Раді Вас бачити!

Я спираюся на мармурову раковину, і холод каменю пронизує долоні, наче повертає до тями. Вода стікає по пальцях, краплями падає у білу чашу, розбиваючи тишу туалетної кімнати рівномірним звуком.

Обережно притуляю мокрі руки до обличчя. До шиї. До плечей. Шкіра палає — від нервів, від сорому, від того, що щойно сталося.

У дзеркалі на мене дивиться жінка з занадто блискучими очима. Зіниці розширені, волосся трохи розтріпане. Я виглядаю так, ніби щойно пережила лихоманку.

І, можливо, так і є.

Шлунок різко стискається, болісно, до спазму. Я ледве встигаю нахилитися, коли мене нудить. Гірке вино обпікає горло, залишаючи по собі кислий присмак і тремтіння у колінах. Кілька судомних вдихів — і все стихає, залишаючи тільки слабкість.

Я повільно піднімаюся. Полощу рот. П’ю холодну воду маленькими ковтками, відчуваючи, як вона ковзає всередину, заспокоюючи, гасить жар.

Спираюся ліктями на стільницю й намагаюся зрозуміти — це минуло чи зараз знову накриє.

Тиша здається густою, майже липкою, але раптово звук ріже простір. Позаду глухо грюкають двері, а за цим клацає оберт замка. 

Я різко випрямляюся. Погляд ковзає до дзеркала — і серце стискається так, ніби хтось схопив його кулаком.

У відображенні, за моєю спиною, стоїть… він.

Чоловік не поспішає. Стоїть рівно, впевнено, наче має повне право бути тут. Темний піджак ідеально сидить на плечах, обличчя занадто спокійне, як завжди.

Я повільно обертаюся. Це не примара. 

— Що відбувається? — голос виходить тихим, але я намагаюся, щоб він не тремтів.

Марат поправляє лацкани піджака, ніби ми зустрілися в коридорі на світському прийомі.

— Я прийшов за звітом, — каже він, дивлячись прямо мені в очі. — Здається, ти ніяк не знайдеш спільну мову з Фадеєм.

Його погляд важкий. У ньому немає злості — лише холод.

— Звітуйся, Валерія. Що ти дізналася?

— Нічого особливого, — відповідаю, намагаючись контролювати дихання. — Він тільки почав підпускати мене ближче…

Марат повільно дістає телефон.

— Не грай зі мною, лікарко.

Тон стає тихішим, але від того — страшнішим.

— Що ти вже знаєш?

— Марате, я ще працюю…

Він уже набирає номер. Коли клацає гучний зв’язок, у мене всередині щось обривається.

— Починай, — наказує він своєму псу. — Додай мотивації нашій лікарці працювати краще.

Спочатку чути глухий удар. Потім ще один. Я завмираю. А потім — крик. Знайомий. Надламаний. Такий, що проходить крізь кістки.

У мене підкошуються ноги.

— Я все зроблю! — виривається раніше, ніж я встигаю себе зупинити. Ледь не кричу від болю в серці і хвилювання. 

Пальці Марата змикаються на моїй шиї. Так, що повітря зникає.

— Мені не потрібно все, — голос чоловіка звучить лагідно. — Мені потрібні переговори. Щоб він погодився на мої умови. Що в тебе? Компромат. Слабке місце. Будь-що. Ну!

Тиск посилюється.

Я киваю. Сльози вириваються попри зусилля стриматися.

У слухавці ще чути хрип мого брата.

— Досить, — кидає Марат у телефон. — Поки що. Не відпускай його далеко, слідкуй за хлопчиськом. 

Зв’язок обривається. 

— А як продовжиш в тому ж дусі — я почну надсилати тобі частинами те, що від нього залишиться. Тепер кажи. 

Холод пробігає по спині.

Я ледь знаходжу голос:

— Я сьогодні бачила… компромат. На тебе. І чула, як дядько намагався переконати його співпрацювати із Заходом. Аскеров не відступить. Його мати і сестра зникли на заході. Для нього це особисте.

Марат відсторонюється, дивиться на мене так, ніби я щойно сказала щось незначне.

— Мені не потрібні твої висновки, Валерія. Мені потрібен результат.

Його пальці повільно зісковзують з моєї шиї.

— Якщо доведеться — розкрий себе. Але перемовини мають відбутися.

У цей момент у двері стукають. Глухо, впевнено.

Я здригаюся.

— Валерія. Виходь.

Голос Ільяса, зовсім близько. Марат дивиться на двері, потім знову на мене. Його губи ледь помітно вигинаються. Він нахиляється до мого вуха.

— Посміхнися, — шепоче. — Інакше він запідозрить. 

І робить крок назад.

— Працюй, — ледь шепоче. — Саме для цього я тебе виховував. Не треба мене провокувати.

Ці слова ріжуть сильніше за пальці на шиї. Виховував. Наче я — не людина, а його ручна сука. 

Марат повільно відходить убік і, не зводячи з мене погляду, заходить у дальню кабіну. Дверцята тихо зачиняються, залишаючи в повітрі запах його важкого парфуму та загрозу, що нікуди не зникла.

Я залишаюся стояти посеред приміщення, відчуваючи, як у вухах гуде кров. В цю мить у двері знову грюкають. 

— Валерія!

Удар кулака по дереву такий сильний, що металеві завіси скриплять.

— Я зараз винесу ці бісові двері!

Голос Ільяса не підвищений — але в ньому з’являється сталь.

Повітря в легенях різко закінчується. Серце починає калатати так, ніби намагається вирватися з грудей.

Я маю кілька секунд. Кілька жалюгідних секунд, щоб взяти себе в руки і забути, що Марат зовсім поруч. 

Змушую себе відключити страх, сльози, біль у горлі… Дихаю глибше, але груди і плечі тремтять. 

Швидко дивлюсь на себе в дзеркалі. Пальцями розтираю шкіру на шиї, намагаючись приховати червоні сліди. Навмисно перекидую волосся наперед. 

Удар знову.

— Валерія!

Я роблю крок до дверей. Усередині кабіни — тиша. Жодного руху. Марат зник у своїй темряві, як примара.

Клацаю замком, відчиняю двері. 

Ільяс стоїть зовсім близько. Його плечі напружені, щелепа стиснута, погляд гарячий.

Він ковзає очима по моєму обличчю. Затримується на шиї. На губах. На очах. Тоді ковзає над моєю головою, вивчаючи простір порожнього жіночого туалету. 

— Чому так довго? — тихо питає він.

Ще один неправильний подих, і ресторан перестане бути світським місцем. Він стане полем бою.

— Я себе погано почуваю… — опускаю очі, ніби школярка, яку застали на брехні. — Вино не підійшло.

Моя відповідь зависає між нами.

Ільяс не рухається. Лише дивиться.

Повільно, уважно, погляд на моєму обличчі затримується. Його пальці ледь помітно стискаються в кулак.

Він робить крок ближче.

— Вино? — перепитує роздратовано.

Його долоня піднімається до мого підборіддя. Обережно. Він піднімає моє обличчя, змушуючи подивитися прямо в його темні, неспокійні очі.

— Тебе нудило? — констатує він. — Очі червоні.

Я ковтаю.

— Я ж сказала…

Він раптом заходить у вбиральню, відсуваючи мене плечем. Я холодію від жаху. Відчуття, ніби залишилися лічені секунди мого існування. 

— Ільясе… — шепочу, відчуваючи, як серце знову прискорюється.

Він зупиняється посеред приміщення. Повітря ще зберігає чужий запах — важкий, терпкий. Я бачу, як його плечі напружуються, як він багато розуміє, зробив лише кілька кроків.

Тиша приголомшує. Ні крику, ні вимоги пояснень, ні різкого руху. Лише його дихання — рівне, стримане.

Ільяс повільно повертає голову до кабін, трохи схиляючи її набік, ніби розглядає щось невидиме.

— Ти була тут одна? — питає він, не дивлячись на мене.

Запитання звучить спокійно, але всередині воно розрізає мене навпіл.

У кабіні — жодного шереху. Тиша така щільна, що у вухах починає шуміти кров.

Я відчуваю, як по спині повзе холод, як виступає піт під тонкою тканиною сукні.

— Звісно, — відповідаю.

Голос зрадницьки тихий. Майже шепіт.

Ільяс робить кілька кроків до раковини. Проводить пальцями по мармуру — по вологій поверхні, по краю чаші, по кожній краплі води. Так уважно, наче збирає доказ.

Я стою нерухомо. Усередині — паніка. Думки розсипаються, не складаються ні в план, ні в виправдання. Якщо він зараз відчинить двері — усе скінчиться. Для мене. Для Дениса. Для всіх.

Аскеров раптово обертається.

— Подивись на мене.

Я піднімаю очі.

Він дивиться довго. Без поспіху. Вивчає. Зіставляє факти. В його погляді немає ревнощів — тільки холодна логіка.

Очі темнішають.

Повільно, майже ліниво, він повертається до дверцят кабін.

— Хтось ще тут, — тихо каже він.

Не питає. Знає.

І робить крок уперед.

Ще один.

— Ільясе… — голос виходить тонким, слабким.

Він не реагує.

Його рука вже майже торкається ручки.

Я бачу це так чітко, ніби час сповільнився. Блиск металу. Напруження у його пальцях. Рівна лінія спини.

Якщо ці двері відчиняться — це буде не сцена. Це буде зіткнення. І я не зможу його зупинити. Нікого не зможу врятувати. Ні себе, ні Дена.

У мене є секунда.

— Ільясе… — повторюю. — Я не...

Світ починає плисти. І цього разу я дозволяю йому поглинути мене. 

Коліна підкошуються. Голова справді паморочиться — адреналін, страх, нестача повітря роблять своє. Я лише трохи підштовхую падіння.

Підлога різко наближається.

— Валерія!

Його голос розрізає тишу.

Він встигає.

Його руки перехоплюють мене до того, як я торкаюся плитки. Різко, міцно, без вагань. Він притискає мене до себе, і я відчуваю, як сильно б’ється його серце — чи, можливо, це моє відлунює в грудях.

— Чорт… — видихає він, нахиляючись ближче.

Я заплющую очі, дозволяючи тілу стати м'яким, слухняним. Дихаю повільно, але серце гупає так шалено, що я боюся — він відчує виставу.

— Красуне, — звертається тихіше. Ближче.

Його пальці ковзають до моєї шиї, перевіряють пульс. Дотик обережний, але уважний. 

Я ледь кліпаю, залишаючись ніби тут — але на межі. Ніби світ до мене доходить із запізненням.

Він більше не дивиться на кабіни.

Підхоплює мене на руки.

— Лікаря сюди! — голосно кидає в коридор, навіть не озираючись.

Його увага повністю на мені.

Він виходить з вбиральні швидко і впевнено. Рішення вже прийняте. Саме воно мене вражає. 

Але я знаю. Він усе зрозумів.

Не запах. Не звук. Не доказ. Це працює небезпечна для мене інтуїця пана Аскерова.

Його щелепа стиснута так, що під шкірою проступає жила. Він мовчить. Це мовчання страшніше за будь-який допит. Бо в ньому — відкладена розмова.

І я не впевнена, що зможу пережити її так само легко, як щойно пережила падіння.