваші обличчя… — посміхаюся, спостерігаючи, як кухарі щиро дивуються, — я можу просити навіть зірки, — підморгую.

От тільки навряд чи він прийде вчасно. Про це надто красномовно сказала задоволена посмішка Катерини, коли вона повідомляла про відсутність Ільяса. Та я дочекаюся. Терпляче і чемно. 

Я не торкаюся вечері. Лише вина. Перша пляшка закінчується о десятій.

Стає нестерпно нудно. Голова важчає, плечі ниють, спина затікає. Та коли знову і знову ловлю на собі погляд Катерини з тіні — навіть не рухаюся. Її спостереження тільки додає мені впертості. Вона не очікувала, що я буду справді чекати, тому нервує. Це мотивує. 

Ближче до опівночі догорають перші свічки. Я відкриваю другу пляшку. Часу подумати виявляється забагато. Коли ніхто не тисне, а думки підігріті алкоголем, варіантів до дій завжди стає більше.

На світанку я вже сиджу, загорнувшись у ковдру. Майже дрімаю, підперши голову рукою. Кава не рятує — лише дивно мутить свідомість. Скрипка грає по колу. Я відбиваю ритм пальцями по столу й дивлюся у бліде небо.

— Валерія…

Його голос звучить різко. Майже понад дванадцять годин запізнення — і ось він нарешті дістався цієї вечері. Навіть думка, що він міг не бачити листа або щось пішло не так, мене вже не пом’якшує.

— Що тут відбувається?

Він підходить ближче. І я раптом усвідомлюю, що вся лють розчинилася десь між одинадцятою і третьою ночі. Зараз я просто втомлена. Будь він мені чоловіком — напевно, накинулася б із порога.

— Чекаю тебе, — піднімаю очі, — на вечерю. Сідай, — запрошую його за стіл, ледь ворухнувши келихом.

— Ти п’яна, — констатує він, але все ж сідає.

Посміхаюся. Його погляд ковзає по столу, по порожніх пляшках, по свічках, що розтеклися восковими калюжами… а тоді по мені.

Я зараз навряд чи схожа на красуню. Макіяж стертий, ковдра на плечах, волосся розпатлане. І від цього стає навіть смішно. Коханка одного з найвпливовішого кримінального авторитета виглядає як дружина, що втомилася навіть сваритися.

Він, утім, виглядає не краще… Зім’ята сорочка, закочені рукави, піджак недбало кинутий на підлогу. Втомлений, зібраний на нервах. Такий вигляд мають або після нічної роботи, або після чужого ліжка.

Я не питаю. Хоч і впевнена, що його колишня десь крутилася поруч. Чи варто?..

— На вечерю?.. — перепитує він, глянувши на годинник. Важко зітхає, проте починає накладати їжу. — Це радше сніданок. Не знаходиш?

Який же він непробивний...

— Де ти був, Ільясе? — питаю як суху формальність.

— На справі, — коротко відсікає чоловік.

Моє підборіддя мимоволі здригається.

— Твої справи пахнуть жіночими парфумами, — тихо кидаю, ніби між іншим, пригубивши вино. — Отримав щось солоденьке? — більше знущаюсь, ніж дорікаю. 

— Тобі вже досить, — він забирає келих із моєї руки.

— Ти читав мені нотації за жарти з лікарем. Пам'ятаєш? Мені здається, якщо ти вимагаєш моєї відданості, то й сам мусиш показати приклад… татусю, — гмикаю я, згадавши, як Аскеров змусив прийняти покарання на його колінах. 

— Тобі лише здається, Красуне, — заявляє різко.

Той самий погляд — важкий, попереджувальний. Авжеж, боюсь-боюсь! 

Він одразу ж повертається до тарілки. Їсть жадібно, ніби справді з голодного краю. Це навіть більше зачіпає, ніж якби він зірвався через мої нахабні слова.

Я підводжуся. Тіло ниє, світ трохи пливе від вина. 

Беру себе в руки, щоб продовжити і отримати хоч щось від тих великих планів на вечерю. 

— Важко говорити з тим, хто не збирається слухати. Але ти міг бодай попередити, що будеш відсутній. Можливо, мені б склав компанію хтось інший. 

Ковдра сповзає, я залишаю її на спинці стільця. Його погляд знову чіпляється за мене — оцінюючий.

— Продовжуй, Красуне. Що ще я тобі винен? — наливає собі води, ніби ми обговорюємо пустощі… Хоча, так і є. Невже навіть зараз розуміє, що я його дражню?

Я підходжу ближче. Повільно. Торкаюся його плеча, розгладжую складку на сорочці. Ні помади, ні слідів. Лише солодкий чужий парфум, від якого хочеться зморщити ніс.

Марго… Розумний хід. Я б прибила свого чоловіка, якщо це сталося б насправді. Мабуть, влаштувала б погром, вишвирнула його речі через вікно, а через день вже подала на розлучення. Хоч в чомусь Артем був чесний — не зраджував і не змушував мене навіть думати про ці дурниці. 

— Ільясе... Я готова працювати на тебе. Стріляти заради тебе. Бути твоєю грілкою в ліжку, — говорю правду, щоб не бачив брехні. Проте саме у тому контексті, який мені так потрібен. — Але не бути знехтуваною. Я ніхто у твоєму світі, та я жінка і поважаю себе.

Його жування сповільнюється. 

— Хочеш іншу — я не тримаю. Проте, як йдеш до іншої — не лізь у мої справи й не говори про довіру. Домовились?

Долоня ковзає по його шиї, щоці. Щелепа під пальцями кам’яніє. І лише тепер він дивиться мені прямо в очі.

— Я попросила Катерину перенести мої речі у гостьову спальню. Поки ти вагаєшся, я волію спати сама.

Він різко вдихає. Відкладає столові прибори, але наступної миті раптово хапає мене за руку й тягне на себе. Я плюхаюся йому на коліна, збентежено зиркнувши в обличчя.

— Отже, перенесла речі... Красуне, ти вирішила випробувати моє терпіння? — перепитує Аскеров тоном, наче я дитина, яка нашкодила без нього.

— Я дала тобі те, чого ти хочеш, — спокійно відповідаю, випрямивши спину. — Тобі теж варто відпочити. Виглядаєш гірше за мене, — втомлено всміхаюся, удаючи, що не помічаю його примруженого погляду.

— Красуне, я зголоднів. Наріж мені м’яса, — наказує він. — І покорми мене.

Я ледь не роззявляю рота від такого нахабства. Повільно видихаю, хоча погляд уже ковзає до келиха вина, і на мить уявляю, як приємно було б вихлюпнути його вміст йому в обличчя.

— Мій любий босе… — тягну я, нахилившись ближче до його вуха. — Я коханка і лікарка. А зараз тобі, схоже, потрібна доглядальниця. Покликати Катерину? Вона така вправна в тебе... Можливо, навіть візьме на себе роль зручної хвойди?

Він очікувано зривається. Його рука хапає мене за волосся на потилиці, змушуючи відхилити голову. Рух контрольований, але болісний. Моя реакція також швидка — ніж, який був на столі біля його тарілки, вже небезпечно близько від його горлянки.  

— Тільки спробуй, Аскеров… Я пам’ятаю, хто ти. І на що здатен. Але й ти пам’ятай: якщо впаду я — потягну за собою і тебе, — шепочу йому в обличчя.

Його вуста смикаються. За мить він починає сміятися — глибоко, щиро, майже із захватом.

— Ти не перестаєш мене дивувати, Красуне.

Його хватка слабшає, долоня вже не тисне, а тримає. Іншою рукою він обхоплює мою потилицю й зненацька накриває мене шаленим поцілунком — таким вимогливим, що перехоплює подих.

— Припини! — відштовхую його, щойно він послаблює натиск. — Спершу змий із себе цей гидотний запах.

Пориваюся встати, але він утримує мене, і я знову опиняюся на його колінах, цього разу майже лежачи.

— Що це за дивні ревнощі, Красуне? — Ільяс нарешті серйознішає. Погляд стає важким.

Я мовчу, бажаючи вислухати його причину.

— У партнера виникли проблеми. На нас направили рейд. Довелося особисто контролювати, щоб конфіденційна інформація залишилася на серверах. Ось і все.

— Я не лізу у твої справи, Ільясе. І твоє «ось і все» мене не стосується. Пусти, — намагаюся звільнити руки з його хватки. — Аскеров…

Усередині вже закипає злість. Вечеря з планами розсипалася ще о шостій, так і не почалася. Тепер я просто роздратована й гарячково думаю, як вивернути ситуацію собі на користь.

— Кажеш, чекала мене на вечерю? — він задумливо ковзає поглядом по столу. — У тебе було достатньо часу, щоб накрутити себе. Хоча твої ревнощі мене тішать. Вони не менш цікаві, ніж та брехня, якою ти годуєш мене щодня.

— Насолодився? — уїдливо кидаю. — Відпусти, у мене вже голова паморочиться.

Він обережно ставить мене на ноги. Я випрямляюся, вдихаю глибше — і знову помічаю ту саму тінь за кутом. Вона маячить там із самого вечора, стежачи за кожним моїм рухом.

Схоже, час для показової сцени. Дехто має зрозуміти, що я гравець, а не іграшка. Хоча… довести це треба всім. 

Я берусь за справу, продумуючи кожен рух як для спостерігача в тіні коридору, так і для пана Аскерова. Або я зараз граю, або мене з’їдять. 

Розвертаюся до чоловіка. Він дивиться так, ніби вже передчуває виставу. Що ж, розчаровувати його не планую.

Відсовую мій стілець убік, вставши на чолі столу. Він складає руки на грудях — у погляді спалахує знайомий вогник.

Я беру скатертину і повільно тягну її на себе. Жодного різкого руху. Посуд із гуркотом летить на підлогу, їжа розсипається, очищаючи стіл від усього зайвого. Він навіть не здригається. Спостерігає.

Підіймаю край сукні, чіпляю мереживну білизну й неквапно спускаю її вниз, вигнувшись, мов кішка. Кидаю тканину на хаос під ногами. Його погляд темнішає, ковзає по моїх ногах, які знову ховаються під подолом. Усмішка стає хижою.

Підходжу ближче, сідаю на край столу перед ним… і ставлю підбор на його коліно. Він повільно проводить поглядом по нозі, коли я трохи підтягаю сукню вище.

Я змушу його обрати сторону. Треба лише підштовхнути у правильному напрямку — навіть якщо доведеться ризикнути всією грою. Без реальної влади я так і залишуся зручною коханкою, що чекає його уваги. А мої плани занадто амбітні, щоб просто гріти його ліжко.

— Ти казав, що поставиш на коліна кожного, на кого я вкажу. Якщо я тут виживу, — дивлюся прямо в очі. — Так ось, Ільясе… жінка, яка кохає по-справжньому, здатна пожертвувати всім. Якщо вона віддає серце — може віддати й життя.

Він напружується. 

— Я хочу довіряти тобі. Але чи готовий ти ризикувати заради мене?

Ільяс ледь помітно змінюється в обличчі — такого він не чекав. Хмурить брови, зважує мої слова. 

— Мені не потрібен чоловік, який відсуне мене убік, щойно йому стане незручно. Саме час зрозуміти, чи потрібно це тобі. Я вже визначилась і знаю, чого хочу. Тепер чекаю твого рішення. Або визнай мене своєю жінкою — або більше ніколи не торкайся.

Слова — як крок над прірвою. Він уважно вдивляється в мене, шукаючи фальш. Але її немає. Є лише не вся правда.

Коли він відводить очі, з моїх грудей виривається дещо розчарований видих. 

Можливо, так навіть краще. Холодна голова зменшує ризики. Бути водночас коханкою і підлеглою — небезпечна гра. Вигідніше обірвати все зараз, поки почуття не вкорінилися. А те, що між нами почало щось прокидатися, вже реальне і недоречне. 

Я забираю ногу з його коліна. Та він раптом підводиться. За мить його руки вже на моїй талії. Я завмираю. В його очах не пристрасть, а справжня лють.

Що тепер? Страта? 

— Ти навчилася встановлювати правила, Красуне. Попереджаю лише раз. За зраду, у будь-якому сенсі, ти справді заплатиш життям. І це буде повільно й боляче. Не боїшся ризикувати…

Погоджується? 

— Згодна, — перебиваю спокійно. 

Пеклом мене не налякати — я й так у ньому.

Він дивиться уважно, знову шукає тріщину в моїй впевненості. Я спокійна, хоча серце робить лишні удари. 

Далі його дії різкі, вимогливі, майже нетерплячі — наче боїться, що я вислизну з його рук. Цілує жадібно, стискає до відчутної болі, тягне волосся, фіксуючи голову, стискає шию… Він вривається в мене язиком, членом і дикою пристрастю. 

Я обіймаю його у відповідь, притискаючи ближче, не залишаючи простору між нами. І дивлюся в той самий кут. Катерина завмирає, приголомшена побаченим.

Посміхаюся. Відчуваю, що тепер я стала небезпечною статикою у житті Аскерова. На мить, яка у будь-який момент закінчиться, але… зі мною будуть рахуватись, поки я поряд із ним.

Схоже, починається нова партія. Я більше не пішак. Королева щойно зникла з дошки — і хтось має зайняти її місце.